– От познайомилася б із моїм сином, і жила б, як принцеса! – сказала Алла Дмитрівна, не підводячи очей від свого блокнота.

Навпроти сиділа двадцятирічна Юля і з сумом в очах дивилася у вікно.

– Ввечері приходь до мене, курсову доробиш за комп’ютером, – Алла Дмитрівна подивилася на свою студентку. – Та жартую я! Не хвилюйся, Дімка на зміні буде, повернеться тільки завтра вранці.

…За два роки в університеті Юля всім серцем полюбила свого куратора. Алла Дмитрівна не була схожа на інших викладачів.

Так, вона була такою ж вимогливою, суворою, відповідальною, як і інші, але до Юлі ставилася з материнською ніжністю.

Від доброго погляду та усмішки, у Юлі зводило живіт, і в горлі утворювалася грудка. У такі моменти їй завжди хотілося плакати, тому вона намагалася відводити погляд від Алли Дмитрівни та відриватися, вивчаючи гілки на деревах за вікном.

– Сьогодні не зможу, – тихо сказала Юля.

– Це ще чому? Якщо соромишся Діми, то говорю, його не буде вдома. Сьогодні в нього зміна у ніч.

– Не в цьому річ, Алла Дмитрівна.

– А в чому? – Вона відклала ручку і з’єднала долоні, переплітаючи пальці в замок.

Юля забарилася.

– Та вдома… – недомовила вона.

– А, все зрозуміло. Знову батько в загулі?

– Угу, – промимрила Юля.

– Люба моя, вони тебе в домовину заженуть обоє. Ти так навчання закинеш!

– Знаю … знаю, – ще тихіше сказала Юля.

…Коли Алла Дмитрівна вперше побачила цю боязку студентку, то одразу зрозуміла, що щось у її житті відбувається неправильно.

Перші пів року Юля майже ні з ким не спілкувалася. Навчалася старанно, але часто була пригнічена, іноді дрімала на лекціях, забувала речі. І стабільно кілька днів на місяць вона просто зникала.

Алла Дмитрівна не практикувала візити до студентів додому, але не у ситуації з Юлею. За неї вона переймалася і не розуміла, що відбувається.

В один із періодів, коли Юля припинила виходити на зв’язок, жінка не витримала і вдень поїхала до студентки додому.

На порозі Алла Дмитрівна застала злякану Юлю, а ще неосудних вщент матір і батька. Пояснювати нічого не треба було. Батьки постійно заглядали в пляшку, і подібні епізоди траплялися регулярно.

Після цього Юля, хоч спочатку й уникала кураторки, довірилася Аллі Дмитрівні. А та, і собі, почала надавати їй тихе місце для навчання у себе вдома. А потім вони пили чай на кухні й просто розмовляли, ніби вже давно були родичами.

Але було одне «але»: Алла Дмитрівна наполягала, щоб Юля познайомилася з її сином, бо була впевнена – вони призначені одне для одного.

Тільки ось дівчина і так переживала надто складний період у житті, і її просто не вистачило б ще й на стосунки, в яких вона ніколи не перебувала раніше.

Наступного дня Алла Дмитрівна вела першу пару у своїй групі. Але серед студентів не було видно Юлі.

– Ромо, ти у себе відзначив відсутніх? – Звернулася вона до старости групи.

– Так. Ілля проспав, як завжди. У Ірки знову живіт болить. А до Юлії знову не додзвонився.

Хтось зі студентів крикнув: «Знову батько, походу, бунтує». Але відразу замовк. Обговорювати ситуацію Юлі ніхто не наважувався, а тим більше жартувати.

Алла Дмитрівна на перерві набрала номер студентки, але ніхто не відповів. До третьої пари Юля сама з’явилася. Вона написала куратору коротке повідомлення: “Я на місці, не переймайтеся, просто проспала, вибачте”.

Але Алла Дмитрівна ніяк не могла заспокоїтись. Усередині її пожирав невидимий тривожний черв’ячок, тому після третьої пари вона виловила Юлю в коридорі й, дбайливо взявши за руку, відвела до себе в кабінет.

– Та все гаразд, чесно.

– Батько знову під мухою?

– Він завжди під мухою, ви ж знаєте, – холодно промовила Юля.

Алла Дмитрівна напружилася. Юля чомусь не дивилася їй у вічі й взагалі відводила обличчя. Якось дивно.

– Юлю, подивися на мене.

– Ні, – крижаним голосом промовила дівчина.

– Юля! – Алла Дмитрівна акуратно взяла підборіддя Юлі та повернула до себе.

На нижній щелепі, майже під підборіддям, і до вуха тягнулася свіжа темна пляма, яка була рясно замазана тональним кремом.

– Так, зрозуміло, – суворо промовила вона. – І часто він так?

– Це мати. Я не випускала її з дому. Вона була не в тому стані.

– Це вже занадто, Юля.

– Мені вже байдуже, – дівчина смикнула обличчям і відвернулася вбік.

Алла Дмитрівна дивилася перед собою і в ній вирувала злість. Вона ніколи в житті не підіймала руку на свого сина і не могла зрозуміти батьків, які це роблять.

Особливо, коли перед тобою вже не беззахисна дитина, а доросла й усвідомлена людина. Юля виглядала відчужено. У ній вже майже не залишилося віри та надії, і Алла Дмитрівна ухвалила рішення, про яке ніколи не пошкодує.

