— Мамо, дай на манікюр, хочу новорічний дизайн.

— Ой, Ірочко, а в мене немає вільних грошей, усі на приготування до свята пішли. Вбрання вам усім купила. А ти запитай у батька.

— Запитувала, – донька трохи помовчала, потім додала, – сказав, що зайвих грошей немає. Хочу манікюр – маю на нього сама заробити.

Мати притиснула доньку до себе і, погладивши по голові, запропонувала:

— На лак для нігтів я тобі дам грошей, нафарбуй акуратно сама і все.

— Мамо, ти знущаєшся? Я й так раз на три місяці ходжу на нігті. Он, дівчата з класу і на вії, і на брови ходять, а вже манікюр…

— Так, Ірино, ну ти тільки в дев’ятому класі, а що на випускному буде? Лімузини чи закордон поїдете відзначати?

— Слухай, а гарна ідея злітати в Таїланд на випускний, запропоную дівчатам, – донька схопила телефон і втекла.

Зоя Олександрівна сіла на табуреті, все ще продовжуючи думати, що сьогодні готувати на вечерю і де дістати грошей на манікюр доньці.

Мати жила за принципом – нехай життя у дітей буде кращим, ніж у нас.

— Балуєте дівку, не зрозумій що росте! Ти в її віці на фабриці підробляла і навчалася в училищі, я й знати не знала з тобою бід, – Антоніна Петрівна прийшла на кухню. – Грошей на бойову розмальовку не дам онучці і крапка!

— Мамо, ти хоч не починай! Дімці на чоботи, будь ласка, а їй на красу не треба?

— Зою, у її віці дівоча краса цінується, вона он яка – все при ній. А онукові ходити ні в чому було, не порівнюй.

Зоя Олександрівна замовкла, знала, що не права. Раз мати сказала, що не дасть, краще більше не починати цю розмову.

— Котлети чи тефтелі? – змінила тему розмови Зоя.

— Тефтельки, Дімка хоч поїсть.

«Дімка, Дімка – все для молодшого!» – думала Зоя Олександрівна. Їй зараз було майже соромно і здавалося, що дочка обділена.

Різниця у віці в дітей була велика – дванадцять років. Сорокарічна Зоя Олександрівна і не чекала на цю пізню дитинку, але так сталося і всі були раді. Бабуся завжди була на підхваті, та й Ірочка допомагала.

Поки мати з бабусею обговорювали внучку на кухні, Іринка прошмигнула в кімнату до дідуся.

— Діду, ну діду, дай грошей на манікюр.

— Я б із задоволенням, але мене твоя бабуся сваритиме, та потім два тижні не розмовлятиме зі мною. Ні вже, мені минулого разу вистачило.

Іра надула губи, немов маленька, вона часто так робила, і дід поступався їй, і вже хотіла вийти з кімнати, як Михайло Іванович зупинив її.

— Тут ось що. Сусід із третього під’їзду розповідав, що онук у нього заробити на новорічні свята хоче, буде Дідом Морозом. Питав, чи не хочеш ти йому компанію скласти і бути Снігуронькою, а я щось забув у тебе запитати. Платять небагато, але на нігті свої за вихідні заробиш. Подумай, у матері запитай і скажеш мені, – дід немов уже знав, що онука погодиться.

— А дай мені телефон цього онука, я все дізнаюся і вирішу.

— Добре, зараз Сергію наберу і запишу для тебе.

За десять хвилин Іра смикала в руках клаптик, відірваний від газети, з написаним на ньому олівцем телефоном. Дівчинка займалася в театральній студії і виступати не боялася, тож роль Снігуроньки їй цілком підходила.

Ще за п’ятнадцять хвилин Ірина просила матір відпустити її на підробіток.

— Як не знаєш із ким і не бачила його жодного разу. Ти собі уявляєш, чим це може обернутися?

— Мамо, – Зоя Олександрівна перервала матір. – Давай так, нехай Віктор прийде, ми на нього подивимося і вирішимо разом, добре?

Іринка закотила очі і взяла в руки телефон.

— Завтра ввечері зайде Дід Мороз, щоб ви на нього подивилися.

— Доню, а що ти хочеш у подарунок на Новий рік? – запитала мати.

— Не потрібні мені подарунки, я хотіла манікюр! – відповіла Ірина в той самий момент, коли батько, повернувшись із роботи, знімав із себе куртку.

— Знову! Що матір, трясе тебе твоя принцеса? – запитав батько.

— Та ні, це я дізналася, що твоя донька хоче як подарунок на новий рік.

— Ха. Це ще нормально. Минулого року це був телефон, – закивав батько.

— Завтра ввечері до нас прийде хлопчик, Іра з ним зібралася проводити захід за гроші, – додала від себе бабуся, щоб батько був у курсі всіх справ.

