– Зоя, привіт! Ви ще не вечеряли? Тільки сідаєте? Та ти що? От чудово! Зачекайте! – голосно закричала в слухавку свекруха Ніна Федорівна.

– І вам добрий вечір, – розгубилася Зоя.

– А що сталося? У вас все гаразд? Що ви так кричите?

– Що там у неї? – завмер зі шматком хліба в руці Григорій, який уже був у передчутті смачної вечері.

Сьогодні Зоя постаралася. У п’ятничний вечір, прийшовши з роботи трохи раніше, запікала в духовці курку з картоплею, нарізала вінегрет, наробила смачних бутербродів, а також дістала з льоху квашену хрустку капустку та грибочки.

– Ну, може, по маленькій, мати? Твоєї вишневої настоянки, – запропонував Григорій. – Завтра все одно вихідний.

– А, давай накотимо, чого вже, – погодилася дружина. – Даремно я такий стіл накрила, чи що!

І ось зараз вся ця гастрономічна пишність була порушена раптовим дзвінком.

– Чого їй? – спитав Григорій, уже відкушуючи шматок бородинського, намазаний печінковим паштетом і посипаний зверху зеленою цибулькою.

– Не знаю, зараз з’ясую, – відповіла Зоя, не прибираючи від вуха слухавку.

– Зоя, це дуже добре, що в тебе вже накритий стіл для вечері. Але я вас дуже прошу – і тебе, і Гришку, особливо його, – зачекайте! – продовжувала кричати в слухавку Ніна Федорівна.

– Та що сталося? Чи можете ви пояснити? – Зоя вже злилася.

– Я їду до вас у гості. Але не одна! На вас чекає сюрприз! – радісно видала свекруха.

– Ось тільки сюрпризів нам зараз ще й не вистачало! – вимкнувши зв’язок, невдоволено промовила Зоя.

– Що вона там вигадала знову? – Зацікавився Григорій.

– Із гостями до нас їде! З твоєю матір’ю завжди одні проблеми. Просила, щоб ми відклали з вечерею. Ну, як це? Тут уже слина біжить, а вона – зачекайте!

– А з ким вона? – Григорій, зважаючи на все, відкладати трапезу не збирався. Тому що потягнувся тим часом за настоянкою.

– Та звідки я знаю! Сюрприз, каже. Ну що, чекатимемо?

– Ти як хочеш, люба, а я вже не можу. Ти бачиш, я у процесі. Тут уже не зупинитися, поки шлунок своє не отримає, – наливаючи вишнівку собі та дружині, відповідав Григорій.

– Якось незручно. Просила ж почекати, – перекинувши чарочку, і трохи скривившись, вимовила Зоя. – Ох, гарна, стерво!

А в цей час Ніна Федорівна, зустрівши на вокзалі свою рідну сестру Зіну, везла її до сина та невістки.

– Зараз, Зіночко, ми з тобою до Гриші із Зоєю приїдемо, там уже стіл накритий, Зоя постаралася. Ти знаєш, вона в нас яка домовита. Господиня славна! А готує як – пальчики оближеш! – щебетала вона.

– Ну, я не знаю… Це якось не зручно. Я ж не до них у гості приїхала, а до тебе. То чому б нам одразу до тебе не поїхати? І не потрібний мені стіл багатий. Чаю б попили, та відпочивати. Я так утомилася в дорозі, сил немає.

– Е, ні, так не піде. Що означає – не потрібен! Ми тебе за всіма законами гостинності зустрінемо, за накритим столом. Як належить. Чай! Насмішила. І відпочивати ще зарано. Ніч прийде, і відпочиватимемо, – сперечалася з нею Ніна.

– Ну не знаю, тобі видніше. А тільки не люблю я людям набридати, – стомлено сказала Зінаїда.

– Ми ж всі свої, рідні. Про що ти? Тим більше ти так давно не приїжджала в рідне місто. Нехай цей приїзд тобі запам’ятається надовго! – ще раз обійняла сестру Ніна. – Та й племінника Гришу побачиш із його дружиною. Ти їх також кілька років не бачила.

Жінка була вся на емоціях, тому розмовляла без зупинки.

– Ох, ну що ж ти така невгамовна! Потім і з’їздили б до них у гості. В інший день. Ну не одразу ж з вокзалу?

– Так у тому вся справа, Зіна, що ти житимеш у них, – заявила сестра.

– У кого? – Здивувалася Зінаїда.

– У Грицька із Зоєю. Річ у тім, що… Я тобі не сказала одразу. Та й подумала, навіщо. Раптом ти передумаєш приїхати. Що в нас тут зупинитися нема в кого, чи що? – заплутано продовжувала Ніна.

– Стривай, Ніно. Що ти кажеш? Я ніяк не зрозумію? – розгублено запитала Зінаїда.

– У мене ремонт у квартирі, Зіночко. Так сталося. Ось прямо цього тижня і почався. Давно я планувала. І ось відбулося. Так сталося, що він збігся з твоїм приїздом.

– Але ти нічого не подумай, я дуже рада, що ти приїхала. А вже, як зараз Гриша із Зоєю зрадіють, ти навіть уявити собі не можеш!

– Та можу, – сумно відповіла Зінаїда, яка хотіла провести ці кілька днів удвох із сестрою, по-старому, як вона висловилася телефоном.

