Тетяна Андріївна йшла до сусіднього села до старої баби Зіни пішки у важливій справі. По цій справі тільки пішки треба йти, це вона не з чуток знала. Через чоловіка свого, Григорія Васильовича, не раз у колишні часи вона ходила до далекої рідні – баби Зіни, до знахарки Зіни…

Сама вона в юності недовчилася на фельдшера, кинула, заміж вийшла, але уколи ставити вміла і вірила в медицину, а не в якісь змови та пошепки. Але після того, як баба Зіна одного разу грижу її чоловікові Григорію Васильовичу заговорила, повірила.

Гриця її баба Зіна не раз рятувала. У старості на нього щось найшло, чи то смак до життя втратив, чи то за сином їхнім Микиткою, що пішов у небуття рано, горював сильно, але став він попивати.

Раніше такого не було, а тут він міг цілу пляшку настоянки смородинової бахнути. І вона йому, настоянка, пам’ять начисто відбивала, чудити починав, ось тоді й ходила знову до баби Зіни Тетяна Андріївна…

Баба Зіна тоді на принесену пляшечку настоянки чогось тихенько нашепотіла, а Тетяна Андріївна її на місце повернула. Чоловік її при нагоді знову жахнув, і після цього як відрізало, забув про випивку, до останнього дня був як скельце. А прожив довго, пішов з життя нещодавно зовсім, вже на дев’ятому десятку, він на вісім років її старший.

Не думала Тетяна Андріївна, що знову доведеться до баби Зіни з цим питанням іти, а от і довелося. Внучок її старший, від доньки їхньої пізньої Наталі, що вже в сорок дала йому життя, Данило, днями до неї приїхав допомагати траву косити та грядки скопати.

Хлопець начебто хороший, у коледжі вчиться, попрацював на славу, втомився. А надвечір Тетяна Андріївна помітила, що ходить він якось дивно, хитається, та вирішила, що зі втоми, спати його відправила.

А він молоти все підряд став, про дівчину якусь, взагалі-то він не дуже говіркий, а тут прямо не зупинити, і посміхається якось, ну немов напідпитку.

— Ба, та я вже дорослий, ти чого, у мене й дівчина вже є. І взагалі я завтра і під картоплю тобі все скопаю, не думай, я всі справи тобі перероблю.

І пішов вихвалятися…

Тетяна Андріївна спати його ледь відправила, сама дивиться — а її фірмова настоянка вся випита, пляшка порожня. Вона аж злякалася, пів літра хлопець випив. А він вранці встав — хоч би що, не пам’ятає тільки нічого, ну викапаний дід покійний. Каже, думав, це компот, і випив.

Адже бреше, звісно, але не зізнається, ось і злякалася Тетяна Андріївна за Данила, раптом він у діда, ось так, глушити інколи буде, наробить справ без пам’яті, потім розгрібай!

Схопила вона іншу пляшку з настоянкою, і до баби Зіни напрямки…

Дім баби Зіни стояв на краю села, похилений, але міцний. Сама баба Зіна, вся у зморшках, як печене яблуко, сиділа на лавочці біля ґанку і лускала насіння.

— Здрастуйте, Зінаїдо Петрівно, — захекавшись привіталася Тетяна Андріївна.

Баба Зіна примружилася, впізнала.

— Здрастуй, Тетяно. Що привело? Невже знову з Григорієм Васильовичем біда?

— Та ні, Зінаїдо Петрівно, Гриця вже рік як немає. З онуком біда. Данило, старший, спаси онука мого, як діда його Гриця колись рятувала!

Пам’ятаєш, чоловік мій покійний, мучився грижею? Лікарі руками розводили, а ти, бабо Зіно, заговорила — і як рукою зняло. А потім, коли старість підкралася, і Гриця немов підмінили, і став він настоянку смородинову глушити, ти нам знову допомогла, допоможи тепер і з онуком!

