— Марино Петрівно, я ж сказала — ми не купуємо цю квартиру! — голос Олени тремтів від ледь стримуваного гніву, коли вона побачила свекруху в кабінеті нотаріуса.

Жінка середнього віку з ідеально укладеним волоссям сиділа навпроти нотаріуса, перебираючи якісь документи.

Побачивши невістку, вона навіть не здригнулася, тільки губи вигнулися в звичній поблажливій посмішці.

— А, Оленко, нарешті! А я вже думала, ти не прийдеш. Сідай, люба, зараз все оформимо.

Олена застигла в дверях, не вірячи своїм очам.

На столі лежали документи на купівлю тієї самої квартири в старому будинку на околиці, яку вони з Денисом дивилися місяць тому і категорично відхилили.

Стара двокімнатна квартира на останньому поверсі з протікаючим дахом і грибком на стінах — свекруха називала її «вигідним вкладенням».

— Що тут відбувається?

— Олена підійшла ближче, відчуваючи, як всередині все закипає.

— Денисе, ти можеш мені пояснити?

Її чоловік сидів поруч з матір’ю, старанно уникаючи погляду дружини. Високий, зазвичай впевнений у собі чоловік зараз виглядав як школяр, що накоїв лиха.

— Олено, ну мама ж пояснювала… Це дійсно вигідна покупка. Потім відремонтуємо, здавати будемо…

— Ми з тобою обговорювали це! — жінка не могла повірити в те, що відбувається. — Ми вирішили збирати гроші на нормальну квартиру для нас! Для нашої родини! А не вкладати в розвалюху для здачі в оренду!

Марина Петрівна театрально зітхнула, похитавши головою.

— Ось завжди ти така, Оленко. Вічно сперечаєшся, вічно незадоволена. Я ж для вас все роблю!

Це ж інвестиція! Через кілька років ця квартира буде коштувати у два рази дорожче!

— Це наші з Денисом гроші! — Олена відчула, як її голос зривається. — Наші! Які ми чотири роки збирали!

Нотаріус ніяково кашлянув, явно відчуваючи себе не в своїй тарілці.

— Можливо, вам варто обговорити це в іншому місці? У мене ще клієнти…

— Ми нікуди не підемо! — відрізала Марина Петрівна. — Ми зараз все підпишемо. Денисе, давай документи.

І тут Олена побачила те, від чого у неї перехопило подих.

У руках у чоловіка була папка з їхніми спільними документами — свідоцтво про шлюб, документи на їхні накопичення. Все, що потрібно для угоди.

— Ти… ти весь цей час знав? — вона дивилася на Дениса, не вірячи своїм очам. — Ти знав, що твоя мати збирається зробити, і мовчав?

Денис нарешті підвів на неї погляд. У його очах промайнула провина, але тут же зникла під натиском материнського погляду.

— Олено, ну що ти драматизуєш? Вона права, це хороше вкладення. Вона на цьому розумієтьсч краще за нас.

— Розуміється? — Олена розсміялася, але сміх вийшов істеричним. — Твоя мати, яка все життя пропрацювала бібліотекарем, раптом стала експертом з нерухомості?

— Не смій так неповажно говорити про мою матір! — Денис підхопився з місця. — Вона все життя для мене… для нас старається!

— Для нас? Чи, може, для себе? — Олена повернулася до свекрухи. — Зізнайтеся, Марино Петрівно, ця квартира потрібна вам!

Ви хочете переїхати зі своєї однокімнатної, ось і придумали цю схему!

Обличчя свекрухи вкрилося червоними плямами. Вона підхопилася, перекинувши стілець.

— Як ти смієш! Невдячна! Я тебе в сім’ю прийняла, а ти…

— Прийняли? — Олена посміхнулася. — Ви з першого дня намагаєтеся мною керувати!

Де жити, як жити, що купувати, що готувати! Ви навіть намагалися вирішувати, коли нам дітей заводити!

