– Ви придумали круто! Твоя мама здаватиме свою квартиру, щоб жити з нами, а я ще танцювати від радості повинна?

Арина в цей момент розливала суп ополоником і ледве стримувалась від бажання стукнути ним чоловіка по верхівці.

Ігор стояв біля холодильника з пляшкою газованої води в руці й дивився на дружину, ніби прикидаючи, наскільки безпечно перебувати з нею поряд. Відкорковувати пляшку він не поспішав.

– Ну, Ариночко… Вона ж літня людина, самотня. Їй важко одній, а в мене із зарплатою поки що біда. Вона ж до нас не назавжди. Просто поживе небагато, якось перекантується на ці гроші.

– А може, їй краще стримати свої апетити? – перервала Арина. – Або на роботу влаштуватися. Ігорю, ми вже не витягуємо її манікюри, ресторани та санаторії!

Від супу повіяло ароматом наваристого бульйону та овочів, але апетит у всіх стрімко зникав. Хотілося повернутися на пару днів тому, коли ще ніщо не віщувало хаосу на особистому фронті.

– Арино, ну вона ж уже не молода. У п’ятдесят шість можна вже й відпочити. Тим більше, що вона офіційно на пенсії, – промимрив Ігор.

– В п’ятдесят шість можна не паразитувати, – з натиском сказала Арина. – Особливо на своїх дітях. Точніше, на мені!

– Якщо ти забув, нагадую: ми живемо у моїй квартирі. І зараз я заробляю більше. Тобі не здається, що в мене теж має бути право голосу?

Ігор спохмурнів: його це вкололо і зачепило. Але Арині було все одно. Так, сказала грубо! А хіба вона не має рації?

Її чоловік, може, й не був поганим чи підлим, але він був сином Валентини Петрівни, а це накладало свій відбиток із пелюшок.

Коли вони тільки одружилися, Арина швидко зрозуміла, що свекруха у неї, м’яко кажучи, незвичайна!

– Ніколи нікому не пробачу, якщо Ігореві доведеться хоч раз у житті прасувати собі сорочки, – заявила Валентина Петрівна ще на весіллі, бувши під мухою.

Напевно, це задумувалося, як жарт. Але пролунало, як загроза.

З того часу кожен візит свекрухи супроводжувався пасивною агресією. Валентина Петрівна по десять разів перемивала книжкові полички в будинку невістки, демонстративно зітхаючи, і завжди приїжджала з контейнерами з їжею для сина.

– Їж, їж, – бурчала свекруха над Ігорем. – Бо ти зі своєю дружиною зовсім дистрофіком став.

Арина терпіла. Вона терпіла, доки їх із Валентиною поділяла відстань. Але останнім часом свекруха все сильніше і сильніше вдиралася до їхньої родини.

…Кілька років тому Валентина розлучилася з чоловіком. Так буває: виростили сина і зрозуміли, що разом їх тримала лише дитина.

Валентина до того моменту вже не працювала, вона вийшла на пенсію ще в сорок п’ять років. І тут почалося…

Ігор вважав, що повинен забезпечувати матір, навіть, якщо за це доводилося платити Арині. Раніше він оплачував бажання Валентини зі своєї премії.

Наразі премії урізали, і свекруха знайшла геніальний вихід із ситуації. Вона вирішила здати свою квартиру та перебратися жити до молодих.

Арину, звичайно, питати ніхто не став.

– Арино, їй реально важко, – умовляв чоловік. – Пенсія копійчана, ціни постійно зростають, а вона вже звикла добре жити.

Арина засміялася. Добре? У її сім’ї це називається “шикувати”.

– Звикла? Ну, доведеться відвикати! Від корекції брів у вівторок. Від санаторію кожні пів року. Від таксі до фітнес-клубу, в якому вона не так займається, як фотографується.

– Знаєш, навіть я собі цього не дозволяю, хоч і хочеться!

Ігор винно відвів погляд.

– Я мовчала, поки це стосувалося твоїх премій, – продовжувала дружина. – Твої гроші, тож, як хочеш, так і витрачай. Це криво, косо, але працювало!

– А тепер, коли тобі зменшили зарплату, ти хочеш повісити нестачу на мене! Ну ні! Розбирайтеся самі, мене в це не вплутуйте!

Він невдоволено дивився на неї, подумки перебирав аргументи, але не знаходив слів. Навіть він розумів, що Арина має привід злитися.

