– Ти що, правда вважаєш, що я повинна ось так просто чекати, коли ви з татом звільните квартиру? – Таня схрестила руки на грудях, дивлячись на матір.

Лідія важко зітхнула, обернулася до чоловіка, але Іван тільки мовчки стиснув губи, й відвернувся до вікна. Він не збирався знову повторювати пояснення, яке вже звучало сотні разів.

– Таня, ми вже говорили про це, – втомлено відповіла Лідія. – Андрій отримав від нас квартиру, бо ми тоді могли собі це дозволити. Тобі ми сплатили за навчання. Але наша квартира, все одно дістанеться тобі.

Таня роздратовано пирхнула:
– Коли? Коли вас не стане?

Лідія стиснула пальці, щоб не розлютитися. Вона не розуміла, коли розпестила дочку, і та перетворилася на стерву.

Таня завжди була особливою. Пізня дитина, яку буквально подарувала доля. Лікарі розводили руками: попри їхні прогнози, дівчинка була нормальною. А то чи розумієш, під час УЗД лікарка побачила щось жахливе, і налякала Ліду до сліз.

Лідія пам’ятала сльози радості, коли вдома знову пролунав дитячий плач. Вона з чоловіком намагалася дати Тетяні все, що могла, тільки зараз мати з гіркотою зрозуміла – розпестила.

З Андрієм було все інакше. Він ріс у суворості, з дитинства знав, що нічого просто так не дістається. Коли настав час, батьки допомогли йому з квартирою, але він не вважав це за подарунок долі: він і так працював, щоб жити краще.

А Таня звикла, що батьки вирішують за неї всі проблеми.

– Ми намагалися заради вас обох, Таня, – знову заговорила Лідія, пом’якшуючи голос. – Ти ж розумієш, що квартира дістанеться тобі?

– Розумію, – Таня нетерпляче кивнула. – Тільки мені треба зараз, а не колись у майбутньому! Андрій же не чекав!

Лідія подивилася на чоловіка. Іван уже не приховував роздратування.

– Андрій не вимагав! Він просто прийняв те, що ми могли дати, – відповів він. – Коли Андрій вирішив окремо жити, ми ще працювали, та змогли накопичити гроші, щоб йому допомогти. А зараз ми на пенсії, зайвих грошей немає, ти маєш розуміти це. А ти вимагаєш!

Таня примружилася, її губи здригнулися, але вона не відступила.

– Натомість Андрій не чекав, поки ви… – вона осіклася, але було пізно.

Лідія відчула, як серце стислося. Іван різко схопився.

– Я не хочу це більше слухати! – прогримів він, і вийшов у коридор.

Мати засмучено відвернулася. Вона розуміла, що колись припустилася помилки. Але виправити нічого вже не можна.

Це була далеко не перша їхня розмова. Подібні розмови почалися одразу, коли Таня з’їхала від них. Лідія поринула у спогади…

– Ти уявляєш, у нас гарячу воду відключили, а я навіть не знала, що за неї окремо платити треба! – Таня увірвалася у квартиру до батьків, роздратовано кинула сумку на стілець, і почала розстібати куртку.

Лідія відірвалася від книги, стомлено подивилася на дочку. З моменту весілля минуло лише кілька місяців.

– Таня, ну ти ж доросла, – обережно зауважила Лідія. – Невже ти гадала, що вода сама по собі тече?

– Та я взагалі не думала, що комуналка стільки коштує! – сплеснула руками Таня. – Оренда, рахунки, їжа… Ми із Сашком до зарплати ледве доживаємо!

Лідія зиркнула на чоловіка. Іван мовчки гортав щось у телефоні, але вона бачила, як його всього затрясло від гніву.

Він давно казав, що донька не готова до реального життя, і був впевнений: рано чи пізно та прибіжить по допомогу.

– Ми допомагаємо вам, наскільки можемо, – спокійно нагадала Лідія. – Але ж у нас теж не нескінченні ресурси.

– Так, так, – Таня закотила очі. – От якби Андрію було важко, ви купили б йому ще одну квартиру.

Іван глянув на доньку так, що та злегка зіщулилася.

– Андрій справляється сам, – відповів він. – Ми йому допомогли один раз, але далі він живе самотужки.

