– Я вважаю, що так буде справедливо, – сказав Ігор, схрестивши на грудях руки.

Він сидів за кухонним столом, дивлячись на батьків з впевненістю, образою і навіть якоюсь непохитною перевагою у погляді.

– Що саме? – Олексій, його батько, відклав ложку, хоч ще хвилину тому їв суп.

– Те, що ви повинні допомогти мені з житлом. Варіантів у вас є кілька. Ви візьмете для мене квартиру в іпотеку, вік у вас дозволяє, про це я в банку вже дізнався.

– Або шукаєте собі орендоване житло і переїжджаєте в нього. Я вам допоможу, не дарма ж рієлтором встиг попрацювати. Ну і третій варіант.

– Замовкни, – обірвав сина на півслові батько.

На кухні зависла тиша. Олена завмерла, не одразу розуміючи, що щойно говорив тут син. Натомість Олексій все чудово зрозумів. Він відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях і повільно видихнув.

– Ти зараз серйозно?

– Так, – кивнув Ігор.

– Ти у своєму розумі?

– А що таке? – Ігор спохмурнів. – Ви мені в житті нічого не дали. Ані стартового капіталу, ані освіти, ані квартири. Я сам всього домагаюся, але, якщо чесно, це ваш обов’язок.

– Тобто, ти хочеш сказати, що ми тобі зобов’язані? – вкрадливо спитав його батько.

– А як інакше? – Ігор знизав плечима. – Ти подумай, як живуть нормальні люди. Батьки допомагають дітям, дають старт. А що ви мені дали?

– Я з дитинства жив у злиднях, мені завжди доводилося заздрити іншим! Тепер я сам тягну свою сім’ю, бо у нас дитина на підході.

– Якщо ви тоді не змогли мені допомогти, зараз у вас є шанс виправитися. Дайте старт онучці!

– Виправитися?! – Олексій різко підвівся.

– Ми орали, як шалені, щоб ти був одягнений і ситий! У тебе було дитинство, ти не був покинутим!

– Дитинство? – Ігор посміхнувся. – Ти називаєш це дитинством? З одягом, пошитим мамою, без нормальних іграшок, без поїздок на моря?

Олена різко втягла повітря.

– Ігорю, не будь такий жорстокий, адже ми намагалися! Робили все, що було в наших силах!

– Значить, погано намагалися, раз я досі висьорбую проблеми, – байдуже знизав плечима син.

Олексій ударив кулаком по столу.

– Ти в чому нас звинувачуєш? Думаєш, якщо у нас не було на тебе грошей, винні були ми? Ми виховували тебе у скрутні часи, ми виживали, як і всі тоді! Невже ти думаєш, що ми спеціально заощаджували на тобі?

– Мені байдуже, як вам було складно, – холодно відповів Ігор. – Підсумок один – в мене немає нічого! Ви навіть нормальної освіти мені не дали, бо не захотіли сплатити інститут.

– Бо не могли! – Олексій вибухнув.

Олена замахала руками:
– Досить! Не кричіть один на одного!

Але чоловіків не зупинити.

– Не могли? А я гадаю, що просто не хотіли. Що ж, тепер ви маєте можливість це компенсувати.

– Чим? Нашими пенсіями?

– Мене не турбує, як ви це зробите. Беріть кредити, продавайте квартиру, дачу – мені все одно. Але якщо не допоможете, можете забути про те, що у вас скоро з’явиться онука.

Олена завмерла.

– Ти… правда, готовий на це? Готовий позбавити нас спілкування з онукою?

– Так, – Ігор підвівся.

– Даю вам час подумати.

Він розвернувся, пішов до виходу, і за секунду грюкнули двері. Олексій стиснув кулаки, обличчя його було червоне від гніву.

– Якщо він думає, що я піддамся на цей шантаж, нехай котиться до біса!

Олена лише закрила обличчя руками. Вона не знала, як бути.

Вона пройшла у вітальню і сіла там, дивлячись у порожнечу. У голові її крутилися слова сина, ударяючи по свідомості. Олексій уже годину ходив по квартирі туди-сюди, похмуріше грозової хмари.

– Та як він узагалі посмів?! – не вгамовувався він. – Прийшов, плюнув нам в обличчя, виставив умови й пішов, як пан!

Олена не відповідала.

– Та якби я своєму батькові сказав подібне, він би, в кращому разі, ременем мене відходив, попри вік!

Вона знала. Знала, що Олексій має рацію. Що це не просто нахабство, а шантаж. Але щось усередині не давало їй прийняти це так само легко.

– Невже ми справді нічого йому не дали? – Закралася думка в її голову.

Олена дістала з шафи фотоальбом і почала гортати його.

