— Відкрий, Вірочка, — почула вона, як у темряві ночі знову шкребеться у двері хмільний Федір. – Ну, відкрий, прошу тебе!

Говорив тихо, щоби сусіди не почули. Але вона чула. Не спала, знала — сьогодні п’яте число, отже, він знову прийде. І знову стоятиме тут, сподіваючись, що Віра відкриє йому.

Був би Федір тверезим, не прийшов би. Але цей день був особливим. П’ятого числа кожного місяця він незмінно “підіймав чарку” і вночі, як злодій, приходив до її дверей. І Віра щоночі чекала з жахом і завмиранням серця.

– Пусти, Вірочка, пусти, рідна. Ніхто мені більше не потрібен, тебе одну люблю, — все більше розпалюючись, продовжував Федір

Віра розуміла, що ще кілька хвилин, і хтось із сусідів обов’язково зверне увагу на дивний гомін у нічній тиші. Літні ночі були задушливими, і в багатьох хатах навстіж відчинені не лише вікна, а й двері. Сільські мешканці не замикалися на ніч, нікого не боялися. Та й кого боятися, коли всі один одного знають, і чужинців тут нема.

– Іди, Федір. Іди додому, Христом Богом тебе прошу! Не ганьби ти мене перед людьми та сам не ганьбись, — спробувала крізь двері вгамувати його Віра.

– Не піду! Дай тільки в очі твої подивитись та торкнутися тебе. Більше нічого мені не треба. П’ять років намагаюсь згадати твій запах. Божеволію. Мені б тільки раз вдихнути його. Потім можна далі жити.

Не відкрила Віра і цього разу, хоч рука сама тяглася до замку.

Все було просто — відкрий, і ось він, той, без якого душа колись вмирала в довгих стражданнях. Та й зараз Федір був їй так само дорогий, як і п’ять років тому. Тільки біль пішов, вгамувалася душа, залишивши лише втому та байдужість.

Віра чудово розуміла — вияви вона слабкість, і тоді хоч крізь землю провалюйся від сорому та людського засудження. Не можна відчиняти двері Федору, бо не стримається вона. А це неправильно – вітати у себе одруженого мужика. Гріх великий. І жодним коханням його не виправдати.

Тому і зачинялася Віра на глуху засувку в той час, коли у всіх будинках вікна та двері були відчинені навстіж. І будь-якого місяця п’ятого числа тримала свої двері зачиненими.

– Мамо, скажи, пасує мені весільна сукня? — кружляла по хаті щаслива Вірочка, не стримавшись і вдесяте вже примірявши весільне вбрання.

– Та сукня скромна, доню. Хіба зрівняється вона з твоєю красою та ніжністю? Все, що зуміла роздобути. Але тобі справді дуже пасує. Як тростинка ти в мене. Я у твоєму віці більша була і вище. Не в мою рідню ти, донечко, пішла. Вилита свекруха, царство їй небесне.

– Мам, а тобі мій Федір подобається? — знову запитала вона в матері.

– Головне, щоб він тобі подобався, Вірочка. А мені що. Сім’я в нього начебто непогана. Усі спокійні, роботящі, хуліганів у роду не було. Одне погано, що він у місті працює, та рідко до тебе їздить. Та й тебе поступово забере від нас, залишимося ми з батьком удвох на старість років, — журилася мати.

– Не залишитеся. Не поїду я до міста. Федю сюди перетягну назад у село. Нема чого там сільським робити, у цих містах, — впевнено відповідала їй Віра.

З Федором дружили вони ще зі шкільної лави. Дівчина спочатку не сприймала серйозно сусідського хлопця, який незмінно ходив зі школи поруч із нею, та ніс портфель Віри.

А потім, поступово, між ними почали народжуватися почуття. Спочатку боязке і невміле, поступово воно переросло у справжнє кохання.

Віра проводила коханого в армію і почала чекати. Ніжні та теплі листи від Федора зігрівали її самотність. Вона знала — повернеться коханий, і вони зіграють весілля.

Але після армії Федір раптом зазбирався до свого армійського друга, який жив у обласному центрі. Той його покликав працювати на завод. Мовляв, заробітки добрі, не те, що у селі. З’їздив Федір туди й лишився.

– Грошей зароблю і повернуся. На весілля та на будинок, — заспокоював він Віру. — Я все одно кожен вихідний тут, поряд з тобою.

Не сподобалася ця ідея Вірі, ох як не сподобалася. Знала вона — місто сповнене спокус. Хоч і вірила нареченому, але все ж таки побоювалася, що втратить коханого.

Все так і сталося. В один із його приїздів призначили вони день весілля, подали заяву на п’яте квітня. Віра літала на крилах щастя, готувалася до майбутньої урочистості.

Але ні найближчого вихідного, ні наступного, ні в день наміченого весілля Федір так і не з’явився. Батьки його лише руками розводили. Мовляв, так буває, розлюбив, передумав, діло молоде.

– Та він хоч живий там, у цьому місті? Ви що ж такі спокійні? – Запитала мама Віри у батьків Федора.