Ніч пройшла у тиші. Тільки вентилятор тихенько деренчав. Обидва майже не спали. Арина прокручувала розмову в голові, Ігор крутився поряд.

Жінка розуміла, що їхня суперечка не вирішена, вона тільки набирає обертів. Їй вочевидь доведеться поборотися за особистий простір.

Так і сталося. Одного вечора Ігор зателефонував, щоб повідомити, що мама «все-таки приїде», а вже за годину Валентина стояла в коридорі з двома картатими баулами. Свекруха нагадувала сову: повна, незадоволена, з гострим поглядом.

– Ну що, приймете стареньку у своє гніздо? – спитала вона, прискіпливо оглядаючи передпокій.

Арина зітхнула і відійшла убік, пропускаючи Валентину. Невістка не стала сперечатися. Вона вирішила побути глядачем у цій грі й не помилилася.

У перші дні Валентина була напрочуд тихою: готувала вівсянку на молоці вранці, акуратно складала рушники, один раз навіть вимила ванну. Навіть мовчки! Дивно!

– Ти ж цілими днями на роботі. Мені просто. Я тепер живу на вашій території, – пояснила свекруха.

Арина тоді лише здивовано підійняла брови, гадаючи, коли закінчиться вся ця люб’язність.

Закінчилася вона за тиждень. Ось тільки жертвою нападок раптово стала не невістка, а Ігор. Він був продуктом виховання Валентини, і та, звичайно, чудово знала про всі його слабкі місця.

– Ігорю, ти знову заправив ліжко абияк? По-твоєму, я маю за тобою переробляти?

Спочатку Арину це розлютило, адже ліжко завжди заправляла вона. Але потім, коли Ігор на третій день таких зауважень узяв цей обов’язок на себе, їй сподобалося.

Однак це було лише початком.

– Чому раковина знову брудна? Я ж бачу, ти щойно голився! Ану йди змивай все. Прислуги тут немає, – голосила Валентина.

– І стіл після тебе весь заляпаний. Можна і акуратніше їсти! Або хоча б прибирати за собою.

Коли Арина вкотре спостерігала за тим, як чоловік уранці протирає дзеркало у ванній, вона не витримала і посміхнулася. Він бурчав на матір, але слухався. Прямо, як солдат на терміновій.

– Треба ж, – сказала вона, підійшовши ближче. – Мені начебто замінили старого чоловіка на нового, господарського. Заправляє ліжко, вчасно змінює шкарпетки, навіть сміття виносить! Сподіваюся, що це надовго?

Ігор лише скривджено хмикав і відмовлявся.

– Вона просто людина старого загартування, – пояснював він. – Вона й з батьком так поводилася.

– Мені здається, ще трохи – і тебе знову на уроки музики запишуть. Або плавання, – хихикнула Арина. – Я тепер навіть рада, що не вигнала твою маму. Вона дуже добре впливає на тебе.

Спочатку це справді було кумедно. Їй подобалося спостерігати, як Ігор натирає ванну, миє підлогу і навіть смажить млинці. Але веселощі швидко закінчилися.

Валентина почала заходити далі.

– Дитина б вам час завести, – сказала вона якось, мрійливо зітхаючи. – Пора б уже. Чого чекаєте? Чи у вас у стосунках щось не так? Годинничок тікає, і що потім робити?

Арина закотила очі, але стерпіла. Подумала, що це поодинока акція. Даремно!

– Тобі, Арино, треба було б м’якшою бути. Жінка має надихати чоловіка, а не заганяти під каблук.

– Та хто б вже говорив, – подумала невістка, але все ще ігнорувала нападки свекрухи.

– Я не розумію, як ти припустилася, щоб він ходив з такими нігтями. Чоловіки – вони ж, як діти. Ми повинні стежити за ними й привчати до порядку.

На цьому моменті навіть Ігор почав втрачати самовладання. Він намагався говорити м’яко, пояснювати, що вони дорослі й самі відповідають за своє життя. Але мати його не чула.

– Я тобі все своє життя присвятила! Я твоя мати, знаю, як тобі краще! Без мене ти пропав би! – голосила вона, схлипуючи.

Ігор відступав, але напруга всередині нього зростала. Він почав дратуватися по дрібницях, зривався через занадто гучне відео, нестачу солі в супі, захованих черевиків.

