Квітневе сонце било в очі, змушуючи мружитися. Марина котила візок по розбитій доріжці, об’їжджаючи калюжі. Пакети з продуктами відтягували лікоть, а Мишко нарешті заснув після години примх у крамниці.

Ще здалеку вона почула знайомий командний голос:

– Ви що, в коледжі не вчились? Хіба це робота? Провід висить, як мотузка для білизни!

Інна Сергіївна, в накинутій на плечі в’язаній кофті, стояла посеред палісадника, войовничо уперши руки в боки. Перед нею переминався з ноги на ногу літній електрик дядько Коля, тримаючи в руках інструменти.

– Здрастуйте, – тихо промовила Марина, проходячи повз.

Свекруха різко обернулася, змірявши невістку чіпким поглядом:

– А, прийшла! Нагулялася! Звичайно, сидіти на шиї чоловіка зручно, так?

Марина зупинилася. Вона повільно повернула голову, зустрівшись очима зі свекрухою. У них читалося все: і втома від постійних причіпок, і образа за несправедливі натяки, і роздратування. Але вона мовчала. Поки що мовчала.

У візку завовтузився Мишко, і Марина, глибоко зітхнувши, рушила до хати. За спиною знову спалахував скандал, але вона вже не слухала.

Марина зайшла в будинок, акуратно маневруючи візком між старою етажеркою та комодом. Закиди свекрухи все ще дзвеніли у вухах. Влаштувавши Мишка в ліжечку, вона присіла на край дивана і мимоволі згадала, як усе починалося.

…Рік тому цей будинок дістався їй від бабусі Віри. Невеликий, але міцний, з пічним опаленням та затишною верандою.

Вони з Олегом все літо фарбували стіни, перестилали підлогу, оновлювали проводку. Він жартував, називаючи їх “бригадою ремонтників-ентузіастів”, а вона раділа кожній відремонтованій дрібниці.

Дзвінок Інни Сергіївни пролунав, як грім серед ясного неба.

– Олеже, я не знаю, що робити, – схлипувала вона у слухавку.

– Твій вітчим… Він все забрав. Квартиру переписав. Ми з Тимуром на вулиці…

Увечері того ж дня Олег м’яко поклав руку на плече дружини:

– Марино, може, пустимо їх на якийсь час? Місяця на два, не більше. Мама роботу знайде, з’їдуть…

Вона погодилася. Чомусь здавалося, що це правильно.

Інна Сергіївна з’явилася на порозі з двома величезними валізами та насупленим Тимуром. Оглянула будинок прискіпливим поглядом:

– Ну і старе тут у вас все… А взимку не холодно?

Перший місяць вона ще стримувалась, але потім почалися закиди.

– Ти послухала б, як тут підлога скрипить! – скаржилася вона телефоном подрузі. – І ця пічка… Як у минулому столітті живемо.

Щодня Інна знаходила щось нове, щоб покритикувати.

– Чому у вас у ванній такі старі кахлі? – питала вона, дивлячись у душову. – І де у вас пральна машина? Я не можу прати руками!

– Ми зробили лише косметичний ремонт, а пралка лише в проєкті, – намагалася пояснити Марина, але свекруха лише відмахувалася.

– Ремонт – це одне, а жити тут – зовсім інше. І в холодильнику миша зашморгнулася! Чим ви збираєтесь сьогодні годувати нас?

Марина відчувала, як її терпіння вичерпується. Щовечора Інна знаходила нові приводи для невдоволення:

– У вас тут пилюка, як у старому сараї! І чому у дитячій так мало світла?

Вона не знала, як упоратися з цією ситуацією, але розуміла одне, що життя в будинку, який колись здавався затишним, почало перетворюватися на випробування.

Дні тяглися, мов гумові. Марина вставала на світанку, готувала сніданок на всіх, прибирала, прала, колихала Мишка, коли той починав вередувати.

За вікном часто лунав хрипкий голос сусіда Петровича, який, попри ранню годину, вже затягував свою улюблену пісню.

– Господи, коли ж це припиниться? – морщилася Інна Сергіївна, демонстративно зачиняючи вікно. – Як ви тільки терпите цю богодільню?

Марина мовчки знизала плечима. “Терпіння” стало її другим ім’ям.

Увечері, поклавши Мишка, вона спустилася на кухню за чаєм і завмерла біля дверей. Інна Сергіївна, притиснувши телефон до вуха, ходила сюди-туди по кімнаті:

– Ні, ти уявляєш, Людо, вона навіть не працює! Сидить цілими днями, тільки з дитиною порпається. З ранку до вечора вдома, а сенс?

– Пил по кутах, обід завжди не готовий. От я б на місці Марини, хоч щось робила! Коротше, «господиня» вона нікудишня.

