– Ось так ви, значить, гостей зустрічаєте, га? – глянувши на ідеально чистий стіл та порожню плиту на кухні, невдоволено промовив голодний після дороги Михайло.

– Що й самі тепер їсти не будете? Аби нас не годувати!

Його дружина Зінаїда тільки готувалася до гнівної промови. Від того, що відбувалося зараз у квартирі племінника, у неї, аж подих перехопило.

– А ми вже повечеряли! – жваво відповіла Діна. – А непроханим гостям тут не їдальня і не готель, зрозуміло?

– Ой, як ми заговорили! Як ми осміліли, прям не впізнати нашу скромницю! – виступила вперед затуляючи Михайла, огрядна тітка Зінаїда, до якої нарешті повернувся дар мови.

– До нас з Вадимом коли приїжджали – слова боялася говорити. А зараз – ти подивися! Ну, чисто підмінили тебе.

– Нічого подібного! Я все та ж сама. Але ніякого нахабства у нашій з Вадимом квартирі не потерплю! – сміливо видала Діна, дивлячись на чоловіка, сподіваючись, що він її повністю підтримує.

Вадим у цей час сидів на самому краєчку стільця, опустивши голову нижче за плечі. Йому вся ця історія дуже не подобалася, і почував він себе ніяково.

Було соромно перед гостями, що несподівано приїхали. Але ще більше йому було не зручно перед дружиною Діною.

А ще він боявся, що вони з нею на цьому фоні посваряться, і тоді йому доведеться терпіти незручності – спати на підлозі, тому що в їхній однокімнатній квартирі більше ніде.

А ще, харчуватися всухом’ятку продуктами з магазину. І найголовніше – надовго забути про свої претензії до дружини, щодо подружнього обов’язку.

Буквально на ранок, вони з Діною мали їхати в невеличке районне містечко, звідки була родом Діна, на весілля до її подруги.

З Оленою вони товаришували з першого класу, і зараз, коли близька подруга запросила Діну та Вадима на своє весілля, вони з радістю почали готуватися до поїздки. Тим більше, що їхати було не далеко, лише сорок кілометрів.

Весь останній тиждень перед поїздкою Діна була приємно стурбована підготовкою до цього заходу. Вона шукала гарну сукню та туфлі, купила нову, в тон своєму вбранню, сорочку Вадиму, заучувала гарне привітання у віршах для молодят.

І ось, коли все вже було готове, і до бажаної урочистості залишався лише день, зателефонували родичі Вадима, і просто поставили їх перед фактом свого приїзду.

– Вадим, ми з Михайлом вирішили цими вихідними до вас наскочити. Візит у відповідь, так би мовити, нанести. Ви ж у нас гостювали минулого місяця. А ми з чоловіком давно у місті не були.

– Отож, надумали. Ми вже виїжджаємо, на вечерю будемо у вас. Ти нас зустрінь на автовокзалі, автобус пам’ятаєш, сподіваюся, о котрій годині прибуває?

– А Дінка твоя хай стіл накриє! – у наказному тоні видала Зінаїда, яка завжди й у всьому любила командувати.

Минулого місяця Вадим із Діною їздили до його батьків, які жили в одному селищі з тіткою. Вона доводилася рідною сестрою батькові Вадима.

Ні про які гості там і не йшлося, вони лише відвідали їх, заскочивши на годинку. Все це відбулося, коли вони прогулювались увечері мальовничим селищем, проходячи повз.

Коли приголомшений такою зухвалою заявою рідні Вадим прийшов до тями від почутого, то відразу поділився новиною з Діною.

– Що? Які ще гості? Ти розумієш, що це не можливо? Ми ж з тобою їдемо в суботу рано-вранці! І скасовувати цю поїздку, заради твоєї безпардонної тітоньки, я не маю наміру! Так їм і передай! – Кричала Діна. – Дзвони, чого чекаєш?