Ось фото 1991 року. Олена сидить біля вікна у маленькій квартирі, загорнувшись у хустку. У руках – немовля. Олексій тоді працював у дві зміни, буквально падав від утоми, але приходив додому, посміхався і казав:

– Нічого, Оленко. Ми впораємося. Заради нього впораємося.

А це фотографія 1997 року. Олена шиє біля настільної лампи. Поруч у кріслі грає з кубиками шестирічний Ігорьок.

Згадалися слова, які говорив син:
– Мамо, а чому Артему купили машинку з керуванням, а мені ні?

– Тому що в нас є інша машина. Татова, на якій він працює, і катав учора тебе, забув? – намагалася пожартувати мати.

Ігор морщить носик:

– Але ж так не чесно. А ще, я один у садку ходжу в сорочках, які ти шиєш. У всіх гарні футболки. Скоро всі сміятимуться з мене.

Олена стискає у пальцях голку:
– Синку, не одяг фарбує людину.

Але він вже не слухає її.

Олена перегорнула сторінку альбому, та подивилася на наступне фото.

2009 рік. Ігор на фотографії вийшов злим. Вони не змогли сплатити за навчання там, де він захотів. Для них плата виявилася непіднімною сумою, а вступити на бюджет син не зміг.

– Ви просто невдахи! В Артема батьки змогли, а мої, як завжди!

Ігор кричить, а Олексій, розлючений, хапає його речі, та кидає в коридор.

– Тоді котись з дому, коли ми тобі не підходимо!

Двері зачиняються. Три роки тиші, рідкісних дзвінків, переживань. Олена плаче ночами, але не знаходить у собі сил помирити сім’ю.

2012 рік. Телефонний дзвінок

– Мамо, з днем ​​народження. Можна до вас приїхати?

Голос дорослого Ігоря. Такого рідного, та такого далекого. Вона не дихає, боїться злякати цей момент.

– Дякую, синку. Звісно, ​​можна.

Олена провела руками по обличчю, повертаючись у реальність. “Невже все це – даремно?” – Не віриться їй.

Невже він і справді не пам’ятає, як вони боролися, як намагалися, як кохали його? Вона підвела погляд на Олексія.

– Льошо… А раптом він має рацію? Раптом ми справді… не дали йому нічого?

Чоловік різко зупинився і подивився на неї так, ніби вона сказала повну нісенітницю.

– Ти це серйозно, Олено?

Вона опустила очі:
– Ми справді не змогли дати йому своє житло, машину.

– Натомість дали життя. Дах над головою. Їду. Виховання. Ти не думала про те, що він має бути вдячний нам за все це?

Олена нервово стиснула пальці:

– Але ж він наш син… Ми мали йому допомогти…

– І що? Він витирає об нас ноги, а ти все одно шукаєш йому виправдання?

– Просто я не хочу знову втратити його, Льошо. Я цього не переживу!

Олексій глянув на неї й важко видихнув:
– Якщо він готовий викреслити нас із життя через гроші, то він нас ніколи й не любив.

Олена відчула, як у неї стислося серце:
– Ти справді можеш так просто це прийняти?

Чоловік підібгав губи:
– Ні. Але я не дозволю йому поставити нас навколішки, маніпулювати нами.

Олена відвернулася. “А я? Чи зможу я витримати це?” – Засумнівалася вона.

Наступного дня Олена, залишившись на самоті, дивилася на телефон, відчуваючи, як усередині все стискається від тривоги.

– Якщо він сказав це в запалі? Якщо просто погарячкував і тепер шкодує? Треба поговорити, – вирішила мати. Вона набрала повідомлення: “Ігорю, зустріньмося. Потрібно обговорити все спокійно”.

Відповідь прийшла за хвилину: “Добре. Кафе біля парку, за годину”.

Вона швидко зібралася і вийшла.

Ігор уже сидів за столиком, коли вона увійшла. Перед ним стояла недопита філіжанка кави. Обличчя холодне, відсторонене.

– Привіт, мамо, – сказав він, але в голосі не було ні тепла, ні радості.

Олена повільно сіла навпроти:
– Привіт, синку.

Пауза:
– Ти вирішила?

Вона моргнула, не одразу зрозумівши:
– Що?

Ігор глянув на неї так, ніби вона прикидалася недолугою:
– Чи дасте мені гроші, чи ні?

Олена опустила очі:

– Ігорю, ти справді цього хочеш? Щоб ми з батьком віддавали останні гроші, яких у нас і так немає?

Він знизав плечима:
– Я хочу справедливості.

– Це не справедливість, синку. Це шантаж.

Губи Ігоря здригнулися, але він швидко взяв себе до рук.