– Живий. Сестрі дзвонив днями. Сказав, доки приїжджати не буде. Соромно йому.

А за рік повернувся назад у село. Та не один, а з молодою дружиною та з дитиною. Батько його на той момент вже не стало, матір залишилася одна. І саме вона перетягла сина назад.

Сказала, що важко у хаті без чоловічого плеча. А молодій невістки місце у школі знайшлося, вона вчителем виявилася. Після декрету одразу й вийшла на роботу.

Федір уникав Віру, боявся зустрітися з нею. Жив майже самітником – робота і материнський будинок і двір. І хоч вони були майже сусідами, але йому довгий час вдавалося уникнути зустрічі.

Але одного разу, через рік, довелося їм все ж таки зустрітися на вузькій стежці. Дітись нікуди й не повернеш назад — побачили вони вже один одного. Віра зблідла, розгубилася. І боялася, і хотіла вона цієї зустрічі. Довгими безсонними ночами про неї мріяла.

А Федір сахнувся тоді вбік і як боягуз втік, не став нічого говорити та пояснюватися, хоча Віра чекала.

І ось зараз, коли душа Віри почала розтавати, як весняний лужок після зими, відходити від зради коханого, він почав приходити до неї ночами. П’ятого числа кожного місяця Федір, що добре прийняв на груди, незмінно стояв біля дверей будинку Віри.

Після зради коханого вона так і була сама. І весільне плаття висіло скорботно в шафі, щоразу нагадуючи про те, що трапилося колись. Серце стискалося та відпускало. Доля така, — думала дівчина.

Батька не стало ще того важкого і непростого року — серце не витримало образи за улюблену донечку. А пів року тому тихо пішла мати. І тепер Віра була ще більш самотня.

І кілька разів вже хотіла відчинити Федіру двері. Щоб поговорити, дізнатися чому, за що він з нею так безжально обійшовся. Дивлячись в коханого очі, поставити питання, що мучило її стільки років.

І сьогодні Віра витримала, не відчинила. А що буде наступного разу, одному Господу відомо. Адже не залізна вона. Жива і кохати не розучилася ще …

І невідомо, чим закінчилася б ця сільська історія з любовним трикутником, якби не подія, яка сталася буквально наступного дня.

Віра вийшла з дому, прямуючи на роботу, до місцевого відділення пошти. Але не встигла навіть від хвіртки відійти, як її гукнула дружина Федора.

“Боже, тільки не це!” — похололо в грудях.

– Не поспішай, сусідко. Стривай. Запитати хотіла, — наближалася вона до розгубленої Віри.

– Та ніколи мені, Людмило. Бачиш — на роботу запізнююся, — трохи позадкувала від дружини Федора.

– А я надовго тебе не затримаю, – перегородила вона Вірі шлях.

Очі суперниці були злі – їй все відомо!

– Ну, якщо ненадовго… — зрозуміла Віра, що не уникнути розмови.

– Мій до тебе ночами бігає? — спитала Людмила, дивлячись Вірі просто у вічі.

Віра мовчки відвела погляд убік, не дивилася на співрозмовницю.

– Зрозуміло. Значить, недарма люди кажуть. Не забув Федько ні тебе, ні вашого кохання, — з люттю продовжувала вона.

– Це не те, що ти думаєш. Неправильно кажуть. Не знають люди нічого.

– Та що тут думати! Коли мужик до баби ночами вештається! Все і так ясно і зрозуміло! – вже кричала вона.

– Не відкриваю я йому. Заспокойся ти! Цирк тут влаштувала. Жодного разу не відкрила.

Віра тепер сміливо дивилася в очі Людмилі, прямо та впевнено.

– Це не я в тебе його повела, а ти! І нема чого тут кричати та посміховисько з мене робити!

Віра раптом відчула злість і невідомо звідки взяла силу.

– У сенсі – не відкриваєш? Не пускаєш, чи що? – Не повірила Людмила.

– Не пускаю. Жодного разу не пустила. Навіщо мені чужий чоловік, сама поміркуй? Все пройшло і колишнім поросло. Минулого не повернути. А я що, без хреста, щоб сім’ю чужу розбивати?

Віра замовкла, серце в грудях билося так, що стало боляче дихати. За що вона так страждає? Без вини винна, покинута колись коханим. А тепер ще й обвинувачена людьми…

– Ти знаєш, Людмило, коли вже зайшла в нас з тобою така розмова, я скажу тобі так — їдьте ви звідси. А якщо ви не поїдете, то це зроблю я. Не жити нам усім разом в одному селі. І тобі тісно зі мною поряд, та й мені долю треба влаштовувати.

Через місяць Віра, не чекаючи нічиєї ухвали, сама поїхала в місто, продавши свою хатинку приїжджій родині. І жодного разу про це не пошкодувала. Ні Федора, ні його дружину вона більше жодного разу у житті не зустріла.

Вийшла вона заміж та поїхала жити до столиці. Ось така жіноча витримка.

КІНЕЦЬ.