-Ой, я на весілля половину села покличу, – заявила повненька і неохайна дівчина, що сиділа за столом Лариси Іванівни.

Жінці спочатку не сподобалася Олена як майбутня невістка, а зараз вона взагалі була вражена нахабством цієї дівчини. Олена ні копійкою не збиралася вкладатися у майбутнє весілля, натомість дозволила собі подібну заяву, що вона покличе половину села.

– Оленко, бюджет на весілля все-таки обмежений. Давай ти покличеш тільки найближчих родичів.

– А чого так? Вам шкода грошей на весілля вашого єдиного сина? Чи мої сільські обличчям не вийшли? – почала наступ Олена, шукаючи поглядом підтримку в особі свого нареченого, сина Лариси Іванівни.

Ігор скривився. Лариса Іванівна чудово бачила, що сина бентежить така промова майбутньої дружини, її постійний жаргон. Одного не могла зрозуміти майбутня свекруха.

Як Ігорю взагалі спало на думку одружитися з цією? І де він її відкопав? Їх же поряд не поставити – настільки впадає у вічі різниця і в соціальному статусі, і в розвитку.

Ігорьок у Лариси Іванівни завжди був зразковим хлопчиком. У школі навчався чудово. Інститут закінчив. Працює інженером – проектувальником.

Тільки з особистим життям у нього якось не склалося. Хлопець був надто сором’язливий, надто інтелігентний. Дівчатам такі не подобаються. Так і дожив він до двадцяти дев’яти років один, з кожним роком доводив до відчаю Ларису Іванівну.

Жінці дуже хотілося няньчити онуків. Вона вже готова була сама почати влаштовувати особисте життя сина, шляхом знайомства з дочками подруг. Ігор навіть вже не відмовлявся, йшов на всі зустрічі та все одно не клеїлося.

Лариса Іванівна готувалася ще до одного знайомства, але тут Ігор загадково їй заявив, що знайомити його ні з ким більше не потрібно. Він нарешті зустрів дівчину.

Молоду дівчину, їй лише двадцять два. Лариса з чоловіком потирали руки в передчутті знайомства, а коли вперше побачили Олену, здивовано перезирнулися.

Ігор не збрехав. Олені було двадцять два роки. Вона приїхала з села та закінчила професійне училище. Відучилася на швачку. За професією працювати не пішла, але й у село повертатися не захотіла.

Вирішила піти легким шляхом. Влаштувалася продавчинею в пивний кіоск. Крім пінного, там продавалися і безалкогольні напої. І треба ж було такому трапитися, що Ігор якось забіг у той кіоск за мінералкою.

Мало того, що забіг, то ще й познайомився з продавчинею. Син про цей момент розповідав неохоче, але Лариса Іванівна чудово зрозуміла, що ініціатором знайомства була саме Олена.

Олена була повною і через це виглядала старшою за свій вік. Обличчя її було трохи одутле. Батьки Ігоря одразу запідозрили, що дівчина не лише продає пінне, а ще й сама любить сьорбнути свій товар.

Ігор підозри батьків відкинув із крайнім обуренням. Чоловік дивився на Олену з обожненням. Лариса Іванівна ніяк не могла зрозуміти, що він такого знайшов у цій непривабливій дівчині? Вони ж розмовляють різними мовами. Ігор сам здригається від сленгу Олени.

Попри всю несхожість, ці дві людини з різних світів заявили, що вони збираються одружитися. Ігор – людина доросла, яка працює давно.

Має свою квартиру в хорошому районі міста. З покупкою квартири батьки, звісно, ​​допомогли. І все одно більшу частину грошей Ігор заробив сам. Були в нього і накопичення. Якщо не шикувати, то на скромне весілля цілком вистачало б.

Але Олена заявила, що хоче покликати половину свого села. Розповідаючи це, дівчина передбачала, що батьки Ігоря зобов’язані підкинути грошенят.

Ларису Іванівну така заява обурила. Та й Ігор, судячи з обличчя, був не в захваті. Він почав переконувати свою наречену.

– Олено, навіщо тобі це треба? Ми ж хотіли покликати лише близьких родичів?