— Тому що ти безвідповідальна! — випалила Марина Петрівна. — Тобі тридцять років, а ти як дитина! Якби не я, ви б давно вже по світу пішли!

— Ми обоє працюємо! У нас стабільний дохід! Ми дорослі люди!

— Дорослі вони… — свекруха презирливо пирхнула. — Денис, скажи їй! Скажи, скільки разів я вас виручала!

Хто вам гроші давав, коли ви ледве зводили кінці з кінцями?

Олена подивилася на чоловіка. Той стояв, опустивши голову, стискаючи в руках нещасливу папку.

— Денисе, це було п’ять років тому. Ми тоді тільки одружилися, у тебе роботи не було. Але ми ж все повернули! З відсотками повернули! Вірно?

— Не в грошах справа! — Марина Петрівна підійшла до сина, поклала руку йому на плече. — Справа в повазі! У вдячності! А від тебе, Олено, я ніколи нічого хорошого не бачила!

— Я п’ять років терплю ваші повчання! — жінка відчувала, як її трясе. — П’ять років вислуховую, яка я погана дружина! Як я не так готую, не так прибираю, не так одягаюся! П’ять років ви намагаєтеся зробити з мене копію… себе!

— Ну вибач, що я хочу для сина кращого! — свекруха гордо підняла підборіддя. — Хочу, щоб у нього була нормальна дружина, а не це… це твоє вільнодумство!

— Те, що я маю свою думку — це вільнодумство?

— Денисе, синку, — Марина Петрівна повернулася до сина, в її голосі з’явилися натяки на сльози. — Ти ж бачиш, як вона зі мною розмовляє? Я ж твоя мати!

І тут Олена побачила те, що бачила вже сотні разів.

Як її сильний, впевнений чоловік перетворюється на маленького хлопчика під поглядом матері.

Як його плечі опускаються, як він не може підняти очі.

— Олено, — почав він тихо. — Може, правда, не варто так… Мама ж з добрими намірами…

— Денисе, прокинься! Вона маніпулює тобою! Маніпулює нами! Вона хоче контролювати кожен наш крок!

— Це я маніпулюю? — Марина Петрівна сплеснула руками. — Та я життя на нього своє поклала!

Одна виростила, без батька! Все йому віддавала! А тепер якась дівчина буде мені вказувати?

— Я не дівчина! Я його дружина! — Олена підійшла впритул до свекрухи. — І я більше не дозволю вам руйнувати нашу сім’ю!

Марина Петрівна розсміялася.

— Яка ж це сім’я, якщо дружина чоловіка не слухає? Якщо старших не поважає?

— А яка це сім’я, якщо чоловік не може захистити дружину від токсичної матері? — Олена повернулася до Дениса. — Скажи мені, Денисе.

Прямо зараз обери і скажи. Може, досить сидіти на двох стільцях одночасно?

У кабінеті запала тиша. Навіть нотаріус затамував подих.

Денис стояв, стискаючи папку з документами, його погляд метався між дружиною і матір’ю.

— Олена, ну навіщо ти так… Навіщо мені обирати? Ви обидві мені потрібні…

— Ні, Денисе. Зараз ти повинен вибрати. Або ми підписуємо ці документи, і я йду. Назавжди.

Або ми йдемо звідси разом, і твоя мати більше не втручається в наші рішення.

— Ой, які пристрасті! — Марина Петрівна театрально притиснула руку до грудей. — Ультиматуми ставить! Денисе, синку, ти ж бачиш — вона тебе шантажує!

— Це не шантаж. Це остання спроба врятувати наш шлюб, — Олена говорила спокійно, хоча всередині все тремтіло. — Денисе, я кохаю тебе. Але я більше не можу жити в цьому трикутнику. Не можу постійно боротися за свого чоловіка з його матір’ю.

Денис мовчав. Секунди тягнулися як години.

Олена бачила, як він бореться сам із собою, як намагається знайти вихід із ситуації, де виходу немає.

