– Вашу квартиру доведеться продати! – Заявила дочка.

– За цю трикімнатну хорошу ціну дадуть, нам з Олегом саме на однокімнатну квартиру в центрі вистачить!

– А ми куди подінемося?

– Округлила очі мати.

– Переїдете до нашого заміського будинку, – знизала плечима Олеся.

– Там свіже повітря, вам буде корисно.

– Загалом, там окрім свіжого повітря й немає нічого, – похмуро відповів батько.

– Ти не думала, як ми житимемо, якщо там немає ні водопроводу, ні інших санітарних умов?

– Ну якось же люди живуть? – скинула брови дочка.

– Живуть, – ствердно кивнув Микола Іванович, – але не думаю, що вони мають вибір. А у нас є наша з матір’ю квартира, яку ми чесно заробили, та в якій живемо ще з того часу, коли тебе на світі не було.

Батько вже давно підозрював, що єдину доньку вони з дружиною розпестили, і сьогоднішня заява лише зміцнила його в цій думці.

Мати масштабів катастрофи ще не усвідомила.

– Але, Олесю, як же ми там житимемо взимку? Батько дров не розколе, та й ґанок від снігу чистити з його спиною теж буде важко. Адже ми літні вже, а далі нам самим допомога може знадобитися.

– Ну, так покличете когось, – відмахнулася дочка. – Там не ліс глухий, люди живуть. У селі, кажуть, усі один одному допомагають, от і вас не залишать. Натомість у нас з Олегом буде власна квартира у центрі.

– Ви з Олегом можете взяти іпотеку, – сказав батько. – Загалом, саме з цією метою всі три роки, що ти одружена, ми платимо вам щомісячну допомогу, щоб ви могли заощадити на внесок.

– Ти що, тату? – витріщила очі донька. – Хочеш нас у цю кабалу загнати?

Вона збудувала примхливу гримасу.

– А ти подумав, як ми житимемо, коли у нас з’явиться дитина? Свого власного онука на злидні приректи хочеш?

При цих словах губи матері затремтіли, вона готова була здатися, але батько продовжував гнути свою лінію.

– Ти нам онука вже три роки обіцяєш, і щось не видно.

– Ну, так і не буде при такому відношенні! – підняла підборіддя дочка.

– Ні, Олесю, – підсумував батько, зупиняючи жестом дружину, готову на все погодитися, – ми з матір’ю залишимось у своїй квартирі.

Коли Олеся пішла, роздратовано грюкнувши дверима, Галина Петрівна жалібно подивилася на чоловіка.

– Навіщо ти так, Колю? Вона ж наша єдина дочка.

– Ти серйозно вважаєш, що ми маємо віддати їй нашу квартиру та переїхати в стару розвалюху? Топити піч дровами, та бігати у дерев’яний сарай на вулицю по нужді?

Микола Іванович серйозно розсердився.

– Я все життя чесно працював не для того, щоб на старості років жити гірше за собаку!

– Але, Миколо, ми ж повинні допомагати дітям…

– Ми й так допомагаємо! Щомісяця за орендовану квартиру платимо, що ще? Останню сорочку зняти?!

Обличчя чоловіка почервоніло, і дружина злякалася:

– Гаразд, хай буде, як ти хочеш! Нікуди не поїдемо, тільки заспокойся.

Наступні три місяці дочка щосили давала зрозуміти, що скривджена таким ставленням. Вона сухо розмовляла телефоном, не подякувала за щомісячну допомогу і наприкінці кожної розмови запитувала те саме:

– Ну що, надумали? Ні? Ну, я ще почекаю, але недовго. Вам краще погодитись, якщо не хочете втратити дочку!

– Та що ж це таке? – обливалася сльозами Галина Петрівна. – Ростили її, ні в чому не відмовляли, а вона тепер нас із власного будинку жене!

– Розпестили ми її, Галю! – сердився Микола Іванович. – Ні в чому не відмовляли, от і виросла невдячна!

– Вона й справді може від нас відмовитися, як думаєш, Колю? – схлипувала бідна жінка.

– Нехай відмовляється, переживемо, – бурчав чоловік. – І взагалі, якщо вона так чинить, думаю, треба припинити давати їй гроші!

– Що ти кажеш? – злякано притиснула руку до рота дружина. – Як вони будуть без нашої допомоги?

– Олесі тридцять років, чоловікові її ще більше, не маленькі вже, – відрізав він. – Нехай уже самі щось роблять, а не на батьківській шиї сидять!

