– Мирославе, ти коли будеш вдома? Вечеря вже готується, так що поспіши, – сказала дружина, але слухавка фонила, тому розмову Мирослава з Мариною почули і його друзі, які разом з ним йшли з роботи і вмовляли його хоч раз з ними посидіти в кафе.

– Хлопці, я не можу. Ви ж чули, що Марина мене з вечерею чекає, – став виправдовуватися Мирослав.

– Ти вже зовсім ручним став, з роботи мусиш додому бігти, ото твоя дружина тебе видресирувала, – сміялися хлопці. – Подумаєш, вечеря. Та ми тобі зараз замовимо все, що душа бажає, ти знаєш які там подають смажені реберця!

– Вибачте, але ні, іншим разом.

– Минулого разу ти казав точно так само. Але твоя воля – біжи до своєї дружини, і дивись не запізнися, бо ще звільнить тебе.

Усі дружно зареготали, побажали Мирославу гарного вечора і пішли таки на посиденьки, а Мирослав поспішив додому.

З Мариною вони одружилися ще 8 років тому. Він закохався в неї ще в школі. Потім поступив у той самий університет, що і вона, для цього навіть підтягнув неабияк свої знання з усіх предметів. Боявся, що якщо його не буде поряд, то вона собі іншого знайде.

Не міг дочекатися п’ятого курсу, бо батьки Марини сказали, що весілля буде лише після отримання дипломів.

Марина була не лише красунею і розумницею, але ще й виявилася дуже хорошою господинею. У них вдома завжди чисто, прибрано, наварено, так що Мирослав можна було лише позаздрити.

І якось відразу склалася така традиція, що вони один без одного нікуди не ходять, а якщо йдуть – то тільки разом.

Мирослав не мав нічого проти, зранку дружина завжди готувала йому смачний сніданок, а після роботи на нього чекала смачна вечеря, та й ходити йому особливо куди і не було, друзів він не мав, то ж зразу з роботи додому.

А кілька місяців тому йому пощастило знайти нову роботу з більшим окладом, і колектив тут значно молодший, дружніший, усі хлопці приблизно його ровесники.

Вони кілька разів кликали його з собою десь посидіти після роботи, але він завжди відмовлявся, бо знав, що дружина вдома на нього чекає, і буде хвилюватися, якщо він вчасно не прийде.

Зрештою, хлопці махнули рукою, перестали його кудись кликати, а поза очі стали називати підкаблучником.

Мирослав це було неприємно, але свої сімейні традиції він не став міняти – кожен сам господар у своєму житті.

А одного разу він повертався додому з Тарасом, у них був спільний проєкт, і деякі папери залишилися вдома у Мирослава, тому він запропонував Тарасу зайти після роботи до нього.

– А чому ти не сказав, що у нас будуть гості? – сплеснула руками Марина. – Ну нічого, проходьте, мийте руки і на кухню, – скомандувала дружина.

Тарас ще в коридорі відчув, що з кухні доносився запах чогось дуже смачненького.

В той вересневий вечір Марина пригостила чоловіка і його друга своїми фаршированими перцями. Тарас так їв, що аж за вухами лящало, бо після роботи був дуже голодний, до того ж, перці і справді були смачнезними.

– І що, ти хочеш сказати, що твоя дружина щодня тобі готує отак, щось нове? – з подивом запитав Тарас.

– Ну так. А що тут дивного? – як само собою розуміється відповів Мирослав.

– Просто моя Тетяна рідко готує, каже, що за день втомлюється і не встигає. А вона навіть на роботу не ходить, домогосподарка, нашого 7-річного сина виховує.

На наступний день після роботи хлопці знову зібралися йти в кафе. І знову стали кликати Мирослава, хоч і знали, що він відмовиться, та не могли собі відмовити трохи над ним піджартувати.

І лише Тарас цього разу мовчав. Він єдиний розумів, чого Мирослав поспішає додому – адже там на нього чекає кохана дружина, яка точно цього разу приготувала щось новеньке і дуже смачненьке. До такої дружини хочеться не йти, а бігти.

А яка ваша думка? Мирослав підкаблучник чи він просто дорожить їхніми особливими сімейними стосунками?

Джерело