– Добре, зараз подзвоню. Я й сам хотів це сказати. Та тільки вона мені не дала й слова вставити, – виправдовувався Вадим, який з дитинства трохи побоювався своєї гострої на язик тітки.

Він набрав номер Зінаїди, але її телефон не відповідав на виклик. Тоді Вадим спробував додзвонитися до її чоловіка Михайла. Результат був той самий. Молодий чоловік здогадався, що швидше за все, вони вже в автобусі, й не чують його дзвінків.

Йому на мить стало жарко. Вадим уявив, що буде, якщо вони все ж таки приїдуть до них. Скандал буде! І ще який! Ось тільки цього й не вистачало.

– Ну? – запитала Діна.

– Не додзвонився, – приречено промовив він. – Не беруть слухавки.

– Ну і все. Самі винні. Ніхто їх до нас не кликав. Зустрічати їх не поїдеш, ясно? А якщо подзвонять і спитають, чому не зустрів, скажеш, що ми самі вже поїхали в Підгірне.

– Все – немає нас. Тим більше, що це майже правда. До нашої поїздки залишилося менш, як доба. І готувати їм, я не збираюся, – Діна обурювалася.

– Так, ти маєш рацію, – не дуже впевнено підтримав дружину Вадим.

– Вигадала теж тітка твоя! Пані яка – зустріньте, їжі приготуйте, нагодуйте, у лазні їх помийте… А масаж їм не зробити, чи, може, концерт Барського додому замовити? – З обуренням продовжувала Діна.

Коли Зінаїда та Михайло, вийшовши з автобуса, не побачили Вадима, то почали йому дзвонити одразу з двох своїх телефонів.

Вадим в той час, саме ходив разом із Діною по супермаркету, і дзвінків не чув. А може, спеціально не відповідав, мріючи, що проблема сама якось розсмокчеться.

І ось зараз, коли вони з Діною вже повечеряли й навіть помили посуд, до них у двері подзвонили.

– Приїхали, – розгублено промовив Вадим.

– Ну, йди, відчиняй. Не ховатися ж тепер від них. Скажемо, щоб їхали в готель, і питання вирішиться.

Але погано Діна знала тітку свого чоловіка. Не така вона проста виявилася! Ситуація розпалювалася. Гості, зважаючи на все, йти поки не збиралися.

– Не можна так вриватись до людей, без запрошення. Це зухвалість, вам не здається? – підійшовши до чоловіка, Діна тицьнула його в бік, щоб він нарешті прийшов до тями, та прийняв бік дружини. – Вадиме, ти ж згоден зі мною?

– Це про яке ти нахабство нам кажеш? Про те, що ми з Мишком захотіли відвідати улюбленого племінника?

– В якісь віки вирішили в гості приїхати на пару днів, і відразу нахабство? – не вгамовувалася гучна Зінаїда. – По-твоєму виходить, що ми, рідні люди, не можемо навіть у гості до родича свого приїхати?

– Тьотю Зін, я не встиг сказати, ми самі їдемо. Ось бачиш сумки? Нас на весілля запросили до подруги дружини, і ми з Діною ось-ось маємо поїхати.

– Тому й не зустріли, і стіл не накрили, – почав белькотіти Вадим, розуміючи, що йому не викрутитись, і теж доведеться докласти зусиль, щоб ситуація вирішилася.

Вадиму хотілося хоч якось виправдатись перед ріднею. Але, судячи з реакції тітки й дядька, поки що в нього нічого не виходило.

– Тобто, для тебе якась подруга твоєї дружини, зовсім стороння людина, дорожча за рідну тітку? Ту, яка тебе маленького няньчила, грала з тобою, подарунки тобі різні дарувала, грошей своїх не шкодувала.

– Ведмедика плюшевого, пам’ятаєш? А самоскид синій такий, із червоною кабінкою? Ну ось, пам’ятаєш! А як в лікарню бігала, коли ти хворів.

– А як я ночей не спала, переживала, коли ми тебе в армію проводили. А тепер у тебе для тітки навіть кухля чаю не знайшлося?

