Відносини зі свекрами у мене не склалися відразу. Інна Іванівна дивилася на мене зверхньо, ​​з часткою зневажливої ​​гидливості у погляді.

Сергій Віталійович, взагалі не вважав мене гідною на роль дружини для єдиного сина, про що прямо і привселюдно заявив у перший же день знайомства.

– Сашко, ти певен, що вибрав гарну дівчину? – Запитав він, дивлячись мені прямо в очі. – Я ось не певен.

– Я вибрав найкращу, – відповів Сашко.

Я посміхнулася, та полегшено видихнула:
– Дякую.

– Я теж у сильних сумнівах, – пробурчала Інна Іванівна. – У вас, Аліна, яка освіта?
– Вища. Я психолог.

– Так? А на вигляд і не скажеш. Проста сільська дівчина.

– Загалом, я з’явилася на світ, і виросла в місті. – І, між іншим, у мене червоний диплом та золота медаль.

Сергій Віталійович недовірливо хмикнув і відвернувся, Інна Іванівна закотила очі, всім своїм виглядом демонструючи невдоволення.

Мені, раптом, захотілося заплакати. Я ж не зробила нічого поганого, чому вони так зі мною? Сашко взяв мене за руку і злегка стиснув, та підбадьорливо посміхнувся.

– Мам, тату, давайте не сваритимемося прямо з порога, – примирливим тоном сказав він. – Я привів Аліну не для того, щоб сваритися.

– Краще б ти її не приводив, – скривилася Інна Іванівна. – Я тобі сто разів казала, що кращої партії, ніж Поліночка, тобі не знайти. Але ж ти завжди поперек мого слова йдеш. Ось побачиш, сьорбнеш ще зі своєю Аліною – а вже пізно буде!

Сашко приречено видихнув, провів долонею по своїй густій ​​шевелюрі.
– Як же з вами важко!

– З тобою теж нітрохи не легко, – не залишився у боргу Сергій Віталійович.

– Все, годі, – скривився Сашко. – Я не хочу продовжувати розмову у такому тоні. Жити у вас ми не збиралися, тому мені здебільшого все одно, що ви думаєте про мою наречену. Головне, що я з нею щасливий.

Він просив мене не переживати, не нервувати, через невдале знайомство, але в мене не виходило. Ну, як так? Вони навіть нічого про мене не дізналися – просто відразу засудили. Хіба це по-людськи?

– А уяви моє дитинство, – невесело посміхнувся Сашко. – Вони засуджували будь-яку, абсолютно будь-яку мою дію. Будь-який мій крок! Будь-яке рішення! Все й завжди їм було негаразд!

– Я, якщо чесно, анітрохи не здивований, що вони прийняли тебе в багнети. А знаєш, що найсмішніше?

– Навіть, якби я вибрав Поліночку, з якою вони мене сватають років із п’ятнадцяти, вони все одно залишилися б незадоволені. Стиль життя в них такий – вічне невдоволення всім! І їх не змінити. Тому постарайся просто не зважати, добре?

– Я постараюся, але це буде важко. Ми ж, як-не-як, станемо родичами. Значить, і спілкуватись доведеться, хай і рідко.

– Не доведеться, – впевнено заперечив Сашко. – На весілля їх лише запросимо, і на цьому все.

Весілля ми вирішили зіграти наприкінці серпня 2021 року – ще тепло, і вже не так жарко. Я купила чудову сукню – прямо як у принцеси з казки, зробила в салоні макіяж та зачіску.

Я хотіла бути найкрасивішою – як і належить нареченій. Ну і, звичайно, найщасливішою. Адже це день, коли назавжди зміниться моє життя!

Вранці, коли я щойно повернулася із салону, Сашкові зателефонувала Інна Іванівна і оголосила, що дарувати нам на весілля вони нічого не будуть.

– Тому, що в мене взагалі немає жодного бажання щось твоїй фіфі підносити.
– Але ж ви на урочистість прийдете? – здивувався Сашко.

– Так, прийдемо.
– Без подарунка?

– А ви нас тільки через подарунок чекаєте?
Сашко стиснув губи, похитав головою, прошепотів щось нерозділене. Буркнув у трубку:

– Гаразд, чекаємо на вас, – і відключився. – Алін, давай постараємося бути максимально чемними і ввічливими? Прийдуть, посидять і підуть.

Я раптом розлютилася.

– Вони хочуть прийти, щоб зіпсувати мій день, правда? – Твоя мама саме цього хоче, я так розумію!

– Не в курсі, що вони хочуть. Але давай домовимося, що навіть, якщо будуть якісь витівки, ми просто вмикаємо ігнорування і робимо вигляд, що нічого не відбувається.

– Думаєш, у мене вийде? – Я не впевнена! Хай тільки спробують щось зіпсувати!

