Ми з чоловіком у шлюбі вже 3 роки. Увесь цей час важко працювали, щоб досягти бажаних цілей.

Після весілля мріяли придбати власне помешкання, але грошей у нас було недостатньо, тому ми вирушили на заробітки за кордон.

Працювали ми в Італії, було дуже важко, адже від нас вимагали знання їхньої мови. Бували моменти, коли опускалися руки, сльози лилися річкою, але ми з чоловіком старались робити все, що від нас залежить. Зціпили зуби — і назад на каторгу!

Думки про власне житло у своїй рідній країні давали нам сили рухатися далі. Назбиравши гарну суму грошей, ми повернулись в Україну і нарешті придбали трикімнатну квартиру. Кімнати потребували ремонту але, як би там не було, ми нарешті мали своє гніздечко.

З ремонтом та меблями трішки допомогли батьки чоловіка, і ми їм були дуже вдячні. Дуже скоро ми облаштували квартиру і насолоджувались життям.

Але раптом, як сніг на голову, з’явився рідний брат чоловіка, який жив із дружиною та дітьми в маленькому будинку батьків.  Він приголомшив нас своєю пропозицією:

– Чуєте, ви ще такі молоді, зелені — навіщо вам власна квартира?! Ми он з дітьми досі тулимося в чотирьох стінах.

– До чого ти ведеш?

– Давайте мінятися! Нам треба більше простору!

Сказати, що я була в шоці — це нічого сказати. Взагалі не розумію, звідки в людей стільки наглості береться. Ми з чоловіком, звісно, відхилили цю пропозицію і вирішили пожалітись батькам. Але вони навіть не думали ставати на наш захист. Ще й почали нас вмовляти віддати квартиру родичам.

Одним словом, закінчилося все гучним скандалом. Тепер із сім’єю чоловіка ми вже не спілкуємось. Дивно це все, неприємно, але іншого виходу просто не бачу.

Що б ви робили з такими родичами?

КІНЕЦЬ.