-Щоб усі в селі бачили, як я заміж виходжу. Нехай знають, що і я… я…

Далі сформулювати думку Олена не змогла, але присутні й так зрозуміли. Олена збиралася пустити “пил в очі” своїм односельцям, показати, яке вона круте, таке шикарне весілля влаштувала.

У той день у будинку батьків Ігоря вони так і не дійшли взаємної згоди щодо весілля. Ігор пообіцяв матері, що поговорить зі своєю нареченою, та молоді поїхали.

Очевидно, розмова відбулася не на користь чоловіка. Наступного свого візиту він сказав батькам, що доведеться все-таки покликати деяких мешканців із села Олени.

– Ви не хвилюйтеся, я не збираюся вас обтяжувати. Візьму невеликий кредит.

Лариса Іванівна була проти кредитів і, стиснувши серце, вмовила чоловіка додати грошей на весілля.

Це весілля у пристойному ресторані обернулося кошмаром для Ігоря та його родичів. Односельці та рідня Олени перепили та поводилися в ресторані потворно. Влаштували бійку.

Найжахливіше, що до бійки залучили й Ігоря. До нареченого просто докопався, іншим словом не назвеш, молодий хлопець із села Олени. Загалом закінчилося застілля синцем під оком нареченого.

Батько Ігоря під час бійки був зайнятий тим, що намагався відтягнути задиру від свого сина. А Лариса Іванівна була поряд з Оленою. Вона охала і переживала.

Жінці було дуже соромно перед своїми родичами й, проте, вона встигла помітити, що Олені, схоже, все, що відбувається, тільки подобається. На яскраво нафарбованих губах дівчини прослизала посмішка.

Дивилася вона під час бійки не на свого чоловіка, а на того хлопця, який бійку затіяв. Цей хлопець з’явився на весілля в трико з колінами, які вже давно відвисли, і не першої свіжості футболці.

Під час гуляння не припиняв накачувати себе міцними напоями, а ще грав у переглядки з Оленою. Ігор не помічав, але Лариса Іванівна перехопила кілька таких значних поглядів.

Ще до бійки, підсівши в якоїсь сільської куми, Лариса Іванівна поволі випитала у неї, що за хлопець це такий і чому він гуляє на весіллі Олени.

Жінка жахнулася, дізнавшись, що Олена настільки нахабніла, що запросила на своє ж власне весілля колишнього хлопця, який її кинув заради іншої. Ось кому невістка хотіла втерти носа. Лариса вирішила синові цей факт не розповідати, а потім почалася бійка.

Хай там як, але все скінчилося. Ігор одружився і від цього було нікуди не подітися. Раніше Лариса Іванівна, бажала побачити онуків, не могла дочекатися цієї події, а тепер не впевнена була, чи їй хочеться, щоб Олена завагітніла.

Планувати дітей Олена й сама не поспішала. Минув рік. Молоді абияк жили разом. Лариса Іванівна у подробиці їхнього життя не вдавалася, а Ігор приїжджав до них переважно один.

Олена не схотіла сидіти вдома, та і не схотіла знайти більш-менш пристойну роботу. Вона так і працювала в пивному кіоску. Казала, що вдома їй нудно.

Іноді Ларисі Іванівні починало здаватися, що у сина розплющуються очі. Йому соромно за хабалку-дружину, за те, де ця дружина працює. Ігор сильно схуд, змарнів і з кожним новим візитом до батьків ставав дедалі сумнішим.

Воно й зрозуміло було, що життя таке, коли Олена в нього, не цукор! Коли Лариса Іванівна відвідувала молодих, вона розуміла, що Олена не фанат прибирання.

Прибирає та готує у родині Ігор. Живучи один, він звик утримувати квартиру в чистоті. Тільки тепер додалася ще одна людина. Дуже неохайна людина – Олена.

Можливо, Ігор почав розуміти, що поквапився і цей шлюб йому, в принципі, не потрібен, але тільки почала бачити розчарування чоловіка й Олена. А розлучатися вона не хотіла. Тому швиденько поквапилась і залетіла.