Я розвернулась і пішла до передпокою, де стояло велике, від підлоги до стелі дзеркало. Цікаво, навіщо їм приходити на весілля, якщо вони мене терпіти не можуть і постійно демонструють це?

Я анітрохи не сумнівалася, що саме для того, щоб нашкодити. Такого типу люди жити без цього не можуть.

Тому треба буде дивитися в обидва, щоб не допустити якоїсь незручної ситуації, яку вони обов’язково намагатимуться влаштувати.

Прийшли свекри і справді без подарунка. Одягнені були буденно-нудно: Інна Іванівна у ситцевій сукні прямого крою, з великим набивним малюнком троянд, Сергій Віталійович – у звичайні штани та футболку. Свекруха окинула мене зарозумілим поглядом, хмикнула:

– Нічого більш гидкого, ніж твоє плаття, у житті не бачила.
Я засміялася. Хто б казав!

– А ви сьогодні вбрані від Кутюр прямо, – сказала я. – Коко сконала б від заздрощів, побачивши вас.

– Хто? – не зрозуміла Інна Іванівнаі, не дочекавшись відповіді, продовжила: – Я не вважаю цей день знаменним, тому й прикрашатись не стала, прийшла в тому, в чому завжди ходжу.

– Ваша сукня не підійде навіть для походу на бюджетний районний ринок. А вже в дорогому ресторані ви зовсім безглуздо і смішно в ній виглядаєте. Можна ж було її хоча б попрасувати?

– Було б куди охайніше. А то таке відчуття, що ви його з глибин полиць витягли і так і надягли. А лежало воно там, років двадцять, забуте ще вашою бабусею!

Інна Іванівна спалахнула, очі її зло блиснули.
– Давай ти не будеш мені тут моралі читати! Не доросла ще!

З цими словами вона розвернулась, взяла за руку чоловіка і попрямувала до одного з круглих, накритих білими накрохмаленими скатертинами столиків. Сергій Віталійович обернувся на ходу.

– Я з тобою навіть розмовляти не хочу після того, як ти заявила, що не зміниш прізвище. Де таке бачено, щоб дружина чоловікове прізвище не брала?

– Ось-ось! – підтакнула Інна Іванівна.

Я відчувала, як напружився кожен м’яз у моєму тілі. Таких токсичних людей я не зустрічала жодного разу в житті, і навіть не вірила, що вони можуть існувати.

Як можна бути настільки неприємними? Дивно тільки, як Сашко в такій деструктивній родині примудрився вирости такою чуйною, вихованою та розумною людиною!

Їли свекри від душі – обидва це дуже любили. Я дивилася здалеку, як вони безсоромно вимагають офіціанта нести все нові та нові страви – причому з’їдали вони до останньої крихти.

Сашко, здавалося, не звертав на них взагалі жодної уваги – він спілкувався з іншими гостями, веселився, пив ігристе, з перев’язаного атласною стрічкою витонченого келиха.

Я намагалася наслідувати його, але мимоволі знову і знову дивилася на свекруху. Кілька разів спіймала здивований мамин погляд – у відповідь усміхалася і, знизувала плечима.

Коли Інну Іванівну попросили вимовити тост, та відмовилася, причому з таким виглядом, наче їй запропонували щось жахливе. Навіть відсахнулася.

– Бачу, зі сватами мені не пощастило, – прошепотіла моя мама мені на вухо. – Це ж треба все свято з такими кислими мінами просидіти!

– І не кажи, – посміхнулася я.
– Добре, що вони нічого не викинули, – втомлено сказав Сашко, коли ми їхали додому.

– Я теж весь вечір цього чекала. – Мабуть, у цьому й був їхній план тримати нас у напрузі.

– Тебе не скривдило, що вони без подарунка? – Обережно запитав Саша і стиснув мою руку в темряві автомобільного салону.

Я байдуже знизала плечима.
– Не особливо. Хоча я не зовсім зрозуміла, чому вони так вчинили. Начебто не бідують.

Свекри справді були досить заможними: кілька квартир, дві дачі, дорога машина та плюс пасивний дохід з банківського вкладу. Вже якусь дрібницю могли подарувати – але не стали.

– Мама сказала, що вони дарують тобі свого сина, – засміявся Сашко. – А мені вони вже все подарували: життя, гідне дитинство, гарну освіту.

Я замислилась на мить.

– Ну, це можна було б вважати правдою, але… ми ж не чекали від них Роллс-Ройса та поїздки на Багами. Я була б рада і недорогому чайному сервізу. Мене, на відміну від тебе, батьки не балували.

– Думаєш, вони мене особливо балували? Де там! Гроші в сім’ї були, але в мене ніколи не було кишенькових, доки не почав заробляти сам.