– Тобто як грошей не буде? – примхливо запитувала Олеся телефоном. – З якого це дива? У нас із вами був договір! Ми розраховували! Як нам тепер за квартиру платити?

– Ви працюєте, значить, гроші у вас є, – незворушно відповів Микола Іванович. – А ми з матір’ю знайдемо, куди витратити наші.

– Але ж це нечесно, тату! – плаксиво затягла дочка. – І взагалі, що сталося? Ви стільки років платили, а тепер чомусь відмовляєтеся?

– Платили, а тепер не будемо, – буркнув батько. – Ми на ці гроші влітку до моря поїдемо. Вже п’ять років не було.

Галина Петрівна злякано звела очі на чоловіка, але той зупинив її репліку різким жестом.

– А ви влаштовуйтесь якось самі.

– Ви що, від рідної дочки відмовляєтесь? – прошипіла в слухавку Олеся.

– Чому це? – здивувався батько. – Якщо захочете нас провідати, ласкаво просимо, але грошей більше давати не будемо.

– Ах, ось як?! – задихнулася дочка. – Значить, замість того, щоб дочці допомогти, ви на пляжі валятиметеся?! Поки я тут ледве кінці з кінцями зводжу, відпочивати надумали?

Галина Петрівна переминала носову хустку в сильному розпачі, але втручатися в розмову не наважувалася.

Вона також ясно побачила, що чоловік має рацію, дочка виросла невдячною. Однак серце матері все ще стискалося від жалю до єдиного чада.

– Якщо так, то й ви на мене не розраховуйте! – продовжувала тим часом Олеся. – Не допомагаєте, так і від мене допомоги не чекайте!

Ще три місяці минуло у глухому протистоянні. Галина Петрівна кілька разів намагалася зателефонувати та потай помиритися з дочкою. Вона навіть хотіла переказати їй грошей, але чоловік відразу ж припинив усі її спроби.

– Ти що, не розумієш, до чого все йде, Галю? – він узяв її тонкі пальці у свої долоні й глянув у вічі. – Це наша вина, що ми нашу дочку такою виховали, але якщо ми зараз підемо в неї на поводу, вона нас і з тієї сільської розвалюхи за дві секунди виселить!

Він говорив лагідним голосом і погладжував дружину по руці.

– Можливо грубо, – похитав головою чоловік, – зате в старості не залишимося на вулиці. Хіба ти не бачиш, що наша допомога не викликає у доньки жодної подяки? Вона лише вимагає ще й ще. І чоловік, мабуть, їй до пари.

Микола Іванович, як у воду дивився. За місяць зателефонував Олег.

– Ви руйнуєте нашу родину! Через ваш егоїзм ми не можемо нормально жити! Не можемо завести дітей! – вимовляв чоловік, переходячи на крик.

– Своїм батькам ти теж це кажеш? – сердито відрізав тесть. – Чи вони без розмов вам гроші щомісяця шлють?

– Мої батьки – люди похилого віку, їм самим потрібна допомога! – обурився зять. – До того ж у мене є брат і сестра, а Олеся – ваша єдина дочка, і ви маєте…

Тесть скинув виклик, не чекаючи на чергові вимоги.

– Як же ми тепер будемо жити, Колю? – жалібно спитала дружина. – У нас немає нікого, крім Олесі та її чоловіка. Раптом знадобиться допомога, а нам і звернутися нема до кого.

Але жінка не мала рації.

Брат Миколи Івановича, Борис, жив у сусідньому місті й навідувався в гості не часто, але подружжя завжди приймало його із задоволенням. Ось і цього разу гостя прийняли тепло. Розговорилися про сім’ю, справи, та нагальні проблеми.

– Нам би ремонт зробити треба в санвузлі, – нарікав Микола Іванович. – Але сам розумієш, вік уже не той. Доведеться людей наймати.

– Та навіщо когось наймати? – підняв брови Борис Іванович. – Я Стаса свого попрошу, він вам допоможе. Він добрий хлопець, на всі руки майстер і живе саме у вашому місті.

– А чи стане він нам допомагати? – Засумнівався брат.

З братом вони спілкувалися близько, а от племінника дядько не бачив давно. Знав тільки, що він закінчив навчання і працює в якійсь будівельній фірмі.

– Звичайно! – вигукнув гість.

– Ми ж сім’я!

Наступного тижня до них у будинок з’явився племінник і взявся до справи. Вони не могли натішитися його допомозі, й були дуже вдячні.

– Не варто, дядьку Миколо, – усміхнувся Стас, коли Микола Іванович запропонував оплату за працю. – Ми ж рідні люди!