– На всьому готовому та чоловіковим коштом! Олежик мій і працює, і по дому все… Ох, казала я йому – знайди собі нормальну…

Щось клацнуло в голові Марини. Вона тихо повернулася до спальні, дістала з шафи стару скриньку з документами й витягла пожовклий аркуш. Дарча. Бабуся Віра подарувала їй будинок. Вона його господиня.

Марина провела пальцями по сторінці. Їй ніколи не спадало на думку доводити свої права. Не було кому. Олег і так знав, що будинок її.

Але зараз…

Вона присіла на краєчок ліжка, поряд зі сплячим сином. У голові повільно, але чітко почала формуватися думка: “А що, якщо… Якщо це мій дім – то й мої правила?”

Вперше за довгі місяці Марина відчула приплив енергії. Не обурення, не образи – саме енергії. Щось нове зароджувалося в її душі, щось, чому ще не було назви.

Марина прокинулася рішучою впевненістю. Інна Сергіївна зранку поїхала до подруги, Тимур ще не повернувся з коледжу, вона дочекалася повернення Олега із роботи. Він зайшов на обід, як завжди, стомлений. Мишко грав у манежі з брязкальцем,

– Нам треба поговорити, – Марина поставила перед ним тарілку з борщем.

– Щось сталося? – він підвів очі на дружину, помітивши незвичні нотки її голосу.

– Я вирішила у дальній кімнаті обладнати майстерню, та почати шити. Нам потрібні гроші. Твоя мати дорікає мені, що я нічого не роблю.

Ложка завмерла на півдорозі до рота.

– А як же… мати з Тимуром? Вони ж там живуть.

– У них є ноги, – спокійно відповіла Марина, протираючи стіл.

– Можуть дійти до рієлтора. Я їм не забороняю. Тимчасовий притулок я надала. Думаю, трьох місяців достатньо.

Олег відклав ложку:

– Але ж, Марино… Може, якось інакше…

– Інакше, це як? – Вона подивилася йому прямо в очі.

– Ще пів року слухати, як я погано господарюю у власному будинку і живу твоїм коштом?

– Ти ж знаєш маму…

– Знаю. Тому даю місяць. Нехай шукає житло, або помириться із чоловіком. І з’їжджає!

Олег зітхнув, але сперечатися не став. У глибині душі він розумів – дружина має рацію. Просто сказати про це матері… Від однієї думки починала боліти голова.

Вечір видався задушливим. Марина мила посуд, коли грюкнули вхідні двері. Олег повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай, а за ним – Інна Сергіївна з Тимуром. По напруженому обличчю чоловіка вона зрозуміла, що розмова відбулася.

– Це правда? – з порога почала свекруха, кидаючи сумку на стілець з такою силою, що та перекинулася. – Ти нас виганяєш?

Марина спокійно витерла руки рушником.

– Так. Я хочу, щоб ви з’їхали.

– Боже мій! – Інна Сергіївна схопилася за серце, театрально похитнувшись. – Олеже, ти чуєш? Твоя дружина виставляє нас на вулицю! Твою рідну матір!

Олег стояв, опустивши очі:

– Мамо, ми казали, що це тимчасово…

– Тимчасово?! – голос свекрухи зірвався на вереск. – А куди нам іти? Ти хочеш, щоб ми з Тимуром жили під мостом?

– Після всього, що я для тебе зробила! Я ночей не спала, коли ти хворів! Я працювала на двох роботах, щоб ти в інститут вступив!

Сльози потекли по її щоках, розмазуючи туш. Вона опустилася на стілець, закривши обличчя руками:

– Я все життя вам віддала… А тепер… Нікому не потрібна… Викидаєте мене, як стару ганчірку!

– Мамо, – Олег підійшов ближче, – ніхто тебе не викидає. Я допомагатиму. Обіцяю, щомісяця по п’ять тисяч, щоб ви могли орендувати щось.

– П’ять тисяч? – Інна Сергіївна забрала руки від обличчя, її очі звузилися. – Що зараз можна винайняти за п’ять тисяч? Комірчину без вікон? Ти хочеш, щоб твоя мати жила в нетрях?

– Мамо, це все, що ми можемо, – голос Олега здригнувся.

– Все? А той телевізор, що ви купили? А ремонт, який затіяли? На це гроші є, а на рідну матір – ні! – вона знову заплакала, але в риданнях тепер чулася злість. – Я думала, ти інший. Я думала, що ти розумієш, що таке сім’я!

Тимур, що стояв у дверях, несподівано ступив уперед:

– Мамо, може, годі?

Інна Сергіївна затнулася на півслові. Її очі розширилися від подиву. Син ніколи не суперечив їй.

– Що ти сказав? – її голос став тихим та небезпечним.

– Годі, – повторив Тимур тихіше.

– Ми й так довго живемо у них. Я можу влаштуватись на роботу. Мені вже вісімнадцять.

– Ти?! – Інна схопилася зі стільця.

– Та ти ще дитина! Ти думаєш, це так просто працювати? А навчання? Ти хочеш покинути коледж?