Таня невдоволено пирхнула, але промовчала. Брат отримав житло, міг спокійно відкладати гроші, доки вона щомісяця віддавала половину зарплати за оренду.

Батьки давно вирішили, що залишать свою квартиру Тані. Андрій не заперечував: він уже своє отримав. Та Таня довго не знала про це, а коли дізналася, сприйняла це зовсім не так, як чекали батьки.

– Виходить, мені треба чекати, поки ви підете на той світ?

Прикривши долонею рота, Ліда перевела погляд на чоловіка. Іван більше не приховував роздратування.

– Якщо тобі щось не подобається, то можеш просто відмовитися! У нас нічого більше немає!

Таня схопилася і, не сказавши більше ні слова, вилетіла за двері, оглушливо грюкнувши ними. Лідія втомлено потерла скроні, заплющила очі. Вона любила дочку. Але все більше розуміла, що сама зробила її такою.

Того дня вони ні до чого не дійшли. Та Таня не здавалася і навіть вигадала нові ідеї.

– Отже, Андрію ви купили квартиру одразу, а мені тепер чекати невідомо скільки? – зробила вона нову спробу за місяць.

– Таня, ми вже пояснювали, – відповів Іван. – На час, коли Андрій виріс, у нас були гроші. Ми збирали на квартиру для нього, відкладали роками, а потім взяли кредит і купили. Тобі ми теж допомагали, тільки інакше.

– Так, – з сарказмом простягла Таня. – Освіта, виховання… Усе розумію. Тільки ось у брата квартира є, а мені спадку чекати!

– Ти взагалі чуєш, що кажеш? – голос Івана став різкішим. – Ми з мамою все для тебе робили. Підтримували, оплачували навчання, допомагали після весілля. А тепер ще й винні у тому, що все ще живі?

– Значить, давайте по-іншому! – Таня зробила крок ближче, явно не збираючись відступати.

– Свекри готові дати нам частину грошей на іпотеку, але цього мало. Якщо ви Андрію допомогли, допоможіть і мені!

Лідія моргнула, ніби не вірячи своїм вухам. Вона раптом згадала ту маленьку дівчинку, яка, навчившись говорити, обіймала батьків перед сном і шепотіла: “Я вас люблю”. Як все змінилося.

Іван повільно підвівся.

– Якщо для тебе сім’я – це тільки гроші, можеш забути сюди дорогу!

Таня різко видихнула, наче отримала ляпас. Декілька секунд вона стояла нерухомо, стиснувши губи, потім розвернулась і пішла. Лідія втомлено заплющила очі, відчуваючи, як у грудях наростає тупий біль.

– Все. Ми втратили дочку.

– Ну й нехай, – відсунув Іван тарілку з недоїденим обідом. – Якщо для неї важливі лише гроші, то мені така дочка не потрібна.

Лідія опустила погляд на кухоль із чаєм. Він давно охолонув, але руки все одно тяглися до нього, ніби тепло порцеляни могло зігріти її зсередини. Вона чула ці слова від Івана вже не раз за останні роки, але щоразу серце болісно стискалося.

– Не кажи так, – тихо попросила вона. – Це ж наша дочка…

– Яка дочка?! Вона навіть не спитала, як ми живемо, не поцікавилася нашим здоров’ям, просто заявилася з вимогами!

Лідія не знала, що відповісти. Іван був злий, та його гнів був не порожнім, а обґрунтованим.

Таня не подзвонила жодного разу після сварки. Ні вибачень, ні спроби поговорити. Ніби їхнє існування для неї припинило мати значення, щойно стало зрозуміло, що грошей вона не отримає.

За кілька днів приїхав Андрій. Він одразу помітив напружену атмосферу і, почувши, в чому річ, тільки похитав головою.

– Мамо, ну ти ж знала, що так і буде, – він глянув на Лідію з сумною усмішкою. – Ти сама її розпестила. Вона звикла, що їй усі винні.

– Не кажи так про неї, – машинально повторила Лідія, але голос її здригнувся.

Вона дивилася на дорослого, самостійного сина, що не вимагав нічого від них, і розуміла, яка між ними різниця.

– Діти повинні любити батьків, а не чекати від них подачок, – Іван стомлено зітхнув. – А якщо її любов продається, значить, її ніколи й не було.