Звістку про те, що Лариса Іванівна стане бабусею жінка сприйняла неоднозначно. З одного боку, Ігореві вже тридцять один рік, і якщо він не стане батьком зараз, то, можливо, не стане вже ніколи.

А з іншого боку, яка з Оленки мати? Та й ще питання – а чи справді Ігор батько цієї дитини? Всі ці сумніви мучили Ларису Іванівну. Вона ділилася ними тільки з чоловіком, а при сині мовчала і вдавала, що рада.

Коли з’явилася Полінка, сумніви в батьківстві відпали у Лариси Іванівни самі по собі. Не потрібен був жодний аналіз ДНК, щоб зрозуміти, що Поліна дочка Ігоря.

Дівчинка успадкувала трохи незвичайну форму носа Ігоря, та й узагалі була схожа на саму Ларису. Це навіть Олена помітила. Коли принесла доньку з лікарні, невдоволено пирхнула:

– Треба ж, від мене це дівчисько нічого не взяло. Все лише ваше.

– Не поспішай з висновками, Оленко, – посміхалася Лариса Іванівна. – На кого вона буде схожа, стане зрозумілим, коли підросте.

Лариса Іванівна, хоч і говорила це, не могла стримати самовдоволення. Вона вже розуміла, що як би не змінилася дівчинка, дякувати Богу, від Олени вона не взяла взагалі нічого.

Хоча б це втішало з огляду на те, що з перших хвилин, як Олена повернулася з лікарні з дитиною, стало зрозуміло, що матір’ю вона буде нікчемною.

Невдоволеним поглядом окинула рідню чоловіка, Олена голосно позіхнула:

– У цій лікарні взагалі виспатися неможливо. Ще й годувати треба щогодини. Я пішла відпочивати. Не чіпайте мене найближчі кілька годин.

– Ну як же так, Оленко? – сплеснула руками Лариса Іванівна. – Коли твоя донька захоче їсти та почне плакати, що нам робити?

– А я зараз зціджуся. Самі її погодуйте.

Так і пішло. Олена дуже не любила годувати доньку грудьми, воліла зціджувати молоко і ночами до дитини не вставала. Поліна могла плакати до хрипу, а Олена спокійно похропувала, займаючи більшу частину ліжка. Під час виношування вона ще сильніше погладшала.

“До неподобства розкабаніла” – говорила Лариса Іванівна, не озвучуючи це вголос.

“Розкабаніла і, судячи з того, як налягає на борошняне та солодке, не збирається приводити себе у форму. Та яка там форма! Її зроду не було!”

Ігор дбав про дочку як міг, але чоловікові доводилося ще працювати. Дивлячись на темні кола під очима сина, Лариса Іванівна практично переселилася до нього у квартиру, щоб допомагати з дитиною.

Олені це було лише на руку. Вона почала часто йти з дому, поверталася нетверезою. Скільки разів Ігор намагався достукатися до дружини, закликав до її совісті, все було марно.

Дочкою вона займатися не хотіла, а хотіла тільки гуляти та смачно їсти, ну ще й випивати час від часу.

Коли Поліні виповнилося два роки, Олена зникла на тиждень. Ну як зникла?

Вона повідомила чоловіка, що поїде до свого села відвідати рідню. Спочатку планувалося, що ця поїздка триватиме два дні, але повернулася Олена лише за тиждень.

Вона повернулася ввечері, зіткнувшись у дверях із Ларисою Іванівною. Жінка збиралася йти додому, просидівши весь день із Поліною та дочекавшись із роботи Ігоря. Побачивши невістку, почала її соромити:

– Олено, ти все-таки безсовісна, не можна ж так надовго кидати доньку. Я вже не кажу про те, що ти заміжня дружина і не маєш права зриватися так, не зрозуміло куди.

– Допустимо, із заміжжям я вирішила покінчити, – усміхнулася помітно нетвереза ​​Олена. – Чуєш, Ігорю, я розлучаюся з тобою. Вирішила повернутися до свого колишнього. Він чекає на мене внизу, біля під’їзду. А я за речами та за донькою.

– Що означає за донькою? – зблід Ігор. – Що хочеш сказати, що забереш Полю?