Зінаїда говорила так пафосно, що Вадиму справді стало соромно. У носі защипало, він на мить відчув себе зрадником. За що це йому все?

– Ну, чому ж… Чаєм ми вас напоїмо, тьотю Зін, – промовив він тихим голосом, боячись глянути на Діну. – Але тільки їдемо ми…

– Жодного чаю! Я повторюю – у нас не готель. Кафе навпроти через дорогу. Їдальня там же, – різко обірвала чоловіка Діна.

– Так не роблять порядні люди! – Вставив своє слово Михайло. – Що за невихованість, Діно? Хто тебе цього навчив? У нас не заведено гостей проганяти, щоб ти знала.

– А у нас у сім’ї не заведено вриватися у квартиру, і порушувати всі плани господарям, – відповіла одразу Діна. – Ми вас у гості не кликали! Вадиме?

– Так, так… не кликали, – неохоче відгукнувся чоловік.

– А тому прошу вас негайно покинути нашу з Вадимом житлоплощу. Зараз же! Нам потрібно готуватись до поїздки. Доведеться лягти раніше, і встати зрання. Тож нам цього разу зовсім не до гостей!

– От молодець! Ну ти подивися, Мишко, як чухає! Як за написаним. І не зіб’ється жодного разу, і оком не моргне.

– І не соромно їй, анітрохи, такі речі літній рідні чоловіка говорити! – з нахабною усмішкою промовила чоловікові Зінаїда, яка ще не вірила в те, що їх звідси справді виженуть.

– Так, Зіна. Просто дивовижно. І не соромно їй. І Вадим своїй дружині нічого сказати не може. Який бардак! – погоджувався із дружиною Михайло.

– Ну, вистачить розмов! Стіл накривайте, та будемо вечеряти. А то я від нервів уже зголодніла, – Зінаїда продовжувала нахабніти.

– Ви щось не зрозуміли? Пояснюю ще раз – зараз ви йдете в готель. До речі, за рогом є дешевий. І там будете вечеряти, відпочивати, та все, що вам заманеться, робити. А ми з Вадимом завтра рано-вранці поїдемо, як і планували, на весілля.

– Невже? Прямо отак? І не інакше? – намагалася передражнити Діну тітка.

– Так, саме так! – не звертаючи уваги на кривляння Зінаїди, продовжувала дружина Вадима. – А якщо ще раз зберетеся колись до нас у гості, будьте ласкаві, попередьте нас заздалегідь. Ми вас обов’язково зустрінемо. І час вам приділимо, як і належить приділяти гостям.

Діна при цих словах підійшла до вхідних дверей, і демонстративно відчинила їх.

– Ну, справи… Навіть чаєм не напоїли, – видихнув ошелешений Михайло.

– От нахабниця! Як ти з нею живеш, Вадиме? Безсовісна! Безсердечна! Невихована! Щоб вашої ноги більше у нас ніколи не було! І щоб не згадували навіть, що у вас тітка з дядьком є! Ніколи я такої ганьби не терпіла! Ніколи!

Зінаїда ще довго кричала, і навіть через зачинені двері було чутно, як вони скандалили в під’їзді.

Хвилин за двадцять Вадиму зателефонувала мати.

– Синку, мені Зінаїда зараз дзвонила. Так кричала, жах! Останніми словами вас із Діною взивала. А я ж її попереджала, що ви їдете. Але її хіба переконаєш!

– Безглуздо намагатися їй суперечити. Нікого не слухає, що це за людина? Сама ж тепер і постраждала.

– Ви там не сильно засмучуйтесь. Знаєш її характер. А Діні від мене привіт великий передавай. Вона в тебе молодець. Образити вас не дасть. Гарна в тебе дружина.

– Дякую, мамо. Обов’язково передам, – відповів, полегшено зітхнувши, Вадим.

Більше до них із Діною жоден із родичів без попередження не приїжджав. Та й взагалі, мало хто насмілювався тепер на такий крок. А вони й не переймалися…

КІНЕЦЬ.