Ви знаєте, коли мої діти не хочуть мені допомагати по дому чи мити посуд, то я завжди  розповідаю їм про ті часи, коли посуд мився в тазику, в холодній жирній воді . І додаю : діти у вас все прекрасно.

Або , коли мій 4-річний син не хоче сам одягти кросівки на липучках, кажучи, що йому це дуже складно зробити, я розповідаю йому про часи, коли у нас були дубові черевики на шнурках, які ми вже в 3 роки зав’язували “бантиком” .

Або, коли діти фиркають йогуртом з вишнею, бо вони хотіли з персиком, то я розповідаю їм про магазини, де крім кефіру і молока в трикутному пакеті не було нічого – тому у них все прекрасно.

Поки вони маленькі, то я розповідаю їм тільки про це. Але, коли вони трішки підростуть, я розповідатиму їм і про табори та 37-й, про голодомор і геноцид, про черги, про продуктові картки і ще багато іншого. Я куплятиму їм книги про це.

Для чого я це все роблю? А тому, що я хочу, щоб ніхто і ніколи, не зміг навішати моїм дітям  локшини, що СРСР – це рай на землі .

Я дуже хочу, щоб мої діти чітко розуміли, що ніяка ковбаса по 2 рубля не варта такого минулого.

Шляху назад немає, є тільки шлях вперед. Вперед до сучасного дипломатичного світу.

КІНЕЦЬ.