– А ти вважаєш справедливим, що мені всього довелося домагатися самому? Без вашої допомоги?

Олена тяжко зітхнула:
– Ти не був голодний. Ти був одягнений, взутий, ти здобув якусь освіту. Ми дали тобі все, що могли.

– Але цього мало!

– Це все, що ми мали! У багатьох і цього немає!

Ігор відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки на грудях:
– Ну от і добре. Якщо у вас грошей немає – значить, і онука вам ні до чого.

У Олени перехопило подих:
– Ти не можеш так зробити. Не вплутуй сюди дитину. І ми з батьком ні в чому не винні.

– А я не винен, що з’явився у бідній родині, але мені довелося з цим жити.

Олена завмерла. “Він справді так думає. Це не емоції. Це не гарячка. Він вважає нас непотрібними й марними”, – дійшло до неї. Син глянув на неї холодно, безпристрасно.

– Думайте швидше, мамо. У вас залишилося не так багато часу.

Вона підвелася, ледве стримуючи сльози:
– Ти вибрав гроші замість сім’ї, Ігорю.

– А ви хіба вибрали мене свого часу?

Вона не відповіла. Просто розвернулася, та пішла.

Олена повільно відчинила двері, увійшла у квартири й притулилася до стіни. Сил не було навіть роззутися. Олексій уже був удома. Він вийшов із кімнати, глянув на неї, й все зрозумів по її обличчю.

– Ну?

Вона підняла на нього порожній, спустошений погляд:
– Він не відступиться.

Чоловік насупився, але залишився спокійним:
– Вимагає грошей?

– Так.

– А що про онуку?

Олена заплющила очі:
– Якщо ми не виконаємо його вимог, ми її не побачимо.

Олексій плюхнувся на стілець, потер обличчя долонями й тихо вилаявся. Олена повільно сіла навпроти.

– Я не знаю, що робити, Льоша.

– Я знаю.

Вона підвела голову.

– Що?

Олексій зітхнув, глянув на неї уважно.

– Відпустити.

– Ти серйозно?

– Серйозно.

Вона вчепилася пальцями в підлокітник крісла.

– Але ж це наш син.

– А він поводиться так, ніби ми йому чужі.

– А якщо він передумає?

– Передумає – прийде сам. Якщо не прийде, значить, не передумав.

Олена завмерла. Чоловік нахилився до неї, взяв її холодні пальці у свої теплі долоні:

– Олено, ще раз скажу. Якщо він готовий відмовитися від нас через гроші, знай – він ніколи нас не любив. А якщо не любив – то й втрачати нам нічого.

Вона заплющила очі. Олексій не вмів прикрашати, не вмів говорити м’яко. Він завжди рубав правду. Але зараз… Зараз це була найгірша правда у її житті.

Вона глибоко зітхнула, витерла долонею щоки, мокрі від сліз:
– Ти маєш рацію.

Чоловік мовчки кивнув головою. Олена відчула не лише біль, а й… гірку легкість.

– Тепер все в його руках. І якщо він колись зрозуміє, наскільки не мав рації – ми чекатимемо. Але не житимемо в очікуванні, – вирішила вона.

І року не минуло, як невістка сама розшукала їх. Марина поскаржилася на те, що Ігор покинув її з дитиною, та поїхав. А куди – не вважав за потрібне сказати.

Марині самій довелося оплачувати оренду квартири, де вона жила з донькою.

– Я багато не прошу, – попросила гостя. – Хочу вийти на роботу на пів ставки, і хотіла попросити вас посидіти з донькою, поки мене не буде.

Олена не могла стримати сліз. Вона простягла руки до малечі, і пообіцяла допомагати невістці у всьому.

Марина теж пожурилася:
– Якби я працювала, то нам з Ігорем схвалили б іпотеку, і він не втік би від мене.

Олексій похитав головою:

– Він би пішов будь-якої іншої миті. Така вже він людина. Не вміє він цінувати близьких людей, йому лише гроші подавай.

– Не хвилюйся, ми допоможемо тобі. Переїдь жити до нас. В тісноті та не в образі, поживеш у нас, доки внучка підросте.

Марина посміхнулася свекру:

– Чесно кажучи, не сподівалася на вашу підтримку. Раніше Ігор забороняв мені бачитися з вами, тепер розумію, що справа була не у вас, а в ньому самому.

Олена, що тримала внучку на руках, перезирнулася з чоловіком. Ще нещодавно Ігор присягався, що не дозволить бачитися зі своєю дитиною.

Але життя розпорядилося так, що вони побачилися з нею, але вже без нього. Невже, це вони його виховали таким, де схибили?

Пишіть свої міркування в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.