– Ну, чому наша Олеся не така? – зітхала Галина Петрівна, спостерігаючи з вікна, як хлопець завантажує інструменти у стареньку іномарку.

– Тому, що ми з тобою погано її виховали, – похмуро промовив чоловік.

У наступні місяці Станіслав щільно увійшов у життя людей похилого віку. Він допомагав їм із покупками, возив до поліклініки та лагодив розетки. Здавалося, що йому це приносило тільки задоволення.

– А чому ти не одружишся, Стасе? – питала Галина Петрівна. – Дівчини відповідної немає?

– Чому ж? – Усміхався хлопець. – Є, але ми поки що не поспішаємо.

– А батьки тобі допомагають? – не вгамовувалася тітка.

– А навіщо? – дивувався племінник. – Я працюю, винаймаю квартиру, у мене все є. І це я маю батькам допомагати, а не вони мені.

Минуло ще кілька місяців, і Галина Петрівна потрапила до лікарні.

– Не хвилюйтеся, – клопотався біля її ліжка племінник, – я про все домовився, вас подивиться добрий фахівець, який мою маму лікував. І телевізор вам в палату я привезу. Одужуйте і ні про що не турбуйтеся.

– Ох, дякую тобі, – щиро дякувала жінка.

– Вибач, що тобі доводиться знову на нас час витрачати, – просив, потискуючи хлопцю руку, Микола Іванович.

– Я тільки радий, – щиро відповів хлопець. – Адже у мене з рідні тільки батьки та ви залишилися.

Про рідну дочку свого дядька Стас делікатно не питав.

Олеся з чоловіком жодного разу не прийшли провідати матір, хоча Микола Іванович, порушивши власну обіцянку більше ніколи не дзвонити, проінформував дочку.

– Мені ніколи, – відповіла Олеся, – треба гроші на іпотеку заробляти!

Коли Галина Петрівна виписалася з лікарні, у них відбулася коротка розмова.

– Я думаю, що ми маємо якось віддячити Стасу, – сказав чоловік, дивлячись у вічі дружині. – Він так багато зробив для нас.

– Він добрий хлопчик, – кивнула дружина. – Жаль, наша Олеся не така.

Все було вирішено.

– І від кого я дізнаюся?! – вирувала Олеся, міряючи кроками вітальню батьків. – Від якоїсь сусідки! Ви віддали чужій людині мою квартиру, а мені нічого не повідомили!

Вона приїхала рано вранці, навіть не спромігшись попередити батьків про візит.

– Ми нічого нікому не повідомляли, – спокійно відповів батько. – Знає тільки сім’я мого брата.

– Але ж мені сказала Дарія Степанівна з третього поверху!

– Це тому, що вона була в нотаріуса того ж дня, що й ми з матір’ю. Просто випадковість.

– Та як ви взагалі таке зробити могли?! – ще дужче завелася дочка, коли згадала, через що насправді спалахнув скандал. – Це моя квартира, моя спадщина! Я думала, що буде моєю, коли вас не стане!

– Ну, а ми з матір’ю вирішили по-іншому, – твердо сказав батько.

Олеся кинула обурений погляд у бік матері, але та завмерла в кріслі в напруженій позі й в розмові не брала участі.

– Мамо, як ти могла таке дозволити? – звернулася до неї донька жалісним голосом.

– Гаразд, тато не любить мене, але ти…

– Тато завжди любив тебе, з моменту твого народження, – відповіла мати, не зводячи очей на дочку.

— Ми обоє так сильно любили тебе, що виховали егоїстку.

– А цей Стас, якому ви заповідали мою квартиру, він не егоїст?

– Закричала дочка.

– Приїхав кілька разів, сумки до під’їзду доніс, і все, улюблений племінник?

Жінка була у нестямі від люті.

– Стас допомагав нам цілий рік. Навіть не знаю, як би ми без нього впоралися, – відповів батько, не зважаючи на лють дочки. – І нічого натомість не вимагав.

– Тому ми зробили свій вибір – на добро відповісти добротою, – тихо додала мати.

Як не сердилась Олеся, їй довелося змиритися з вибором батьків.

Микола Іванович та Галина Петрівна про своє рішення не пошкодували. Навіть після того, як вони оголосили про це братові Миколі та його синові, вдячний хлопець не припинив допомагати старим, а невдовзі за взаємним рішенням і зовсім переїхав до них жити.

А рідна дочка залишилася з іпотекою та образою на батьків. Вона й досі впевнена, що з нею вчинили несправедливо.

А ви як вважаєте, вчинок батьків був слушним? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.