Дружина поїхала у відрядження, донька у батьків, а Володимир залишився один. Якось навіть незвично. Дружина Марина рідко їздила куди-небудь, але тут колега захворіла, довелося їй виконувати цю місію: якийсь там важливий договір у її фірмі не терпів зволікань. Це він якраз міг зрозуміти, сам не перший рік у бізнесі. Тому відвіз її на вокзал і поїхав додому.

Ну а дорогою раптом згадав, що вечері в нього сьогодні немає. Марина поїхала, тож доведеться поквапитися самому. Можна, звісно, до батьків заїхати, але тоді донька попроситься додому, а там уроки, біганина і стрибки по дому без маминого контролю і ніякого відпочинку. А відпочити хотілося, на роботі передноворічне навантаження.

Спочатку подумав доставку замовити, але потім усе ж таки зупинився біля супермаркету. Хоча й не любив він магазинну метушню, вона його дратувала.

Люди наповнювали візки й кошики, потім поспішали до кас і нетерпляче чекали своєї черги. В одну з них прилаштувався і Володимир зі своїм кошиком, наполовину заповненим харчами і парою банок хорошого темного пінного. Спокійний вечір передбачав розслабитися в цілковитому «байдикуванні» і вдатися до пасивного відпочинку.

Попереду нього стояла маленька, щупленька літня жінка в старій шубці з каракулю і в’язаній хустці, яка весь час норовила сповзти з голови, і вона її терпляче поправляла. Дійшла її черга, на прилавку з’явився батон, коробка цукру в грудочках, плавлений сирок, ще пара пакетиків якоїсь крупи та й усе, мабуть.

Вона поклала на маленьку тацю гроші, і касир із незадоволеним, а точніше, втомленим виглядом перераховує їх.

— Двадцять гривень не вистачає! – нарешті вимовляє вона.

Руки жінки квапливо снують по кишенях, вона хвилюється і каже:

— Зараз, мила, є десь…

— Я вам не мила і давайте швидше, затримуєте всю чергу.

Касир вигнула спину, злегка розправивши плечі і дивлячись на покупницю з легким презирством. Володимиру ситуація не подобається, він не витримує і жбурляє касирці суму, якої бракує, зі словами:

— Давайте вже закінчимо ці розрахунки, врешті-решт.

Інцидент, здавалося б, вичерпано, але тут старенька, забравши покупки, обертається до нього і каже:

— Спасибі, синку, але в мене є…

Касирка на підвищених тонах просить її не затримувати чергу:

— Та ви відійдете, нарешті, жінко!

Принижена касиркою і його нетерпінням, старенька поспішила до виходу, ніяково ступаючи по білій, затоптаній підлозі. Володимиру стало шкода її. “Ех, люди! Не можемо ми проявити ні чуйності, ні співчуття часом», – подумав він, і настрій трохи зіпсувався.

Він вийшов нарешті з цього «мурашника», але на порозі на нього чекала ця літня жінка, радісно посміхаючись.

— Ось, знайшла. У гаманці був дріб’язок. Візьміть, – і вона простягнула йому жалюгідні монети.

Вина ще гостріше пронизала його, і він поспішно відповів:

— Та ну що ви! Не варто, справді. Такий дріб’язок. Ви вибачте, я там виявив нетерпіння, втомився дуже.

І він машинально взяв у неї з рук хоч і не важку, але якусь незграбну сумку років так сімдесятих.

— Вам далеко? Можу підвезти до будинку, – намагався чоловік загладити свою провину.

— Ні, ось тут, за рогом я живу. Дійду я, синку.

Але він усе ж таки провів її. Йшли пішки. Поки до машини дійдеш на парковці, поки доїдеш, на дорозі невеликий затор, більше часу витратиш, ніж пішим ходом. Та й вона відмовилася. Дорогою розговорилися.

— Ви живете сама? Чи є помічники? – запитав він, повільно ступаючи поруч.

— Одна я. Залишилася одна, – голос її здригнувся. – Онук у мене був. Ось такий, як ти. Видатний, добрий, у всьому мені допомагав. У цьому, як його, автосервісі працював. Руки були золоті. Я його з п’ятого класу виховувала, коли батьків не стало.

Вона замовкла, мабуть, важко було говорити. А у Володимира щось задзвеніло в голові, так у нього бувало, коли він чув щось чи то знайоме, чи то чуте раніше.

— А минулого року загинув він. Про Авдіївку щось чув? Ось і Іванко мій там був. Там двоє тільки того разу вижили, та й то, кажуть, інваліди…

Вона ще щось говорила, а у Володимира в голові дзвін посилився і заважав міркувати. Звичайно ж, його однокласник Іван Прокопенко! Він знав про те що з ним сталося і на прощанні був. Навіть у його організації брав участь. Та й у школі теж усі знали, що він із бабусею живе. Заходили до нього якось, вона чаєм усіх напоїла. Ну точно! Ось у цій п’ятиповерхівці!

Володимир напружив пам’ять і насилу згадав, ніби підказав хтось:

— Надія Павлівна! – сказав він голосно.