— Синку, — Марина Петрівна підійшла до нього, взяла за руку. — Ти ж пам’ятаєш, як ми завжди були разом?

Як я тебе підтримувала? Невже ти кинеш рідну матір заради… заради неї?

І в цей момент Олена зрозуміла, що битва програна…

Вона побачила, як плечі Дениса поникли, як він притиснув папку до грудей, немов щит.

— Оленко, може… може, правда, ця квартира — не така вже й погана ідея? Мама довго шукала варіанти…

Жінка заплющила очі. Всередині щось обірвалося, немов струна, натягнута занадто сильно.

— Зрозуміло, — сказала вона тихо. — Все зрозуміло.

Вона розвернулася і пішла до дверей. Марина Петрівна щось кричала їй услід про невдячність і егоїзм, але Олена вже не слухала.

Біля виходу вона обернулася, подивилася на Дениса. Він стояв у тій самій позі, стискаючи папку, не піднімаючи очей.

— Знаєш, Денисе, — сказала вона спокійно. — Твоя мати перемогла. Але це піррова перемога.

Тому що, вигравши тебе, вона втратила твоє щастя. І одного разу ти це зрозумієш. Але буде пізно.

Вона вийшла з кабінету, залишивши за спиною ідейну свекруху і зломленого чоловіка.

На вулиці йшов дрібний дощ, але Олена не помітила. Вона йшла, не розбираючи дороги, відчуваючи дивну легкість.

Телефон у сумці задзвонив — Денис. Вона не відповіла. Потім ще раз. І ще. Олена дістала телефон і вимкнула його.

Зараз їй потрібно було побути наодинці. Усвідомити, що п’ять років її життя перетворилися на руїни.

Що чоловік, якого вона кохала, так і не зміг стати чоловіком. Залишився вічним сином своєї матері.

Тільки пізно ввечері Олена повернулася в їхню орендовану квартиру. Денис сидів на кухні, перед ним стояла пляшка дорогого міцного напою. Він підвів на неї почервонілі очі.

— Олено… вибач. Я… я не зміг…

— Знаю, — вона пройшла повз нього в спальню. — Ти ніколи не міг.

— Ми не купили квартиру, — сказав він їй услід. — Я… я не підписав документи.

Олена зупинилася в дверях.

— І що тепер? Твоя мати пробачила тебе за цю зраду?

Денис мовчав. Відповідь була очевидна.

— Вона сказала, що я невдячний син. Що я проміняв її на… — він не договорив.

— На мене, — закінчила Олена. — Проміняв матір на дружину. Який страшний злочин.

Вона увійшла в спальню, дістала валізу. Денис з’явився в дверях, погойдуючись.

— Ти… ти йдеш?

— А ти думав, я пожартувала? — Олена відкрила шафу, почала складати речі. — Денис, я втомилася.

Втомилася боротися, доводити. Втомилася бути третьою зайвою у власному шлюбі.

— Але… але я ж не підписав! Я вибрав!

Жінка зупинилася і подивилася на нього із сумною посмішкою.

— Ні, Денисе. Ти просто не зміг вибрати її при свідках. Але ти і мене не вибрав. Ти взагалі не здатний вибирати.

Ти завжди будеш метатися між нами, намагаючись догодити обом. Але так не буває.

— Олено, давай спробуємо ще раз. Я поговорю з нею…

— Про що? Про те, що вона повинна поважати твою дружину? П’ять років ти збирався з нею поговорити. П’ять років я чекала. Я просто втомилась.

Вона продовжила збирати речі. Денис стояв у дверях, дивлячись на неї загубленим поглядом.

— Куди ти підеш?

— До подруги поки. Потім щось зніму. Справлюся.

— Олено… я кохаю тебе.

Вона застигла, не обертаючись.

— Я знаю. І я тебе кохаю. Але цього не достатньо, Денисе.

Потрібна ще повага. Партнерство. Готовність захищати одне одного. А у нас цього немає.

