– Та ти без мене пропадеш! Нічого не зможеш! – гримів чоловік, складаючи свої сорочки до великої сумки.

Але вона не пропала. Вистояла.

Можливо, якби дала собі час подумати, як із двома дітьми жити, то нафантазувала б собі всіляких труднощів і, може, пробачила б невірність. Але часу не було – треба вести донечок до дитсадка й поспішити на роботу. А чоловік лише пів години тому повернувся додому: задоволений новими стосунками, увесь такий самовпевнений. Тож, одягаючи пальто, Наталка коротко й чітко роздавала вказівки:

– Марійко, допоможи Софійці застебнути курточку й простеж у садочку, щоб вона добре їла. Вихователька скаржилася, що кашу вона не їсть. Богдане, а ти постарайся одразу забрати все своє, нажите тяжкою працею майно. Не тягни кота за хвіст. І ключ від квартири кинь у поштову скриньку. Бувай.

Марійка народилася на пів години раніше за Софійку, тож вважалася старшою. Нині їм по чотири роки. Дівчатка самостійні, кожна зі своїм характером. Якщо Марійка просто з’їсть нелюбу манну кашу — бо так треба, то Софійка відстоюватиме свою думку:

– Там грудочки, я цього не їстиму.

На щастя, дитсадок зовсім поруч – десять хвилин ходу. Донечки гомонять, відволікають від думок про труднощі майбутнього життя. На роботі також немає часу задуматися про особисте — прийом у неї розписаний похвилинно, а потім ще виклики треба обійти. І лише ввечері, побачивши в передпокої порожні вішалки, де зазвичай висіли куртки чоловіка, Наталка збагнула, що віднині вона сама. Але журитися й нарікати – не в її вдачі: усе має бути, як завжди, а може, й краще.

У будь-якій ситуації можна опустити руки й бідкатися, а можна спокійно все обміркувати, знайти вихід і бодай краплинку позитиву. Для початку, наприклад, треба приготувати вечерю.

– Що в нас із дівчатами змінилося? – міркувала Наталка, нарізаючи овочі для салату. – Чоловік пішов. Які функції він виконував? Що тепер ляже на мої тендітні плечі? Та нічого такого, з чим би я не впоралася. Треба лише трішки скоригувати розпорядок дня. Я впораюся. Усе гаразд. А буде ще краще. Я не хочу так жити й увесь час думати: де він? знову в неї? Краще самій. Складніше, але спокійніше.

Прочитавши чергову історію з «Пеппи» й поцілувавши засинаючих донечок, Наталка поспішила до ванної: пральна машина вже закінчила цикл, треба розвісити білизну.

Перед сном вирішила випити чашку чаю, впорядкувати думки, спланувати завтрашній день. Дівчатка в неї схожі, як дві краплі води – близнючки. Двоє – це, може, й важче, ніж одна, але Наталка ніколи так не вважала. Дивувалася, коли їй співчували.

– У нас усе добре, – відповідала вона, – Я справляюся.

Чайник закипів. Наталка заварила чай із улюбленою мелісою, увімкнула затишне бра. Надворі негода: сніг із дощем, а в квартирі тепло й тихо, лише годинник на стіні цокає…

Аж тут у двері подзвонили. Наталка, побачивши на порозі сусідку, здивувалася: ця літня жінка була їй неприємна.

Самотня пенсіонерка щоранку виводила на прогулянку свою собачку, сухо віталася з Наталкою, стиснувши тонкі губи.

Собаку цю Наталка кілька разів бачила біля смітника: вона мовчки стежила очима за викинутим пакетом. Мабуть, пожаліла її бабуся, прихистила. Ніхто до старенької не навідувався, вона й сама лише до крамниці ходила, а тепер ось собачку вигулює.

– Вибачте, що потурбувала, – сказала бабуся, кутаючись у пухову хустку, – але я бачила сьогодні, як ваш чоловік вантажив речі до машини. Він вас покинув?

– Це не ваша справа, – відказала Наталка.

– Ваш чоловік – точно не моя справа. Я просто хочу запропонувати: якщо раптом знадобиться допомога, звертайтеся до мене. Можу з дівчатками посидіти чи ще щось.

– Заходьте, – запросила Наталка. – Як вас звати? – спитала вона, наливаючи чай у дві чашки. Поставила на стіл кошик із печивом: – Пригощайтеся.

– Мене звати Катерина Іванівна. А вас, я знаю, Наталка. Тож, Наталочко, – відламавши шматочок печива, продовжувала бабуся, – я не нав’язуюся. Просто знайте: якщо що – я буду рада допомогти. І не подумайте, що за гроші, зовсім ні. Просто так. Мені це в радість буде. – Катерина Іванівна зробила маленький ковточок чаю й, кивнувши, сказала: – Дуже смачно. Це меліса? У мене на дачі росте багато різної зелені, і мелісу я теж саджу. Приїздіть улітку до мене відпочити, місця вистачить. У мене там яблунька росте, дуже смачні яблука…

А Наталка дивилася на Катерину Іванівну й думала: чому вважала її неприємною? Може, тому, що та не посміхалася улесливо, не розпитувала, чи не важко їй із близнючками? Не лізла в особисте життя й душу, як інші, проходила мовчки повз? А Наталці здавалося, що вона горда й зверхня. Ось і про чоловіка нічого не розпитує, не сипле сіль, як кажуть, просто допомогти запропонувала.

Наталка поглянула на сусідку іншими очима: охайна, у нових капцях, не розтоптаних, волосся зібране в акуратний пучок, сукня з мереживним комірцем. І пахне від неї приємно – якісь легкі парфуми. Наталка слухала розповідь бабусі про дачу, про яблука, про маленьку затишну альтанку, про озеро, де все літо живуть галасливі качки, і тривожні думки відступали, а на душі ставало тепліше…

…Наталка все це добре пам’ятає, хоч відтоді минуло вже п’ять років. Пам’ятає, як чоловік казав їй в обличчя: – Пропадеш! Не впораєшся!

Але все це вже позаду. Катерина Іванівна спритно нарізає яблука, гарно розкладає їх на тісті, ставить деко в гарячу піч. Салати вже готові, печеня тушкується на плиті. Сьогодні в улюбленої сусідки день народження. На дворі серпень. Двері й вікна затишного дачного будиночка відчинені навстіж. Кухня наповнюється ароматом яблучного пирога.

– Як вона мене виручала! – думала Наталка, дивлячись на зарум’янену від гарячої печі бабусю. – Що б я без неї робила? Дівчатка душі не чують у бабусі Каті. А вона ж могла тоді двері зачинити, не впустити її. Донькам уже по дев’ять – школярки. Щоліта вони тут, на цій гостинній дачі: озеро, друзі й улюблена бабуся. Рідна, близька, добра…

– Пійду ще яблук назбираю, компот зваримо, – каже Наталка й виходить із кошиком надвір. Під яблунею, в затінку, лежить собака Лада. Хто б міг подумати, що той пес зі смітника, якого бабуся прихистила, перетвориться на цю чудову красуню-лабрадорку?

– Усе любов. Тільки любов нас рятує, – думає Наталка й простягає Ладі на долоні печиво…