Володимир одружився з жінкою, у якої було минуле. Оксана вже була заміжньою, і в неї підростала донька від першого шлюбу — Соломія. Коли син привів їх знайомитися, я дивилася на дівчинку з підозрою. Але цей погляд розтанув у ту ж мить, як тільки Соломія обійняла мене й прошепотіла: «Вітаю». Маленькі рученята, великі очі, така щирість — хіба можна було не розтанути?

Минули роки. Володимир виховував Соломію як рідну — без умов і поділів. Він відводив її до школи, перевіряв уроки, грав у ляльки, збира́в з нею конструктор, а коли вона захворіла — не відходив від ліжка. Він був для неї цілим світом. І я теж була частиною цього світу: забирала зі школи, сиділа з нею, коли Оксана й Володя хотіли провести вечір удвох. Дарувала подарунки, називала онукою нарівні з іншими дітьми сина, хоча біологічно Соломія мені ніким не була. Та хіба в коханні це має значення?

З Оксаною у нас були нормальні стосунки. Без особливої близькості, але й без конфліктів. Допомагала, як могла: і грошима, і порадою, і турботою. Біологічний батько дівчинки зник невдовзі після розлучення, лише час від часи надсилав якісь символічні аліменти. Ні клопоту, ні участі — ніби Соломія з’явилася у нього випадково.

І ось дівчинка виросла. Непомітно. Здавалося, ще вчора я заплітала їй косички, а сьогодні — вона виходить заміж. Тільки от ні мене, ні Володимира на цей весільний бенкет не запросили. Просто проігнорували. Ні на церемонію, ні на святкову вечерю, навіть на банальне «дякую». Оксана пояснила: «Це сімейне свято», «будемо в невеликому колі». У тому «колі» не знайшлося місця ні для мене, ні для мого сина. Того самого, що був для Соломії батьком у всіх сенсах, окрім одного — паперового.

А хто ж, як ви думаєте, був серед гостей? Біологічний батько. Той самий, що з’являвся у її житті пару разів за все дитинство. Той, хто не дав і гривні понад аліменти, хто навіть не прийшов на випускний. А тепер — «почесний гість». А Володимир? Володимир сидів вдома. Я бачила, як він намагається вдавати, що все гаразд. Як посміхається Оксані й каже: «Нічого страшного». Але я — його мати — знала, як болить його серце. І все ж — він не докоряв їм, не вимагав пояснень. Мовчав. Бо любив.

А потім сталося те, що було для мене останньою краплею.

Я успадкувала квартиру від двоюрідної сестри. Скромна, але в гарному районі. Здавала її — щоб трохи підкріпити пенсію. І от дзвонить Оксана. Соломія з чоловіком шукають житло, може, я подарую їм цю квартиру? Навіть не оренду, не тимчасово — а саме «передам». Просто так. Ніби я їй рідна.

Я не втрималася:

— А як же я, Оксанко? На весілля не запросили — я вам чужа. А квартира — і тут я раптом рідня?

Вона занервувала, замилила, пробурмотіла щось про «тоді було не до того», про «так вийшло», що «всі образились». А тепер, мовляв, ось — можливість допомогти.

Але я не можу. Не хочу. Не збираюся виселяти порядних орендарів, позбавлятися доходу і робити подарунок тому, хто вважає мене родичкою лише тоді, коли це вигідно.

Так, може, це дріб’язково. Може, хтось скаже: «дрібниці, вона ж виросла, у неї своє життя». Але в житті має бути пам’ять. І вдячність. Хоч крапля.

Я не серджусь. Мені боляче. За сина, який віддав душу, серце, роки свого життя дівчинці, яка потім викреслила його зі свого головного дня. За себе — що вірила в те, чого не було. За те, що в нашому домі вона називала мене «бабусею», а потім забула, як мене звуть.

Тепер я знаю: не рідні ми їй. Ні я, ні Володя. Рідні — це ті, хто в запрошенні на весілля. Решта — це просто «за обставинами».

І знаєте… я не маю зла. Але й дарувати себе знову — не збираюся.