З нашого весілля минуло вже два місяці, а батьки що з мого боку, що з боку чоловіка ніяк не вгамуються. Вони, бачте, незадоволені, як ми весілля зіграли.

У них же були очікування, що ми влаштуємо цирк із кіньми, покличемо всю рідню до десятого коліна і наберемо кредитів, щоб уже гульнути так гульнути, а ми вирішили, що нам це й даром не потрібно.

У дитинстві, як я пам’ятаю, мені подобалися ці пишні гульбища, де купа народу, вічно якась руханка, поїздки кортежем по місту, викуп нареченої і безглузді конкурси на банкеті.

Але років з тринадцяти я вже стала дивуватися, навіщо це все потрібно. І чим старшою ставала, тим менше у мене було бажання брати участь у цих збіговиськах. Особливо дратувало, коли треба було кудись добу їхати, щоб погуляти на весіллі людей, яких я жодного разу не бачила у свідомому віці. Ще мама поруч сиділа і пояснювала, що то за далека рідня: вимагала всіх обіймати і посміхатися.

Чоловік же просто вважав і вважає широкі весілля недалеким способом викинути гроші. І мало того, що це марна трата грошей, так ще й втомитися з організацією доведеться неабияк. Це ж треба всю рідню сповістити, потім придумати, де всіх розміщувати, всіх зустріти, привітати, організувати. Там уже ніякого свята не захочеться.

Ми взагалі хотіли з ним тихо розписатися удвох, потім повечеряти в ресторані і полетіти на відпочинок. Але наші батьки такий підхід не оцінили. Їм потрібне свято, щоб перед «людьми не було соромно».

Влаштовувати триденний загул ми з чоловіком не планували за жодних умов, тому вирішили зробити компромісний варіант: весілля робимо, але скромне.

Я навідріз відмовилася кликати якихось родичів, яких ніколи не бачила. І начхати, що колись там мої батьки були на їхньому весіллі, тож буде негарно їх не покликати. Чоловік своїх теж осаджував із розбігом. А то свекруха мало не половину рідного села збиралася кликати, тому що там усі через сьому воду рідня.

У підсумку покликали тільки найближчих: тих, кого ми особисто знали і хотіли бачити на нашому святі. Були батьки, брати і сестри, з боку чоловіка ще й бабусі з дідусями. Усе.

Я не стала кликати мамину сестру, тому що бачила її двічі в житті, останній із них був років двадцять тому. Мама сама з нею до пуття не спілкується, але як дізналася, що тітки Олени на святі не буде, так одразу вчинила скандал.

– Ти що? Це ж найближча рідня! – мало не тупала вона ногами.

Та я цю «найближчу рідню» навіть в обличчя не знаю! Пройди вона повз мене за кілька кроків, я навіть не відреагую, бо не впізнаю. Навіщо мені ця людина на моєму весіллі?

У чоловіка було приблизно таке саме протистояння з його ріднею. Там теж були претензії, але чоловік не здавався і продавлював свою позицію.

Мій брат, дивлячись на всі наші проблеми, сказав, що одружуватися буде потайки і в іншому місті, а батькам скаже років за два, а ще краще коли вже діти будуть, щоб швидко їх переключити на іншу тему. Нерви нам батьки попсували від душі. Кілька разів усе було на межі скасування, але батьки вчасно здавали назад, щоб уже зовсім у ганьбу не скотитися, якщо весілля все-таки скасують.

Але коли вже торжество стало неминучістю, а саме коли воно вже йшло, батьки стали фиркати носом, що наше весілля і не весілля взагалі, а так, якийсь захід.

Нам би з чоловіком образитися, але нас так дістали за час підготовки, що ми просто раділи, що все закінчилося. Ми одружені, свято яке-ніяке мало місце бути, а решта побоку.

Але батьки не збираються здаватися. Уже весілля пройшло, ми третій місяць одружені, а нам ніяк не дають спокою, постійно обурюючись.

– Ви своїм весіллям нас перед усією ріднею зганьбили, – обурюються що мої батьки, що свекри.

До чого це все взагалі? Я не розуміла доти, доки мама не запропонувала переграти весілля, але вже «нормально». Зібрати рідню, купити мені пишну сукню, прикрасити під’їзд, придумати викуп і все інше в цьому ж дусі.

Я вже не знаю, як із ними розмовляти. Чоловік просто перестав із батьками спілкуватися: скидає, коли йому телефонують. Я поки тримаюся, але і мені вже хочеться просто загнати своїх родичів у чорний список і викинути з голови їхню маячню.

КІНЕЦЬ.