Тетяна Андріївна простягнула пляшку.

— Спаси онука мого. Випив він настоянки моєї пів літра, п’яний ходив. Боюся, як би не пішов він по стопах діда…

Баба Зіна взяла пляшку, покрутила в руках.

— Ну, це ми подивимося, — пробурчала вона. — Настоянка у тебе знатна, відчувається, ягодами тільки пахне, можна й переплутати.

Вона встала, повела Тетяну Андріївну до хати. У хаті пахло травами та сушеними грибами. Баба Зіна поставила пляшку на стіл, дістала зі скрині якісь трави, шепотіла над ними щось нерозбірливе.

Тетяна Андріївна, хоч і не вірила в ці справи, з тривогою спостерігала за кожним рухом знахарки. Баба Зіна, здавалося, відчувала її сумніви.

— Ти не переживай, Тетяно, — сказала вона, не відриваючись від свого заняття, — Не все в житті можна пояснити наукою. Іноді потрібно просто вірити.

Вона змішала трави з настоянкою, щось ще додала, потім ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, взяла пляшку в руки і почала читати замовляння. Голос її був тихим, але впевненим, слова лилися плавно, як струмок. Тетяна Андріївна, затамувавши подих, слухала.

У голові миготіли спогади про Гриця, про його пияцтво, про те, як баба Зіна його рятувала. Вона сподівалася, що й зараз усе вийде.

Закінчивши замовляння, баба Зіна віддала пляшку Тетяні Андріївні.

— Віднеси додому, — сказала вона, — І постав на те саме місце. Якщо він хоч ковток вип’є, більше не захоче, сам не зрозуміє чому. І не бійся, з ним нічого поганого більше не станеться, а випивати він зможе лише трохи, та й то рідко. На молодих цей заговор сильно діє і на все життя…

Тетяна Андріївна подякувала, попрощалася і вийшла з хати. Сонце вже хилилося до заходу, кидаючи довгі тіні на пильну дорогу.

Вона йшла додому, тримаючи в руках заговорену пляшку, і думала про онука. Хотілося вірити, що все буде добре, що баба Зіна допоможе, як допомогла колись Грицю.

Повернувшись додому, поставила пляшку там же, у комірчину на веранді.

Данило через тиждень знову приїхав. Весь день працював, допомагав по господарству, ввечері дивився телевізор. Жодних ознак пияцтва, жодних дивацтв.

А через місяць приїхав дуже засмучений, хотів із дівчиною своєю Тетяну Андріївну познайомити, і розсварився з нею сильно.

Увечері після трудового дня потихеньку приклався Данило до пляшечки, та зміг лише пару ковтків зробити, як відрізало. Тетяна Андріївна нічого йому не сказала, що вона це помітила.

Тому що з цього дня Данило більше до випивки не тягнувся, а з дівчиною своєю він помирився і навіть до бабусі знайомитися привозив.

Дівчина в онука хороша, правильна, Юля дуже Тетяні Андріївні сподобалася.

А заговорену пляшечку Тетяна Андріївна далеко приховала, всяке в житті буває. Не дай Боже, звісно, але раптом стане в пригоді, може, і ще когось вдасться на шлях істинний направити!

***

Дорогі наші читачі, ця історія про Тетяну Андріївну та її онука Данила — це яскраве свідчення того, що бабусине серце завжди знайде шлях до порятунку своїх рідних.

Іноді, коли традиційна медицина безсила, а слова не діють, залишається лише віра і давні знання, що передаються з покоління в покоління.

Це наче нагадування, що не все можна осягнути розумом, а деякі речі просто варто прийняти з відкритим серцем.

А ви вірите в силу народних замовлянь та знахарок, чи вважаєте, що це лише бабусині казки? Чи були у вашому житті випадки, коли саме така нетрадиційна допомога виявлялася найефективнішою?

Дуже цікаво почути ваші історії та думки!