– Віддай мені його, мамо. Ти ж розумієш, що він не для тебе, – ці слова моєї доньки Дарини відгукувалися в голові гірше, ніж будь-яка образа колишнього чоловіка.

Я дивилася на неї, мов на чужу людину. Переді мною стояла не та весела дівчинка, яку я колись вчила вишивати хрестиком і разом з якою ми збирали в лісі суниці. Переді мною стояла жінка, яка сміливо заявляла, що планує забрати мого коханого Стаса собі.

Мені здавалося, що я перебуваю у якомусь сюрреалістичному фільмі, де глядач бачить картинку, але досі не розуміє, як це взагалі можливо. Як донька може вимагати від рідної матері віддати хлопця? Але повернімося на кілька місяців назад, коли я, Анастасія, ще й гадки не мала, чим усе обернеться.

Після розлучення з Олегом (ми прожили у шлюбі 22 роки) я була майже впевнена, що моє особисте життя на цьому закінчене. Дарина тоді навчалася в університеті, була дорослою дитиною, а я мала роботу в невеличкому бухгалтерському бюро. Було все стабільно, але якесь порожнє. Та одного дня я познайомилася зі Стасом.

Ми зустрілися в офісі: він працював постачальником канцелярії, а я підписувала документи про доставку. Стас був років на 12 молодший за мене, проте це не завадило йому першому заговорити про побачення. Я спершу не повірила, що такий чоловік зацікавиться жінкою мого віку.

Він був простий, щирий у посмішці, і мав якусь безпосередню доброту, яка мене зачарувала. Спочатку я навіть віджартовувалася, мовляв – Мені вистачило одного розлучення на все життя. Але Стас не відступав. Він казав, що я особлива, що готовий довести серйозність своїх намірів.

– Настю, не втрачай свого шансу, – підбадьорювала мене моя колега Світлана. – Якщо він дійсно подобається тобі, яка різниця у віці? Головне – щирі почуття.

Я дала згоду сходити з ним на каву. Виявилося, що ми почуваємося дуже природно один з одним, сміємося з простих речей, обговорюємо все на світі. Зрештою, ми почали зустрічатися. І я була наче на крилах. Дарина теж раділа моєму щастю. Принаймні, так здавалося.

– Мамо, як добре, що ти знову усміхаєшся, – говорила вона. – Раніше ти була така сумна, уся в роботі, а тепер дивлюся – розквітла.

Я познайомила доньку зі Стасом приблизно через місяць наших стосунків. Не було жодних сигналів, що між ними може щось виникнути. Дарина зустрічалася з хлопцем на ім’я Максим, будувала з ним плани на майбутнє, навіть говорила, що, можливо, скоро поберуться. Тому я і гадки не мала про небезпеку.

Тривогу я відчула вперше, коли якось повернулася з роботи додому раніше, а Стас був у нашому домі без попередження. Я застала його на кухні разом із Дариною, вони жваво обговорювали якийсь фільм, і донька навіть принесла йому чай. Можливо, виглядало це невинно, але якась тривожна жилка смикнулася в душі. Я не мала причин підозрювати їх у чомусь негідному, проте чимось ця сцена мене занепокоїла.

– Та ми просто говоримо, – весело пояснила Дарина. – Я випадково зустріла Стаса біля під’їзду і запросила його на чай. Мамо, чого ти така напружена?

Я відмахнулася, мовляв – все гаразд, – і намагалася переконати себе, що так воно і є. Потім був другий дзвіночок: донька часто випитувала мене, де й коли я зустрічаюся зі Стасом. Говорила, що цікавиться моїм новим життям, що хоче за мене порадіти. Я хіба могла запідозрити, що вона планує за моєю спиною?

Одного вечора моя подруга Оксана зателефонувала і сказала, що бачила Стаса і Дарину в торговельному центрі. За її словами, вони виглядали аж надто близькими – сміялися, обіймалися. Я не хотіла вірити. Можливо, вони випадково зустрілися, а Оксані щось привиділося. Та тривога в серці не давала спокою.

Я взяла таксі й поїхала до помешкання Стаса. Коли відчинила двері (він дав мені свій ключ, мовляв – користуйся, коли захочеш), то побачила їх обох у вітальні. Стас грав на приставці, Дарина сиділа поруч і тримала його за руку. Побачивши мене, вони здригнулися, ніби застукала їх на гарячому. Я не зчулася, як пакет з фруктами випав з моїх рук.

– Мамо… – тихо мовила Дарина.

– Анастасіє… – пробелькотів Стас.

Я не могла видавити жодного слова, тільки відчувала, як підкошуються ноги. Дарина першою підвелася і пішла геть у спальню. Стас почав пояснювати, що це не те, про що я думаю, що вони просто спілкуються, що він не хотів мене ображати. Але я відчувала, що всередині мене щось ламається.

Наступні дні минули, як у тумані. Я побачила в телефоні у Дарини купу повідомлень від Стаса, де він написав щось типу “Ти найкраща, пробач, що не можу розповісти твоїй мамі”. Мені стало зле від усвідомлення, що рідна донька мала з ним стосунки за моєю спиною.

Потім було оте пояснення, коли Дарина сказала – Мамо, це вже остаточно. Ми любимо один одного, і ти мусиш з цим змиритися. Я лиш дивувалася, як вона може так цинічно розправлятися з моїми почуттями. Стас стояв мовчки, похиливши голову.

– Ви обидва зрадники, – прошепотіла я і пішла, грюкнувши дверима.

Це було кілька тижнів тому. З того часу я не спілкуюся ні з донькою, ні зі Стасом. Мені боляче, адже я втратила одразу двох близьких людей.

Чи варто мені знайти сили пробачити доньці, яка вчинила так жорстоко? Чи має сенс зберігати хоч якусь повагу до чоловіка, який обіцяв мені вірність, а натомість почав роман із моєю дитиною? Чи можливо повернути ці відносини на будь-який шлях?

Дорогі читачі, я розповіла вам цю історію не для осуду чи співчуття, а щоб зрозуміти, що робити далі. Може, ви поділитеся власними схожими ситуаціями?

Як діяти, коли зрада приходить із найнесподіванішого боку – від рідної доньки? Чи варто робити перший крок до примирення, коли серце кричить про біль і розчарування? І чи пробачати таку зраду взагалі, якщо від думки, що моя дитина віддала перевагу моєму коханому, душа розривається навпіл?

Джерело