– Вийдіть звідти! – наказовим тоном сказав нам свекор, коли ми дивилися разом фільм, і діло там дійшло до поцілунку і навіть більше. Я ж думала, Іван Петрович жартує, але ні. А мій Василь бере, і встає з дивана, ледь не прикриваючись рукою.

– Як вам таке дивитися не можна, то прошу дуже! Двері ви знаєте де, – відповіла я свекру, а той як завівся.

– Я в своїй квартирі, і ви мені очі “закривати” в майже тридцять років не будете!

Василь не думав, що я на таке піду. Для нього тато – це святе.

Свекруха все життя прожила під його впливом, і Василя виховали в такій же покорі. Я це знала давно, але терпіти такі витівки у власному домі точно не збиралася.

– Я сказав, вийдіть! – ще голосніше повторив свекор.

– А я сказала – ні! – твердо відповіла я.

Василь зніяковів. Його погляд метався між мною і батьком. Було видно, що він не знає, на чий бік стати.

– Тату, ну це ж фільм… – спробував якось залагодити ситуацію.

– А я що кажу? Сцена там… – свекор розмахнув руками. – А ви як сиділи, так і сидите!

– Ми дорослі люди, – спокійно пояснила я. – І це наша квартира. Якщо вам не подобається, ви можете вийти.

Свекруха знітилася, глянула на чоловіка, потім на Василя.

– Іване, ну… нехай собі дивляться…

– Ти теж?! – гримнув він на неї. – Що це за сучасні порядки? Що за безстидство?

Я зітхнула.

– Безстидство – це коли ви в чужій квартирі намагаєтесь диктувати правила.

Свекор почервонів. Він явно не звик, що йому хтось перечить.

– Василю, ти дозволиш, щоб твоя дружина так зі мною говорила?!

Василь розгубився.

– Тату… ну, я навіть не знаю…

– Отож бо й воно! – переможно заявив свекор.

– Що це за дружина, яка не слухає чоловіка?

Я аж засміялася.

– О, тепер вже й це почалося? Я не слухаю чоловіка, бо не виходжу з власної кімнати через якусь сцену у фільмі?

– Ти не поважаєш мого батька!

– Василь, здається, нарешті знайшов, до чого причепитися.

– Я поважаю всіх, хто поважає мене, – відповіла я спокійно.

Свекор нахилився до свекрухи:

– Ми йдемо.

Та швидко схопила сумочку і вийшла з квартири слідом за чоловіком.

Як тільки двері зачинилися, Василь подивився на мене:

– Навіщо ти так?

– А що я такого зробила? – розвела я руками.

– Я просто не дозволила батькові кричати в нашому домі.

– Ну, тепер він образиться…

– Нехай. Може, хоч раз задумається, що не все має бути так, як він звик.

Василь задумався. Було видно, що в нього в голові точиться боротьба – звичка слухатися батька з одного боку і бажання не сваритися зі мною з іншого.

– Давай не будемо через це сваритися, – нарешті сказав він.

– Я й не сварюся, – відповіла я.

– Просто вважаю, що кожен має знати свої межі.

Василь зітхнув і взяв пульт, перемикаючи канал.

Я мовчки дивилася на нього і думала: а якби ситуація була серйознішою? Якби мій чоловік мав обирати між думкою батька і моєю у важливішому питанні? Чию сторону він би прийняв?

А як би ви вчинили на моєму місці?

Джерело