З того часу діти дзвонять мені щодня, але я відчуваю – справа не в турботі, а в спадщині

Ганна Степанівна стояла біля вікна, замислено дивлячись на зимовий двір, що бовтався у сірості. У її квартирі було тихо, лише годинникові стрілки ліниво відлічували хвилини. Вона давно на пенсії, а думки все частіше поверталися до її дорослих дітей — двох дочок і сина. Сьогодні в неї день народження. Чи прийдуть вони привітати? Чи хоча б подзвонять? Хоча, якщо зізнатися, Ганна Степанівна вже давно не вірила у дива.

“Пам’ятаю, як тридцять років тому чоловік кинув мене саму з трьома малими на руках, — гірко думала вона. — Він не хотів брати відповідальності: втомлювався від дитячого плачу, від вічного безладдя та браку грошей. Мені було всього тридцять, старші щойно пішли до школи, а молодший ще у підгузках ходив. Треба було годувати, одягати, вчити…”

Ганна Степанівна тоді не зламалася. Працювала ким доведеться: і прибиральницею, і продавчинею, і нянею. Лише б витягнути дітей. На власне життя часу не лишилося зовсім. Вона мріяла лише про одне — аби в дітей усе було, щоб вони не почувалися гіршими за інших.

Але зараз, озираючись назад, вона розуміла, що, мабуть, дарма поставила гроші вище за звичайну людську теплоти. Дітям була потрібна не лише їжа та одяг, а й мати поруч — з книжкою в руках, з ласкавим словом.

Підтримки у ті важкі часи Ганна Степанівна не мала звідки. Чоловік пішов легко, ніби викреслив родину із життя. “Це був його вибір, — думала вона тепер без образи. — І я його не засуджую. У кожного власна дорога”.

Діти виросли, розлетілися по своїх гніздах. Кожен зайнявся власним життям, обзавівся родиною. Вона лишилася сама. Пенсія невелика, але Ганна Степанівна все життя відкладала “на чорний день” — для дітей. Збирала на весілля, на квартири, на майбутнє онуків…

Але тепер, через роки, вона опинилася зощадженнями, квартирою — й порожнечею в душі. Нікому було навіть слова сказати.

Тиждень тому вона відчула різкий біль у грудях. Довелося викликати “швидку”. Ганну Степанівну госпіталізували, а через кілька днів лікарі поставили діагноз, що обрушив на неї цілу лавину страху: хвороба серйозна, прогнози — невтішні.

Медперсонал зв’язався із її рідними. І ось сталося диво: усі троє дітей примчали до лікарні майже одночасно.

Сусідка по палаті навіть позаздрила:

— Як же вам пощастило! Такі турботливі діти, ні на крок від вас не відходять…

Ганна Степанівна лише гірко посміхнулася у відповідь. Вона занадто добре знала своїх дітей, щоб обманюватися.

Після виписки почалися щоденні дзвінки.

— Мамочко, як ти себе почуваєш?
— Мам, тобі щось потрібно?
— Матусю, ти не думала скласти заповіт, щоб уникнути зайвих суперечок потім?

Усе виглядало як турбота, але в словах відчувалася якась холодна напруга. Не було там справжнього неспокою, який не зіграєш. Ганна Степанівна відчувала: справа не у любові, не у тузі по матері. Справа у грошах. У її двокімнатній квартирі в центрі міста. У її ощадках, які вона все життя складала для них.

Її серце розривалося: невже все звелося до цього?

Останніми днями Ганна Степанівна багато думала. Так багато, як за останні роки. Вона дивилася на темні вікна сусідніх будинків і розуміла — її старість проходить не так, як мріялося. Вона уявляла, як сидітиме біля печі, читатиме онукам казки, прийматиме дітей на свята… А насправді поруч лише порожнеча та дзвінки за розкладом, наповнені прихованою жадібністю.

Вона все частіше задумувалася: чи варто взагалі лишати дітям усе, що вона збирала ціною власного життя?

З’явилася думка, дика й страшна для неї самої: передати збережені гроші у благодійний фонд. А квартиру, можливо, заповісти сусідці Марії Іванівні — тій самій, що роками заходила до неї по вечорах, приносила продукти, витирала пил, питала: “Як здоров’я, Ганнусю?” — без задньої думки, без розрахунку.

Рішення ще не було остаточним. Але в серці Ганни Степанівни вже дозріває розуміння: любов не купиш ні подарунками, ні квартирами, ні збереженнями. Любов або є, або її немає.

А життя одне. І старість — одна.

І якщо вже їй судилося провести її самій, то хоч останні вчинки нехай будуть щирими, а не продиктованими почуттям обов’язку перед тими, хто забув про неї ще тоді, коли вона найбільше потребувала їхнього тепла.

КІНЕЦЬ.