– А ще, вони купували мені двоє шортів і дві футболки на все літо. Якщо рвалося, сам зашивав. Куртку брали на два сезони одразу, черевики теж. Тож, жив я досить скромно.

– Тобі було прикро?

– Ще й як! – вигукнув Сашко. – Усі однокласники йдуть у гори на вихідні, а я вдома, бо грошей мені не дали. Всі на випускному у нових костюмах, а я у старому. Всім купили велосипеди, а мені ні.

– Начебто я зростав у незаможній родині, тоді, як у батьків був дуже прибутковий бізнес. Не маю уявлення, чому вони на мені так економили. Невже це так би сильно вдарило по їхній кишені?

Він замовк на хвилину, задумливо дивлячись у вікно на міські пейзажі, що проносяться повз, потім награно байдуже продовжив:

– Я навіть хом’яка просив купити, – не купили. Сказали дорого. А сконає за рік. Та й корм йому купувати треба. – Знаєш, коли в нас буде дитина, неважливо, дочка чи син, я ніколи не буду так з нею чинити.

– А може, двойко? – грайливо запитала я.
– Дві дитини? – уточнив Сашко. – Ще краще! Я навіть за багатодітність!

Інна Іванівна зателефонувала наступного дня. Сашко, як завжди, увімкнув гучний зв’язок, щоб я теж чула весь діалог. Ми ще валялися у ліжку.

– Весілля у вас, звичайно, було химерне й міщанське, — висловила своє невдоволення свекруха. – Все дешеве, їжа жахлива. Я б за таку копійку не дала.

– Тому у вас обох рот не закривався протягом усього вечора, так? – піддів її Сашко. – Тому що несмачно було!

– Навіть не підозрював, що можна стільки всього запхнути в себе без ризику отримати заворот кишок. А щелепні м’язи як? Не болять, від такої інтенсивної роботи?

Інна Іванівна зневажливо пирхнула:

– Як би ти не намагався, у тебе не вийде мене зачепити. Дружина настропилила так відповідати? Вона ж у тебе та ще! От і передай їй, що весілля моторошнішого я ще не бачила!

– Обов’язково передам! – Щось ще?

– Так. Я взагалі подзвонила навіть не про весілля говорити, так, між іншим, просто поділилася своїми думками. Ми тут із батьком квартиру купуємо.

– Чергову?
– Чергову. Отож, батько сьогодні з ранку трохи захворів, ти не міг би нас відвезти до нотаріуса?

– Хм, – спантеличився Сашко. – Тобто, подарунка ми від вас не дочекалися, а квартиру нову ви купуєте?

– А як ти хотів? – У нас грошей було рівно на квартиру. Чи треба було з них взяти?
– Не знаю. Але, судячи з усього, вам чергова житлоплоща пріоритетніша за свого сина!

Я ошелешено дивилася на чоловіка, не в змозі зрозуміти, як мені реагувати. Прийшли на весілля, нахамили, з’їли всі частування, посиділи з незадоволеними фізіономіями – а тепер повідомляють, що купляють квадратні метри.

Це як взагалі називається? Я чомусь не сумнівалася, що роблять вони це навмисно, щоб підкреслити, як насправді ставляться до мене. Щоб принизити!

– Все одно вона рано чи пізно тобі дістанеться, – заперечила Інна Іванівна. – Якщо, звичайно, все не буде настільки погано, що доведеться переписувати її на когось іншого.

– А я підозрюю, що буде, бо дружина в тебе може на що завгодно напоумити. Ти передай їй там, що я тримаю вухо гостро, і всі шахрайські схеми знаю, так що нехай не намагається розвести тебе на квартирку.

– Я теж підозрюю, що наші стосунки покращуватись не будуть, – спокійно сказав Сашко, хоча щелепи його були стиснуті. – Причому, не ми з Аліною у цьому винні!

– Ти хочеш сказати, що ми з татом?

– Я нічого не хочу сказати. Але обмінювати кохану жінку на міфічну спадщину не збираюся! А якщо вам потрібно до нотаріуса, викличте собі таксі. Не розоритеся за пару подорожей!

Він перервав розмову, хоча зі слухавки ще долинав дзвінкий від обурення голос Інни Іванівни, і впевнено вніс її номер до чорного списку.

– З мене вистачить, – пояснив він.

Я мовчала. Цікаво, а що буде далі? Як складатимуться наші стосунки? Я, звичайно, не чекала нічого хорошого, але на краще все-таки сподівалася. А раптом?

В житті іноді бувають несподівані повороти! Що нам робити? Як себе з ними поводити? Чи, можливо, плюнути, та продовжувати жити далі? Дайте слушну пораду, будь ласка!

КІНЕЦЬ.