– Ти переїжджаєш до мене. І це не обговорюється. Інакше я тебе силоміць перевезу. Ти вже доросла дівчинка, тому маєш розуміти, що вони тягнуть тебе у свою яму. А в тебе життя тільки почалося.

Юля подивилася на Аллу Дмитрівну, але без особливої ​​радості. Вона не вірила у такі речі. Люди нічого не роблять просто так, а грошей, щоб винаймати житло, дівчина не мала.

– Мені нічого вам дати натомість. Вибачте, Алло Дмитрівно, заміж за вашого сина я не піду.

– Тьху на тебе! Ні, я тебе на мотузці тягну під вінець, чи що? Я тобі дах пропоную, щоб ти доучитися змогла нормально, на ноги встати, – жінку явно образила така думка студентки про неї.

– Я тобі й раніше хотіла запропонувати, але боялася, що ти Дімку посоромишся. Тільки ось він на три місяці їде у справах, а потім переїжджатиме до себе у квартиру.

– У нього ж іпотека, будинок будуть здавати скоро, а йому ще ремонт там робити. Ну, навіть якщо і буде кілька разів на тиждень ночувати, то не думаю, що ви заважатимете один одному. Кімната вільна є, а він на дивані ляже, нічого з ним не станеться.

Юля переїхала до Алли Дмитрівни. Спочатку вона страшенно соромилася, ходила буквально навшпиньки, але поступово розслабилася і відчула себе, як вдома.

Алла Дмитрівна бачила, як розквітає перед нею забита дівчина. Через два місяці Юля почала розправляти плечі, на щоках з’явився рум’янець.

Іноді їй дзвонила мати, вимагала, щоб та приїхала додому, бо їм з батьком «погано», але Алла Дмитрівна одразу припиняла всі спроби допомагати їм.

– От коли прочумаються, ми разом сходимо.

– Чому ви мені допомагаєте?

– Якщо я скажу, що просто по-людськи, тебе влаштує така відповідь?

– Ні, – розсміялася Юля.

– Добре. Я сама колись росла в подібних умовах. Тільки тут місто, можливостей більше, а ми в селі були.

– Вирватися не так просто з такого місця, коли батьки забирали твоє життя, твоє дитинство. Жодного твердого ґрунту під ногами, щоб відштовхнутися. І я втекла. Якось розповім, як і де я жила.

– А батьки?

– А що батьки. Батько протримався рік. Печінка не витримала. А мати наш сімейний будинок перетворила на звалище. Довго прожила. Щоправда, буйна була.

– Кидалася на всіх. Але це село, там таких оминають. А потім вона пішла взимку за пляшкою до сусіднього села. Так і знайшли на дорозі закляклу, але притискаючи до себе найдорожче, що було в її житті.

– Господи…

– Іронічно, чи не так? У людини залишаються останні хвилини життя, а вона притискає до грудей пляшку, рятуючи від морозу. Воістину іронія…

До цієї розмови вони більше не поверталися. Алла Дмитрівна вже пережила особисту трагедію, але Юлі все одно не хотілося ворушити її спогади.

І до батьків вони й справді поїхали разом, як тільки ті прочумалися. Алла Дмитрівна залишилася чекати на дівчину біля під’їзду внизу, але готова була підійнятися і допомогти, якщо буде необхідно.

Через тиждень після тієї “щирої” розмови, Юля сильно застудилася і відкрила лікарняний. Алла Дмитрівна пішла на роботу, залишивши дівчину вдома одну.

Протягом дня вони переписувалися, і жінка по-материнськи підказувала, як лікуватись у домашніх умовах народними методами.

…Ввечері Алла Дмитрівна відчинила двері й побачила на порозі чоловічу пару взуття. Вона одразу впізнала кросівки – це було взуття Діми. Він не попереджав її про візит. Певно, вирішив зробити сюрприз.

Алла Дмитрівна затамувала подих і не відчиняла двері повністю, буквально зависнувши в отворі. Вона дослухалася до звуків. З кухні її великої квартири долинали голоси Діми та Юлі.

Вони просто розмовляли, але серце Алли Дмитрівни стислося ще сильніше і вона притиснула долоню до рота, щоб нічим не видати свою присутність.

Юля засміялася. Щиро, заливисто, по-дівочому…

Алла Дмитрівна ніколи не чула, щоб Юля так сміялася. Діма ж, своєю чергою, щось емоційно розповідав.

Постоявши секунду на порозі, Алла Дмитрівна, без роздумів, позадкувала, та зачинила двері й вийшла в під’їзд.

– Повернуся через годинку-другу. Нехай спілкуються, – прошепотіла жінка.

Все-таки серце її не обдурило. Вона відчувала, що Юлі та Дімі треба побути вдвох. Можливо, з цього спілкування вийде щось світле, та гарне, тому заважати вона не хотіла. Алла Дмитрівна не сумнівалася, що у них все складеться.

Завзятий сміх Юлі так і звучав у вухах. І Алла Дмитрівна була щасливою, що не помилилася. Через рік вона зі слізьми на очах дивилася, як її діти обмінюються обручками, та присягаються любити та довіряти… і в горі, і в радості… А хіба це не щастя для матері?

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.