– Звичайно, я заберу свою дочку. Я ж матір. Я ще пару днів пробуду в місті та подам на розлучення, а потім ми поїдемо до села.

– Ти не можеш так зробити, – скрикнула Лариса Іванівна, хапаючись за голову. – Ти не зможеш подбати про Полю, а село так далеко від нас.

– Та що ви кажете? Якось про свою дочку я подбаю. А те, що якомога далі від вас, це навіть краще. Нема чого вам лізти в мою нову родину.

Дворічна Поліна плакала, коли мама намагалася надіти на неї курточку. Олена була роздратована і боляче смикала дівчинку за руки. Лариса Іванівна плакала разом з онукою, а Ігор намагався напоумити дружину. Все було марно.

Олена забрала свої речі та дитину, залишивши свекруху, яка сильно плакала, та Ігоря абсолютно втраченою. Вони не знали, як жити без Поліни.

Щовихідних Ігор їздив до села до Олени, щоб побачитися з донькою.
Повертався він звідти похмуріше за хмару.

– Мамо, це якийсь жах, – розповідав чоловік матері. – Схоже, що Олена прикладається до пляшки із цим своїм новим співмешканцем. Хоча, який він новий? Виявляється, вона зустрічалася з ним ще до того, як він пішов до армії. Щось у них там не склалося. За мене заміж вона вийшла на зло йому. Не дарма ж на весіллі він у бійку поліз. Він і зараз на мене “стрибає”, коли я приїжджаю, щоб побачитись із донькою. Олена мене в будинок не пускає, виводить Поліну у двір і з двору виходити з нею не дає. Поля плаче та проситься додому. Їй там погано, мамо.

Щоразу, коли син розповідав про свої поїздки до доньки, Лариса Іванівна заливалася сльозами.

– Ну роби ж що-небудь, сину. Ми маємо повернути Полю.

– Я роблю, мамо, роблю. Ти знаєш, я не сиджу на місці. Тільки адвокат мені сказав, що це марно. Довести, що Олена погана мати, дуже складно і це може зайняти роки. Суд при розлученні завжди постає на бік матері. Адвокат радить спробувати домовитися з Оленою.

– А що, слушна порада! – загорілися очі Лариси Іванівни. – Може, їй грошей запропонувати? Ми з твоїм татом гараж продамо. Наступної суботи я з тобою поїду до цього села. Сама спробую з Оленою поговорити.

Ця поїздка ні до чого доброго не привела. Олена була нетвереза і розлютилася, коли їй запропонували гроші.

– Ви що, у мене дочку купити надумали? Гидкі таки ви люди. А ще вдаєте із себе інтелігенцію. Пішли геть звідси. Я вам більше не дозволю бачитися з Поліною.

Олена накинулася на Ларису Іванівну і почала виривати доньку з рук свекрухи.

Сцена була потворною і відбувалася в захаращеному дворі сільського будинку. На ганку цього будинку стояв підданий співмешканець Олени та чухав голе пузо. Лариса Іванівна виразно побачила інтерес в очах цього чоловіка, коли мова зайшла про гроші.

Вона встигла поцілувати Поліну, яка плакала, в щоку перед тим, як Олена вирвала з її рук дівчинку. Виходячи з Ігорем з хвіртки, жінка шепотіла синові:

– Нічого, нічого, синку. Мені здається, вона ще передумає. Ти бачив, як цей її зиркнув, коли про гроші почув? Наскільки я зрозуміла, вони обидва ніде не працюють і цей будинок належить тітці Олени. Рано чи пізно гроші їм знадобляться.

Так і сталося. Сталося це через місяць після скандалу. Олена приїхала до міста сама. Подзвонила Ігорю та дізнавшись, що він гостює у батьків, заявилася одразу туди.

– Це навіть добре, що ви всі тут зібралися, – сказала Олена, заходячи до будинку.