Лідія заплющила очі, відчуваючи, як усередині все спорожніло. Вона не могла ось так розлюбити дочку, але тепер розуміла, що немає більше терпіння.

Таня зробила власний вибір.

Вони з Іваном не виганяли її, не відмовляли у допомозі. Вони лише поставили точну межу. Після цього Таня просто виключила їх зі свого життя.

Якось, перебираючи в шафі старі речі, Лідія натрапила на стос дитячих малюнків. Серед них був один особливо теплий. Таня, ще маленька, намалювала себе між мамою та татом, підписавши кривими літерами: “Я вас люблю”.

Лідія провела пальцями по пожовклому папері, й раптом усвідомила: вона більше не звинувачує себе. Вони з Іваном зробили для дочки достатньо. Все що могли. Навіть більше.

Кохання не можна купити. Навіть у своєї дитини. Таня зникла з поля зору батьків на пів року. З’явилася, коли повернулася з речами додому.

– Я подала на розлучення. І житиму з вами, – заявила вона.
***
– Іди геть, – показала мати дочці на двері.

Таня скривилася і відмахнулася:
– А що я такого сказала?

– Не влаштовуй тут дитячий садок! – розгнівалась Ліда. – Тиждень тому ти прямим текстом сказала, що татові не обов’язково вставляти зуби!

– Що це зайве витрачання грошей! А зараз ти йому замість потрібних пігулок, купила дешевий аналог! Чому ти так робиш? Як ти можеш бути настільки безсовісною!

Таня єхидно подивилася на матір, і пробурчала:

– Та що не так? Розкричалася на порожньому місці! Без зубів можна чудово обійтися, або вставити дешевий протез. А пігулки я все-таки купила, і навіть принесла здачу, і чек!

Лідія вказала на двері:

– Іди. Я більше не хочу тебе слухати.

– Не піду! Я також зареєстрована тут! – Огризнулася дочка.

Руки Лідії затремтіли, з кімнати вийшов Іван.

– Ось що, дочко. Деякі гроші у мене є. На зуби накопичував. Але, якщо за твоїми мірками, я старий, якому і без них буде добре, то я, мабуть, краще куплю тобі житло.

Чоловіка трясло від гніву. Коли Таня задоволено пішла пити чай, Ліда погладила чоловіка по плечу:

– Навіщо ти підливаєш олію у вогонь? У нас все одно немає таких грошей, щоб купити їй окрему квартиру.

– На квартиру не вистачить, згоден, – заявив голова сім’ї. – Але ж на кімнату в гуртожитку ми наскребемо. Я можу виставити гараж на продаж…

– Це що? Ви знущаєтеся з мене?

Скрививши губи, Тетяна роздивлялася кімнату, яку купив їй батько.

– Мені, значить, нікчемну кімнату в старому гуртожитку, а Андрію пристойну квартиру? Ось ваше ставлення до мене!

– Для початку кімната. Ми з матір’ю накопичимо грошей, дивишся, за кілька років і пощастить: продаси цю кімнату, квартиру купиш, – заявив батько.

Таня зітхнула і, зваживши всі «за» і «проти», кивнула:

– Мабуть, погоджусь. Ви ж не обдурите рідну дочку? Хоча, якби насправді мене любили, переїхали б сюди. А для мене нашу квартиру звільнили. Але я так втомилася від вас усіх, що й лаятись не хочу.

Відселивши дочку, Іван з Лідою зітхнули вільніше.

– Позбулися негативу, – прошепотіла жінка.

– Не зовсім.

Іван глянув на дружину:

– Треба вмовити Таню виписатись із квартири. І як тільки вона це зробить, поміняємо замки у дверях, і забудемо про неї.

Лідія підібгала губи:
– Як би там не було, вона наша дочка.

– Дочка?! Яка рахує дні, коли нас не стане? Що ти таке кажеш? – Вибухнув чоловік. – Бачити її кислої міни тут більше не хочу!

– Нехай прийде до тями і навчиться нас цінувати! А доти, не хочу більше чути про неї нічого!

Ліда наче й погодилася із чоловіком, але материнське серце боліло від розпачу й образи. Невже їй дійсно квартира дорожча за їх життя?

А ви що скажете з цього приводу, шановні читачі? Кого ви підтримаєте, доньку, чи батьків? Пишіть свої думки в коментарях.

КІНЕЦЬ.