У кімнаті зависла тиша. Інна Сергіївна розгублено переводила погляд із сина на невістку, ніби вперше бачила їх. Її губи тремтіли, в очах читалося щось середнє між гнівом та страхом.

Марина підійшла до дверей і обернулася:

– Ви дорослі! А я втомилася за все бути винною!

Вона вийшла на веранду з філіжанкою кави. Вперше за довгий час їй було легко дихати.

За спиною почувся голос Олега:

– Мамо, рішення ухвалено. Ми дамо вам місяць, і я обіцяю, що допомагатиму з грошима. Щомісяця, без нагадувань. Але вам потрібно знайти своє житло.

Інна Сергіївна востаннє схлипнула і затихла, розуміючи, що цей раунд вона програла.

Переїзд зайняв лише день. Інна Сергіївна методично складала речі, голосно розмовляючи телефоном:

– Так, Людо, уявляєш? Вигнали! Після всього, що я для них… Ні, орендувала однокімнатну. А що робити? Олег допомагає, але хіба це гроші? На пристойне житло не вистачає.

Тимур мовчки тягав сумки, уникаючи дивитись на Марину. У його очах читалося щось схоже на вибачення. Коли Інна Сергіївна вийшла надвір, він тихо сказав:

– Дякую, що терпіли нас так довго.

Марина лише кивнула. Слова були непотрібні

Олег допомагав вантажити речі в таксі, хмурячись і поглядаючи на годинник. Він узяв відгул на роботі заради цього переїзду, і тепер поспішав закінчити до вечора.

Коли остання сумка була винесена, Інна Сергіївна зупинилася у дверях. Її погляд ковзнув по кімнаті, яку вона займала майже п’ять місяців.

– Що ж, – сказала вона з гіркотою, – діти виростають і забувають про подяку.

Коли за ними зачинилися двері, в хаті стало незвично тихо. Марина відчинила вікна навстіж, впускаючи свіже повітря.

Вона стояла посеред кімнати, відчуваючи дивне почуття – суміш полегшення, та легкого смутку.

Дістала з антресолей нові штори – світлі, з дрібним малюнком, які давно хотіла повісити. У ванній замінила потертий килимок, прикрутила фільтр для води на кухонний кран – все те, що відкладала “на потім”.

Вона перестелила постіль у колишній кімнаті свекрухи, викинула старий матрац, який Інна Сергіївна вважала “найзручнішим”.

Протерла пил на полицях, де ще вранці стояли фотографії у важких рамках – Олег у дитинстві, Тимур-першокласник, покійний дідусь у формі.

Мишко ходив за нею по п’ятах, заглядаючи в кожен кут, ніби шукав зниклих мешканців.

– Баба? – питав він, показуючи на порожній стілець.

– Бабуся поїхала, – відповіла Марина, – у неї тепер своє житло.

Увечері Олег зайшов на кухню, де Марина готувала вечерю, та обійняв її ззаду:

– Я переказав мамі гроші. П’ять тисяч, як домовились.

– Добре, – вона повернулася до нього. – Знаєш, я не хотіла…

– Я розумію, – він кивнув головою. – Ти просто втомилася. Ми всі втомилися.

Мишко забіг на кухню з іграшковою машинкою, весело “розповідаючи” щось своєю дитячою мовою. Марина підхопила сина на руки та посміхнулася. Життя входило у звичний ритм – спокійний, розмірений, без гострих кутів та шпильок.

Пізніше, коли Мишко заснув, вона дістала з шафи коробку зі старими викрійками. Колись вона шила. Тепер саме час згадати?

…Минуло пів року. Веранда, заплетена молодим виноградом, стала улюбленим місцем Марини. Вона сиділа в плетеному кріслі, підібравши ноги, і дивилася, як Олег чаклує над мангалом. Запах смаженого м’яса поєднувався з ароматом свіжоскошеної трави.

– Як там Мишко? – спитав Олег, перевертаючи шашлик.

– Спить, – Марина посміхнулася. – Набігався за день.

Телефон у її руці тихо брязнув. Нове повідомлення: “А ви можете пошити мені таке ж, як на фото?” Під текстом – зображення сукні, схожої на ту, що вона виставила у своєму новому онлайн-магазині тиждень тому.

Марина провела пальцем по екрану. Третє замовлення за день. Маленька, але своя майстерня починала приносити, як задоволення, так і дохід.

– Щось важливе?

– Олег поставив перед нею келих домашнього червоного.

– Нове замовлення, – відповіла вона.

– Знаєш, іноді мені здається, що це все сон.

Він сів поруч, взяв її за руку:

– Ти просто знайшла себе.

Марина кивнула. Вона навчилася відстоювати свій простір та час. І це виявилося не так страшно, як здавалося раніше.

В першу чергу потрібно любити та поважати себе, та свою маленьку родину, а потім всіх інших, якщо вони на це заслуговують…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.