Їй думалося, що вони пригадають своє життя, дитинство і непросту молодість, батьків, що пішли. Хотілося поностальгувати.

А те, що пропонувала їй зараз Ніна, не укладалося поки що в голові. Доведеться жити у племінника та невістки, яких вона знала погано. Утискати їх своєю присутністю.

Гришу вона пам’ятала лише хлопчиськом, коли частіше з ним спілкувалася, а його дружину взагалі лише кілька разів бачила. Знала б про це, не поїхала б ні за що, – подумала Зінаїда.

– А ти хоч їх попередила, сина з невісткою, про мій приїзд? – спитала вона невесело у сестри.

– Звичайно! Я ж говорю – чекають, стіл накрили. От ми й під’їжджаємо.

Ніна метушилася, допомагаючи сестрі вийти з таксі, а потім несла сумки, та пакети з гостинцями.

– Добрий вечір! Зустрічайте, дорогі мої, тітка Зіна приїхала! – у відчинені Зоєю двері радісно прокричали свекруху.

– Добрий вечір, – тільки й відповіла Зоя. – Гришо, йди зустрічай, мати з тіткою прибули.

Зінаїда звернула увагу, як невдоволено скривилася невістка сестри.

– О, тітка Зіна. А ти звідки? – здивувався вже захмелілий Григорій.

– Та ось, приїхала до твоєї матері в гості, – докірливо дивлячись на Ніну, відповіла вона. – А кажеш – чекали! Як же це, сестро?

– Чекали, звісно. Дивись, який стіл накритий на твою честь, – продовжувала ламати комедію Ніна. — Це вони просто розгубилися.

– Що? На яку таку честь? – Здивувалася Зоя.

– Зоя, ну що ти! Веди давай нас за стіл, пригощай, – здавалося, що її свекруха зовсім не зніяковіла такому конфузу.

– Проходьте, коли приїхали. Ми правда вже повечеряли, гостей не чекали, – відповіла вона сміливо.

– Як же, Зоя. Я ж просила! – обурилася свекруха.

– Що ти їх просила? – уже запідозрила недобре Зінаїда.

– Ви нас, звичайно, вибачте, Зінаїдо Федорівна. Ми не знали про ваш приїзд. Ми прийшли з роботи, зголодніли. І повечеряли, як і належить. А гостей також нагодуємо, тут багато всього, – відповіла господиня.

– Тобто ви не знали про мій приїзд? – таки допитувалася тітка.

– Ні, не знали. А що мали? – здивувався Григорій.

– І про те, що я у вас мушу жити – теж не знали? – Наполягала Зінаїда.

– У нас жити? А чому у нас, мамо? – здивовано глянув на матір Григорій.

– Та тому, що ваша мати, а моя сестра, почала ремонт робити. Ви що, не знали. Ну, даєте! Як же це?

Зінаїда різко розвернулась і попрямувала до передпокою, де почала взуватися, маючи намір залишити квартиру племінника.

– Ні, ну що ти істериш, їй-богу? Ну, пожартувала я. Пожартувала! Ти що, жартів не розумієш? Куди ти зібралася, Зіно? – Ніна Федорівна спробувала зобразити на обличчі веселу посмішку, але вона вийшла млявою.

– До Катерини поїду. Нехай я й утомилася дуже, на вокзалі відпочину. Нічого, краще там, ніж поряд з такою ошуканкою та жартівницею! І хоч у Каті немає, як у тебе, своєї квартири, вона живе зараз із донькою, але вона мене ніколи не відправить з очей геть.

– Господи, що ти влаштовуєш сцени? Зараз би повечеряли, й поїхали до мене, – уже не так весело промовила Ніна Федорівна, розуміючи, що перегнула палицю.

– Ти навіщо мене було кликала, якщо не хотіла залишати в себе? І бачити мене, зважаючи на все, зовсім не хотіла. Так, надовго мені цей приїзд в рідне місто запам’ятається! Як ти й хотіла! Все в тебе вийшло! Ніколи не забуду твоєї гостинності!

Зінаїда пішла, грюкнувши дверима. А свекруха почала розбирати пакети з гостинцями, що сестра привезла їй, та синові з невісткою.

– І що вона розлютилася, я не зрозумію? У вас пожила б. Подумаєш, пані! А мені її вдома годуй, напувай на свою мізерну пенсію. Теж розуміти треба, перш ніж ображатися.

– Ну, ти й даєш, мати. Мабуть, зовсім у тебе з головою погано. Якщо вже задумала таку комбінацію, хоч би нас попередила, чи що? – грубувато промовив Григорій.

– Вибач, а навіщо нам її гості? Тітка Зіна до неї їхала. До твоєї матері, а не до нас! Ось вона й образилася. Все ж зрозуміло, – заперечила Зоя.

– Мамо, ти припиняй давай. Минулого разу з дядьком Василем те саме було. Не хочеш у себе вдома гостей бачити – не клич! Ось і все рішення! Бо через тебе з нами скоро вся рідня перестане спілкуватися. Думати треба! Якщо є чим?

– Ось остання фраза – прямо в ціль!

– Додала Зоя.

– Злі ви! Поїду я додому, – сказала сумно Ніна Федорівна, не забувши прихопити подарунки сестри. А її ніхто і не зупиняв, бо безглузді витівки жінки вже всім набридли – годі!

КІНЕЦЬ.