Втомилася бути прислугою для онуків та чоловіка. Мені 49 років. Живу із чоловіком 30 років. Виховую двох онуків (7 та 13 років). Вони почали мешкати у мене майже відразу після того, як не стало їхнього батька, мого сина. Згодом я перетворилася для них на хатню робітницю.

Хоча я працюю, і часу вільного залишається лише після роботи та в неділю. Чоловік допомагає дуже мало. Це ще одна «дитина» з постійними докорами та вимогами.

Причому вечорами любить випити пару чарочок. Іноді на нього находить щось, і він може сказати, як мені важко. А в основному лише претензії та критика.

Хоча за великим рахунком причепитися ні до чого. Готую, прибираю, роблю уроки, граю з дітьми. І чоловіка вислуховую щодня про його «проблеми» на роботі. Спати я лягаю не раніше 12-ї ночі. Вранці підйом о шостій. Готую сніданок і знову по колу.

На роботі важко, але додому повертатися хочу дедалі менше. Хочеться лягти до лікарні, щоб вони пожили без мене, може, зрозуміють що-небудь. Але як уявлю, що все, що я будувала стільки часу, звалиться, таке бажання пропадає. А здоров’я вже дає збій.

Діти дивляться на це, іноді прокидається і в них до мене щось схоже на турботу. Хоча вони мене слухаються, зроблять, якщо попросиш.

Але варто прийти чоловікові, і я їх не впізнаю. Цинічні, нахабні. Я втомилася, я не відчуваю щастя і не бачу нічого доброго та позитивного.

КІНЕЦЬ.