— Петрівна я, синку, Петрівна. А ти як знаєш?

Довелося розповісти, що він однокласник її сина, що користувався послугами його автосервісу, був на похоронах…

— А я ось не була, в лікарню з серцем злягла, думала, не переживу таке горе.

Вони дійшли до будинку, піднялися на другий поверх, і Надія Петрівна запросила його в гості.

— Ходімо, чайку поп’ємо, якщо не поспішаєш.

Володимир погодився, жінка провела його на стареньку кухню.

Він виклав на стіл усі свої продукти, крім напоїв, і сказав, щоб забрала собі. Заперечення не приймаються. Та там і було всього нічого: ковбаса, масло, баночка шпрот, пачка печива, банани і яблучний сік.

І це була його перша, але не остання допомога. Він став часто заходити до Надії Петрівни, питати, чи не потрібно щось по дому зробити, відремонтувати або майстра викликати?

Вона дякувала, від усього майже відмовлялася за винятком дрібниць і якось за чаєм розповіла йому історію:

— Я ще з дитинства переживала тяжкі часи, Володю. Зʼявилася на світ у тридцять восьмому. Братик у мене був маленький. Тато на війні, мама одна нас ростила, оберігала, зігрівала, поки сама не пішла з життя. Пам’ятаю, їздила вантажівка, збирала тих хто віддав Богу душу. І матусю нашу забрали, повезли. А я біжу слідом, кличу її… Маленька була, не розуміла. Потім дитячий будинок, з нього нас із братом дядько з тіткою забрали, сюди привезли, у це місто. Тато так і й не повернувся. Тут я і виросла, і заміж вийшла.

— А де ж ваша сім’я? – запитав Володимир.

— Так нема нікого, усіх поховала. Спочатку чоловік помер, хворів тяжко. А потім дочка із зятем… Вони на море поїхали відпочивати, пішли вночі купатися. Був легкий шторм. Марійка тонути стала, зять кинувся рятувати, та не врятував: віднесло їх хвилями далеко від берега. Не впоралися вони. Поки випадкові люди на березі рятувальників покликали, було вже пізно… Обох не відкачали. Іванко залишився в мене, – сказала вона тремтячим голосом.

— А брат ваш де ж?

— Він дуже давно виїхав за кордон. Допомагає, гроші всі на якусь картку мені кладе. Тільки я не користуюся нею, цифри ці не пам’ятаю, хоч і записані вони десь. Та й загубити боюся.

— А давайте йому зателефонуємо, – сказав Володимир, щоб трохи підбадьорити засмучену жінку. – У вас є його номер телефону?

— Є, записаний десь.

Вона порилася в шухляді старенької кухонної шафи і простягнула йому записник, де під ім’ям Олексійко був записаний номер. Володимир тут же набрав, бадьорий голос відповів одразу, і Володимир повідомив:

— Олексій Петрович? Доброго дня. Ми ось тут із вашою сестрою Надією Петрівною у неї вдома, вирішили вам зателефонувати. Я Івана однокласник.

Потім він передав трубку його сестрі, і ті з дорогою душею поспілкувалися. У жінки по щоках котилися сльози, але говорила вона радісно.

— Сказав, що приїде скоро! Ось я вас і познайомлю. Спасибі тобі, Володю. Хороша ти людина. Скільки вже я з братом не розмовляла? Телефон не тримаю, дорого мені. Олексій іноді сусідці моїй дзвонить, вона кличе.

Так, це було якесь інше життя, зовсім не знайоме Володимиру.

“Це скільки ж горя винесла ця маленька, тендітна жінка! Невже доля спеціально приготувала їй стільки страждань?” – думав він.

Але зате тепер став частіше відвідувати батьків, більше цікавитися їхніми проблемами, не забував і Надію Петрівну, купив їй простенький в обігу самсунг, заніс туди свій номер і номер її брата, сам поповнював баланс.

І карткою банківською навчив користуватися. Щоб не морщилися нетерплячі касирки, коли літня жінка відраховувала свої копійки. Вона за все дякувала, зв’язала його доньці пухнасту шапочку з рукавицями, та залишилася в захваті.

Марина хвалила чоловіка за його чуйність і кілька разів запрошувала Надію Петрівну в гості на обід. Володимир привозив її, старенька соромилася спочатку, але швидко подружилася з привітною Мариною. У тієї бабуся років зо два тому пішла з життя, і вона перейнялася до цієї незнайомої жінки добрими почуттями.

Невеликі турботи, трохи уваги. А більшого й не потрібно самотній літній людині. Просто знати, що поруч є хтось, хто завжди відгукнеться, допоможе, підтримає.

А йдучи від Надії Петрівни, Володимир часто чув услід:

— Бережи тебе Боже, рідний. Дякую за все.

***

Надії Петрівни вже немає в живих. Ця розповідь написана на згадку про неї, а так само про інших самотніх людей. Іноді варто озирнутися навколо. Можливо, комусь допомога потрібна, а ми й не помічаємо?

КІНЕЦЬ.