— Хлопчик, уже? Я думав, що це станеться дещо пізніше. Та ще й захід за гроші, хм.

— Це Дід Мороз, а я буду Снігуронькою.

— Зрозуміло, що не навпаки, хоча все можливо, – зніяковів батько.

«Дід Мороз» виявився добре вихованим, молодим сімнадцятирічним хлопцем. Віктор розповів батькам про підробіток, залишив список адрес, за якими їм з Іриною необхідно буде пройти, віддав їй сценарій і, відповівши на запитання, попрощався.

Бабуся багатозначно кивнула дідові, коли Віктор пішов. Мама з полегшенням зітхнула, і всі зайнялися своїми справами.

Підготовка до святкування Нового року йшла повним ходом. Мати бігала по магазинах, закуповуючи все, що знадобиться до столу. Батько купив ялинку і встановив її у вітальні. Дідусь разом із Дімкою прикрашали лісову красуню, запах від якої заважав спати навіть вночі, викликаючи посмішку і дитячі спогади у всіх членів сім’ї.

Іра з Віктором успішно проводили всі заплановані заходи, на які вони були запрошені. І двадцять дев’ятого числа ввечері дід Мороз передав Снігуроньці зароблені гроші.

— Вийшло навіть більше, ніж ми розраховували, за костюми я вже розрахувався.

— Так, – радісно зітхнула Ірина.

— І у фонд віддам, і на подарунок Лізі вистачить, – усміхнувся Віктор.

— У який ще фонд?

— У благодійний. Я на цей захід тільки через цю допомогу і погодився. Там дітки хворі, я один раз подивився на них і вирішив, що зможу їм трохи допомогти.

Ірина перерахувала гроші.

— Я хотіла манікюр зробити, – сумно зітхнула дівчина.

— Так одразу б і сказала! У мене сестра ці нігті пиляє, фарбує, зараз домовлюся. Не бійся, добре робить.

— Ну що, скільки заробила? – запитала мати, щойно Іра переступила поріг.

— На цукерки вистачило, – усміхнулася донька, – тримай до столу, – і Ірина простягнула коробку дорогих цукерок.

— Почекай, але вони гривень п’ятсот коштують, і це все? – мати здивовано подивилася на доньку.

— Вітя, виявляється, гроші для благодійного фонду заробляв. Добру справу на Новий рік вирішив зробити. А я приєдналася. Майже все з ним і переказали на рахунок, – з особливим задоволенням промовила Ірина.

— Ти це, дівко, хлопці обманюють часто, особливо таких молоденьких, – втрутився в розмову Михайло Іванович.

— Дідусю, ну мені ж не шість років. Я перевірила все, гроші переказувала сама.

— Та я не про гроші дбаю, про тебе, задурить він тобі голову і пропадеш.

— Так і про це не варто хвилюватися, у нього дівчина є, вона захворіла, ось він і шукав Снігуроньку.

Розмова підійшла до логічного кінця, і тоді мати спокійно прибрала коробку цукерок у сервант, залишила до свята і всі зайнялися своїми справами.

Уранці 1 січня Дмитрик прокинувся першим, він вискочив у вітальню, де спали бабуся з дідусем, і кинувся до ялинки.

— Кран! – закричав малюк, розпаковуючи коробку з іграшкою.

Іра теж прокинулася від цього крику і вийшла у вітальню.

— Дімко, ну не кричи, дай поспати.

— На тримай, чи це мені? – брат простягнув сестрі кілька конвертів.

— Усе мені, – позіхнула Іра і повернулася в ліжко.

«Від тата», – Іра відкрила абсолютно білий конверт. Там були гроші. Рівно стільки, скільки донька зазвичай просила на манікюр.

Від мами й бабусі теж були конверти з грошима, і теж на манікюр. Навіть дідусь не лишився осторонь і поклав у старий конверт гроші для онуки, підписавши фломастером поверх надрукованих літер. «Онучці Ірочці на манікУр».

Ірина посміхнулася, а потім вискочила з-під теплої ковдри і побігла цілувати своїх родичів, розповідаючи, що кожен із них поклав під ялинку для неї конверт із грошима на манікюр.

За сніданком, який за часом більше скидався на обід, було весело. Усі сиділи у вітальні за великим обіднім столом і обговорювали геть неймовірну подію: як же вийшло так, що між собою родичі не обговорили це питання і з’явилося чотири конверти, ще й поклали під ялинку потайки одне від одного.

— Що сім’я, придумали куди витратимо гроші? – запитала Ірина. – Мені здається, варто розглянути купівлю нової пральної машини, замість зламаної, хто готовий додати ще трохи?

КІНЕЦЬ.