Виглядала вона жахливо. На своє повне тіло натягла брудну сукню, яка була їй замала й Олена стала схожою на гусеницю. Брудне волосся, з якого Олена спробувала спорудити щось подібне до зачіски, виглядало потворно, а з яскраво намальованого рота за кілометр відчувався запах перегару. Олена намагалася щось із себе корчить і ні крапельки її не бентежило те, що за підсумком вона все-таки зважилася продати свою дочку, хоч і завуалювала це іншими словами.

– Загалом так, – уткнула вона руки в боки. – Я чекаю дитину і скоро у мене з новим чоловіком буде малюк. Чоловік сказав, що нам тепер не до Поліни. Їй найкраще буде з вами. Але ми маємо умову. Ми знайшли будинок у селі, і ви маєте нам його купити. Тоді я віддам вам дівчинку.

– А ти не знахабніла? – Закричав Ігор. – Ще недавно ти заявляла, що ніколи не продаси доньку, а врешті-решт призначила ціну вище. Де ми, на твою думку, візьмемо стільки грошей?

– Почекай, почекай, синку, не гарячкуй, – втрутилася Лариса Іванівна. – Олено, скільки коштує цей твій дім?

Почувши ціну, Ігор знову почав заводитись, але Лариса Іванівна не дала сину почати обурюватися.

– Ми згодні, Олено. Згодні, якщо тільки ти на 100% відмовишся від Поліни. Напишеш відмовну від дитини.

Олена пішла. Ігор здивовано дивився на маму.

– Що ти тут їй обіцяла? Я не маю таких грошей. Треба трохи зачекати. Мені здається, що скоро вони й за менші гроші погодяться.

– Ніколи чекати, синку. Нашій Поліні там погано. А гроші це лише папірці. Ми з батьком гараж продамо. Я вже казала. А якщо не буде гаража, то нам і машина ні до чого. Твій тато сам каже, що вже старий і за кермо сідати не хоче. Реакція не та. Тож проживемо і без машини. Ну а якщо за автомобіль хорошу ціну не дадуть, ще й дачу продати можна. Не обурюйся, Ігорю. Наша Поліна важливіша за будь-які матеріальні цінності.

Десь за місяць Ігор разом зі своїми батьками приїхав забирати доньку. Цього разу вони увійшли до хати. Жахнулися – який бруд і бардак панували довкола. Можливо, якщо нацькувати на Олену органи опіки, її й так позбавили б батьківських прав. За обстановкою в будинку було зрозуміло, що тут живуть люди, які ведуть аморальний спосіб життя.

– А вона ще й в положені, – шепотіла Лариса Іванівна, – носить дитину та п’є.

Олена була нетвереза і відверто раділа, що матиме будинок. Віддаючи Поліну, навіть не глянула на дівчинку, не поцілувала. Байдуже передала дитину, наче річ.

Поля ще довгий час здригалася ночами. Вочевидь, несолодко їй було в селі, в новій родині мами.

Життя Ігоря та його батьків заграло новими фарбами. Не було подразника в особі Олени, і вони могли цілком присвятити себе Поліні. Ігор став мати гарний вигляд. Йому було заради когось жити й чоловік був щасливий.

Через якийсь час він познайомився із жінкою, педіатром у дитячій поліклініці. І якось у них почалося, що з першого дня стало зрозуміло, що ці двоє ніби створені один для одного.

Лариса Іванівна шкодувала, що вони не зустрілися раніше. Була б нормальна родина. А з іншого боку, не було б тоді Поліни! Отже, виходить, все склалося якнайкраще.

Нова обраниця Ігоря була дитячим лікарем і за вдачею дуже добра. Вона любила дітей, тож і обрала таку професію. До Поліни жінка прив’язалася з першого дня. Дівчинка потяглася до неї.

Минуло сім років, перш ніж Ігор знову побачив Олену. П’яна і неохайна товстуха ввалилася у квартиру і потяглася до Поліни зі словами:

– Дочко, пам’ятаєш мене? Я за тобою скучила.

Поліна злякалася і сховалася за спину тієї, яку вважала матір’ю.

– Мамо, хто ця тітка? Я її боюсь. Нехай вона піде.

– Ти чула, Олено, тобі тут не раді. Не знаю, що тебе до нас занесло, але краще йди, – показав Ігор на двері.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.