Я зі своїм чоловіком Іваном досить непогано забезпечені люди для нашого віку, тому намагаємося допомагати власним батькам.

Однак те, що колись починалося як звичайна безоплатна і добровільна допомога близьким людям, переросло в те, що вони просто вважають тепер, що лише ми маємо їх забезпечувати в усьому повністю.

Я чудово розумію, що це зовсім не їх вина, адже вони дорослі люди та все життя працювали, а коли з’явилася можливість хоча б трохи відпочити – вони нею скористалися.

У моїй голові не вкладається те, чому ми з чоловіком повинні забезпечувати їх весь час та дуже постійно обмежувати себе в чомусь? Адже ми не живемо повним життям, що мене останнім часом трохи турбує. Невже ми, як і вони, повинні залишити свої кращі роки в надію на їх окупність в старості?

Я сама не хочу повторювати помилку своїх батьків, адже вони теж постійно присвячували багато часу своїм власним батькам, докладалися до них грошима, але постійно скаржилися про це.

І хоча ми обоє з чоловіком дотримуємося однієї і тієї ж думки, але так і не можемо зважитися на те, щоб сказати їм про це. Нам швидше за все трохи соромно за нашу таку дріб’язковість.

Адже, як би там не було, але у батьків в нашому дитинстві ніколи не виникало думки про те, щоб не дати нам грошей, і вони ніколи не економили на нас.

Просто я зараз навіть не уявляю, як це буде виглядати з боку: ми, невдячні діти, вирішили не давати їм забезпечення, щоб витрачати все на себе. Це буде сприйнято усіма дуже негарно, проте щось з цією ситуацією все одно доведеться робити, тому що залишити це на волю долі не можна.

В першу чергу, звичайно, я порадилася зі своїми подругами, які теж не знають, як краще зробити. Вони ніколи з подібним не стикалися. Більш того, деякі з них не те що не одружені, але і мають заможних батьків.

Такі, як вони, ніколи не потраплять в нашу ситуацію, адже у них і батьки теж забезпечені на старість років. І тим не менше мені сподобався варіант однієї з них, який передбачав лише поступове скорочення витрат, а не повна відмова давати їм гроші.

Мій рідний брат підтримав мою ідею, і це не дивно, зрозуміло. Адже нас виховували так, що людина має працювати, а не сидіти просто, склавши руки. Безумовно, з віком у батьків ці принципи “притупилися”, але це не означає, що тепер їх потрібно ігнорувати.

У моїх планах тепер, в першу чергу, повідомити про те, що я буду давати їм менше грошей, на наступному тижні. Мені теж потрібно придумати якесь правдоподібне пояснення моїм наступним вчинкам.

Я, напевно, таки скажу своїм батькам, що мені зменшили зарплату, тому що завжди виглядає дуже правдоподібно. Якщо ж вони мені не повірять, то в дійсності залишається лише один варіант – припинити давати хоч якісь гроші. Я, звісно, згодна на це тільки лише тому, що мені не повірять та поставляться як до жадібної та невдячної доньки.

Невже діти зобов’язані допомагати своїм батькам навіть, якщо їм самим важко живеться? У моїх батьків така ж сама пенсія, як і у інших людей і якось же живуть ті люди.

Джерело