– Швидше б ти, мамо, на пенсію вийшла. Будеш мені з дітьми допомагати, – з такими словами моя донька Олена приходила до мене в гості останнім часом. Не одна, звісно, а зі своїм табором.

Я у відповідь мовчала. Казала ж Олені кілька років тому, не поспішай створювати сім’ю, не поспішай народжувати стільки дітей.

Встаньте хоча б на ноги, благала я зятя й доньку. Але куди там, вони ж молоді, їм видніше. Мамо, не сумнівайся, ми впораємося. Звичайно-звичайно, думала про себе я.

І що в підсумку? Народили трьох, а тепер не знають, на кого їх спихнути. Зять на трьох роботах крутиться, Оленка одна зі своїми спиногризами з ранку до ночі.

Сваха завбачливо переїхала в інше місто, подалі від дорогоцінних онуків. Я теж на роботі мало не цілодобово.

Замучена донька за будь-якої можливості приводила свій виводок до мене в гості і зітхала, як їй хочеться мати бабусю на підхваті.

– У Таньки мати одразу ж на пенсію вийшла, як Льошка народився. Сказала, що буде в усьому допомагати. У Лариски свекруха на підхваті. Ларка навіть на масаж встигає ходити, поки бабуся з онуками сидить, – ділилася донька новинами.

Я давати якісь обіцянки не поспішала. В іншому допомагала, чим тільки могла. Виводила онуків на прогулянку, поки дочка дрімала в мене вдома. Грала з ними, читала книжки. А іноді й грошенят багатодітній родині підкидала.

Так би в нас усе і йшло, якби начальству в мене на роботі не спало на думку оптимізувати, як вони сказали, бізнес-процеси. Першою під роздачу потрапила, звісно, я.

Взяли на моє місце якусь дівчину, а мене попросили на вихід із речами. Можна було, звичайно, і скаржитися, і судитися.  Думаю, якщо вже так сталося, доля. Досить, попрацювала на своєму віку, пора і відпочити трохи. Дітям нічого говорити не стала. І правильно зробила, як потім виявилося!

День сиджу вдома, два, три. Нарешті до доньки, яка дзвонила щодня все з тими ж скаргами, дійшло, що я не на роботі.

– А ти чому вдома, невже нарешті на пенсію вийшла? – з надією запитала Олена.

І тут мені як чорт підказав відповідь. Ні, кажу, взяла коротку відпустку. Хочу відпочити перед святами.

– І правильно зробила! – зраділа Оленка, – ми зараз приїдемо. Раз ти вдома, посидиш із хлопчиками, а я на фітнес сходжу.

І кинула слухавку, не давши мені можливості щось сказати у відповідь. Що робити, довелося приймати гостей. Не ховатися ж мені від них.

Дочка навіть роздягатися не стала. Всучила мені своїх нащадків і поскакала. Повернулася набагато пізніше, ніж обіцяла.

Сказала, що зайшла до подружки. Мовляв, захотілося побачитися з кимось із знайомих, як у старі добрі часи.

Наступного дня історія повторилася. Дочка знову привела мені дітей і зникла, тепер уже на весь день.

Ми грали, ходили гуляти, збоєм укладалися на денний сон. До вечора я почувалася вичавленим лимоном. Навіть із запізнілою Оленкою сваритися не стала, настільки я була втомленою.
І що ви думаєте? На третій день дочка знову притягла до мене свій виводок! І навіть не попередила про свій візит.

Просто привезла дітей, передала мені їх у дверях і втекла, не сказавши жодного слова! Тут я зрозуміла, що більше жити в такому режимі не зможу.

Увечері сказала доньці, що з наступного дня виходжу на роботу. Терміновий, мовляв, виклик.

– Напарниця в лікарню потрапила, працювати нікому. Обіцяли заплатити два оклади, – втирала я доньці.

Та кліпала очима. Мамо, каже, може, ти все-таки вже вийдеш на пенсію.

– Ми тобі платити будемо, за послуги няні. Не оклад, звісно, але хоч якусь копієчку, – запропонувала донька.

Я задумалася тільки на секунду. Але потім відмахнулася від цієї думки. Знаю я їхні «платити будемо».

У перший місяць, може, й дадуть щось. А потім затягнуть стару пісню, що грошей немає і самим їсти нічого.

– Ні, донечко, зараз ніяк не можу, – відповіла я. – Ось напарниця вийде, тоді подумаємо.

Брехати рідній доньці жахливо. Але що робити, якщо я не хочу перетворюватися на безкоштовну няньку для онуків?

Тепер сиджу вдома і шифруюся, як шпигун. Вдень на дзвінки не відповідаю, ніби я на роботі. Вулицями ходжу й озираюся, як би на доньку не натрапити. Місто ж у нас маленьке.

Що з цією ситуацією робити, розуму не маю. І брехати втомилася, і доньчиною прислугою не хочу ставати.

КІНЕЦЬ.