Арина просто чекала. Вона хотіла, щоб чоловік дозрів сам.

І одного разу цей день настав. Ранок почався з того, що Ігор пів години шукав свою білу сорочку. З’ясувалося, що Валентина Петрівна викинула її, бо вона вже сіра.

Потім він метушився по хаті, щоб не запізнитися на роботу, і отримав догану.

– Вічно сидить у своєму телефоні допізна, потім бігає, – пробурмотіла Валентина.

На роботі у нього зірвалася угода. А ввечері на нього чекала вдома мама з якимись таблицями та списками. Арина не втручалася, але вже зрозуміла: щось назріває.

– Ігорю, я ось що подумала. Може, даси мені доступ до свого онлайн-банку? Ну щоб нам усім було простіше. Може, я десь вам заощадити допоможу. Я завжди все з промокодами замовляю.

Ігор одразу зрозумів, чим це загрожує. Тепер мама контролюватиме не лише побут, а й фінанси.

– Що? Мамо… Ти взагалі розумієш, про що говориш?

– Ну, а що такого? Ми один одному не чужі. Живемо все одно разом. Ти допомагати обіцяв. Ось і я допоможу тобі. Чи ти мені не довіряєш?

– Мамо, годі! – зірвався він.

– Жодного більше доступу! Ні до банку, ні до мого життя!

Валентина насупилась. Вона не чекала такої відсічі.

– Це що зараз було?

– Це називається «відмова», мамо! Тобі час повернутися до себе додому!

В очах свекрухи з’явилися сльози. Як на замовлення.

– Я тебе виховала! Від себе відривала! А ти мене тепер на вулицю виставляєш? Ну, зрозуміло все, мати тепер не потрібна!

Арина, яка раніше слухала цей виступ із вітальні, зависла у дверному проході. Вона зрозуміла: ось він, момент, коли їй треба поєднати зусилля з чоловіком.

– Валентино Петрівно, ви доросла, здорова жінка. У вас є, – невістка почала загинати пальці, – …квартира, дача, руки, ноги та мізки.

– Ви не дитина, ми не повинні годувати вас із ложечки! Ми самостійні люди, яким потрібний свій простір. Ви, до речі, теж цілком самостійна людина.

Валентина перевела погляд на Арину та змінилася в обличчі. Тепер вона більше була схожа на дракона, у якого вкрали скарб прямо з-під носа.

– Ти забрала в мене сина! – Закричала вона. – Ти задоволена? Розсварила всіх нас!

– Нікого я не забирала. Просто припинила ділитися. Він не теля, він дорослий чоловік!

Валентина кидала злі погляди то на сина, то на невістку, але вплинути на їхнє рішення вже не могла.

Збиратись вона пішла, звичайно, не одразу. Вона ще довго скаржилася на життя та невдячних дітей. Речі пакувала довго, з показною демонстративністю, важкими зітханнями та отруйними фразами.

– Ну і добре. Ще згадаєте про мене, коли з’явиться внук! Тоді я вам відмовлю! – Кинула Валентина на прощання.

Ніхто й не сумнівався. Зараз Арині було достатньо того, що її квартиру більше ніхто не окупував.

Наступного ранку вона прокинулася перша і ще довго лежала в ліжку, насолоджуючись тишею. Більше ніякого бурчання, ніяких нав’язливих порад, ніякого запаху валеріанки.

Арина встала не за чужим графіком, а за власним бажанням. Вона прийняла душ, накинула халат і повернулася до спальні. Ігор теж прокинувся і насамперед став застеляти ліжко. Навіть подушки збив.

– Ого! Мамине виховання все ще тримається? – з усмішкою спитала вона. – Треба і мені в неї повчитися.

Ігор скривився, але у куточках його очей з’явилися зморшки.

– Я хотів… хотів сказати дякую, що ти підтримала мене вчора. Мабуть, у мене одного не вийшло б…

– І тобі дякую. Я ж знаю, як нелегко піти проти нав’язаного почуття провини, – Арина посміхнулася до нього, підійшла ближче й обійняла.

Тепер у кожного був свій шлях. У Валентини свій, окремий, з дачею, квартирою, ідеально застеленим ліжком і очікуванням онуків.

У Арини з Ігорем теж свій, нарешті спільний, без тих, хто любить сидіти в центрі чужого життя…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.