– Ви справді вважаєте, що я недостатньо хороша для Романа? – запитала я, ледь стримуючи хвилювання.

Марта Сергіївна підняла на мене очі з таким поглядом, ніби вперше почула від мене щось варте уваги.

– Хто тобі сказав, що я так думаю? – відповіла вона спокійно, але її усмішка не була щирою. – Але якщо ти хочеш знати мою думку, то так, я думаю, що мій син заслуговує кращого.

Ці слова, сказані тихо й без емоцій, мов грім серед ясного неба. Вони змусили мене відчути, що між нами з Романом стоїть стіна, яку звела ця жінка.

Мене звуть Оксана, і ось уже три роки я кохаю Романа. Наші стосунки розвивалися стрімко: він романтичний, уважний і відданий. Але є одна проблема, яка отруює наше щастя: його мати, Марта Сергіївна.

Це сильна, владна жінка, яка звикла контролювати все навколо. Її погляди на життя незмінні, а її оцінки – безжальні. Із самого початку вона не приховувала, що не схвалює мене як пару для свого сина.

Коли я вперше потрапила до їхнього дому, мені було трохи дивно. Здавалося, що навіть стіни спостерігають за кожним моїм рухом. Марта Сергіївна була привітною, але холодною. Її запитання звучали, як тест, а кожна відповідь – як виправдання. Я намагалася бути максимально ввічливою та відкритою, але відчуття, що мене тут оцінюють, ніколи не полишало.

Роман не бачив проблеми. “Вона просто така, не звертай уваги”, – повторював він, але щоразу, коли його мати робила черговий уїдливий коментар чи відкрито ставила під сумнів мої здібності господині, я не могла цього ігнорувати.

Одного разу вона сказала: “Оксана, може, ти спробуєш спекти торт, який любить Роман? А то я бачу, ти більше про кар’єру думаєш, ніж про дім”. Роман просто посміявся і сказав: “Мамо, ти перебільшуєш”. Але я бачила, що це не жарти.

Ситуація ускладнилася, коли я випадково почула розмову Марти Сергіївни з її подругою. Вони сиділи на кухні, а я зайшла по воду.

– Вона – не для нього. Ніякої стабільності, постійно десь літає, – говорила Марта Сергіївна. – Я б хотіла, щоб Роман подумав про когось більш серйозного.

Ці слова були неприємними. Я розуміла, що вона не бачить у мені партнера для свого сина. Здавалося, що кожен мій крок – це ще одна спроба довести, що я гідна. Але скільки можна терпіти?

Одного вечора, повернувшись додому після чергової сімейної вечері, я вирішила поговорити з Романом.

– Романе, я більше не можу мовчати, – почала я. – Чому твоя мати постійно втручається в наші стосунки? Її слова, її погляди… Вона робить усе, щоб я почувалася чужою.

Роман задумався.

– Вона просто хвилюється за мене, Оксано. Вона звикла контролювати все, і їй важко прийняти, що я дорослий і сам можу вирішувати. Але вона не хоче нас образити.

– Не хоче? – сказала я. – Вона відкрито говорить, що я тобі не підходжу! Як ти цього не помічаєш?

Він обійняв мене й тихо сказав: “Я люблю тебе. Але це моя мама, і я не можу її змінити.

Я зрозуміла, що сама повинна розставити всі крапки над “і”. Наступного разу, коли ми були в гостях у Марти Сергіївни, я вирішила поговорити з нею прямо.

– Мені здається, ви мене не приймаєте, – сказала я, залишившись з нею наодинці. – Чому ви так ставитеся до мене?

Вона знизала плечима:

– Я не хочу ображати тебе, Оксано. Але я бачу, що ти не готова до серйозного життя з Романом. Він заслуговує на жінку, яка буде його підтримувати в усьому.

– А якщо він уже знайшов цю жінку? – відповіла я. – Чи не повинно це бути його рішенням?

Марта Сергіївна подивилася на мене так, ніби вперше побачила. Її погляд був суворим, але вона нічого не відповіла.

Після цієї розмови я відчула себе сильнішою. Я зрозуміла, що її думка – це лише думка. Але з іншого боку, її вплив на Романа був величезним. І мені потрібно було вирішити: чи готова я боротися за наше щастя?

Одного дня Роман сам заговорив про це.

– Я знаю, що моя мати створює проблеми. І мені дуже шкода, що ти це переживаєш. Але ти – моя любов, і я готовий поставити тебе на перше місце.

Ці слова дали мені надію. Ми домовилися більше говорити один з одним про наші почуття і підтримувати одне одного.

Марта Сергіївна не зникла з нашого життя, але я навчилася не приймати її слова близько до серця. Зрештою, це Роман вибрав мене, і я вибрала його. А її ставлення – це її право.

Та чи правильно я вчинила? Чи можна побудувати щасливе життя, коли твій партнер стоїть між тобою і своїми батьками? Чи варто чекати, поки ситуація зміниться, чи діяти радикальніше?

Дорогі читачі, допоможіть мені порадою. Чи правильно я зробила, що вирішила залишитися і боротися за наші стосунки? Чи, можливо, мені варто було вийти з цієї битви і залишити Романа зі своїм минулим? Я вірю, що разом ми зможемо знайти правильне рішення.

Джерело