Валіза була зібрана. Олена закрила її, викотила в передпокій. Денис йшов слідом, хитаючись.

— Це все через квартиру? Через дурнувату квартиру?

— Ні, — Олена одягла куртку. — Це через те, що ти дозволив своїй матері приймати рішення за нас обох.

Через те, що ти знав про її плани і мовчав. Через те, що для тебе її думка завжди важливіша за мою.

— Це неправда!

— Правда, Денисе. І ти це знаєш.

Вона відчинила двері. На порозі зупинилась, обернулася.

— Знаєш, що найсумніше? Твоя мати думає, що перемогла. Але вона програла найбільше. Тому що ти ніколи не пробачиш їй цього.

Не зараз, але потім. Коли залишишся один. Коли зрозумієш, що проміняв сім’ю на мамину спідницю. І вона це теж зрозуміє. Але буде пізно.

З цими словами Олена вийшла, закривши за собою двері.

Денис залишився стояти в передпокої, дивлячись наче на тінь дружини.

У кишені завибрував телефон — мама. Він не відповів…

… Минув рік. Олена сиділа в кафе з подругою, розповідаючи про нову роботу, про плани на відпустку.

Вона схудла, посвіжішала, в очах з’явився блиск, якого не було вже давно.

— Ти щаслива, — зітхнула подруга. — Вчасно пішла. А могла б все життя мучитися.

— Знаєш, я йому вдячна, — задумливо сказала Олена. — Якби він тоді вибрав мене, я б залишилася. І продовжувала б терпіти. А так… я нарешті вільна.

— Чула, він так і живе один?

— Не знаю. Не цікавлюся. Але сестра бачила його нещодавно. Каже, сильно схуд. І з мамою, здається, не спілкується.

— Треба ж. А вона не домоглася свого.

— У тому й справа, — Олена сумно посміхнулася. — Вона хотіла повернути сина. А отримала його ненависть.

Тому що він розуміє, що втратив через неї. І пробачити не може. Ні її, ні себе.

— Шкодуєш?

Олена замислилася, потім похитала головою.

— Ні. Шкодую тільки про одне — що витратила п’ять років. Але й це досвід. Тепер я знаю, що ніколи більше не буду боротися за чоловіка з його матір’ю.

Якщо доводиться боротися — значить, він уже зробив вибір. Не на твою користь.

За вікном йшов дощ, такий самий, як того дня у нотаріуса. Але тепер Олена дивилася на нього спокійно.

Буря закінчилася. Настав час будувати нове життя.

А десь в іншому кінці міста Денис сидів у тій самій квартирі з грибком на стінах. Мати все-таки купила її, оформивши на себе.

І тепер вимагала, щоб син робив там ремонт. Кожен вечір після роботи.

Він покірно фарбував стіни, міняв труби. А ночами напивався і набирав номер Олени. Та так і не наважувався зателефонувати.

Що він міг сказати? Що вона була права? Що він проміняв щастя на мамине схвалення?

Що тепер ненавидить і матір, і себе, і цю прокляту квартиру?

Марина Петрівна теж змінилася. Перемога виявилася гіркою. Син виконував її прохання, але в його очах більше не було любові. Тільки втома і погано прихована злість.

Він більше не дзвонив, не приїжджав просто так. А коли вона намагалася заговорити про Олену, різко обривав розмову.

Іноді ночами вона лежала без сну, думаючи: а чи варто було? Чи варта була ця влада над сином його щастя?

Але гордість не дозволяла визнати помилку. Адже вона хотіла як краще.

Хотіла вберегти його від неправильного вибору. А вийшло…

Вийшло, що всі програли.

Олена втратила п’ять років. Денис — сім’ю. А Марина Петрівна — сина.

Формально він був поруч, але душею — нескінченно далеко.

Історія закінчилася без щасливого фіналу. Тому що в житті так буває — коли свекруха намагається бути головною в родині сина, програють всі. І переможців у цій війні не буває.