– Борисе, ти не забув, що завтра ми їдемо на дачу? – нагадала синові Єлизавета Степанівна.

– Я пам’ятаю, – зітхнув Борис.

– Заїдеш за мною о сьомій ранку, – розпорядилася його мама.

– І красуні своїй скажи, щоб теж збиралася, у мене для неї завдання. Тож нехай відкладе всі свої справи, та присвятить час сім’ї.

– Добре, скажу, – стомлено сказав Борис, – тільки не обіцяю, що Катя поїде, вона завтра працює.

– Ну звичайно! – відповіла Єлизавета.

– Навіщо поважати жінку, яка виховала її чоловіка? До своєї матері вона б  поїхала. Все б кинула і поїхала. А хто я? Я – ніхто. Просто свекруха. І слабка самотня жінка.

– Мамо, ти не на сцені, – обсмикнув її Борис.

– І ти не самотня жінка.

Єлизавета Степанівна працювала артисткою у місцевому театрі. Іноді вона справді загравалася. Особливо добре у неї виходило драматизувати ситуацію і зображати такий смуток, що ставало соромно за свою поведінку.

Навіть, якщо ти нічого не зробив, а просто тому, що зараз тобі не так погано, як їй. Тому, знаючи таку “родзинку” матері, Борис намагався одразу зупиняти її гру.

Для своїх шістдесяти років Єлизавета чудово виглядала. Завжди доглянута, з гарним манікюром та прибраним волоссям.

Попри любов до порядку, вона не дуже турбувала себе домашніми та дачними справами. Вона навантажувала ними інших.

– Дача потрібна для відпочинку, а не для  огірків, – говорила вона сусідці по дачі, коли та займалася городом.

– А мені подобається вирощувати свої огірочки та помідори, – відповіла їй сусідка, для якої дача була чимось, на кшталт хобі.

– Фі, – кривила обличчя Єлизавета Степанівна і лягала в шезлонг, показуючи всім своїм виглядом, як треба відпочивати.

Для всіх дачних справ у неї є син Борис. То газон покосити, то кущі підстригти, то копати клумбу. А квіти садити і доглядати їх неодмінно мала Катя, дружина Бориса.

І якщо Катя не могла приїхати, то Єлизавета  сприймала це, як неповагу та саботаж.

Недовго думаючи, Єлизавета Степанівна вирішила сама подзвонити невістці і повідомити її, щоб завтра відклала всі справи і їхала на дачу.

– Я завтра працюю, – відповіла на її “запрошення” Катя.

– Ну, ось що ти за людина! – з образою висловила вона невістці.

– На тебе взагалі не можна покластися! У мене на дачі купа роботи, хто тепер садитиме квіти?

– Ну, квіти ви і самі можете посадити, – відповіла їй Катя.

– Ти що? – обурено вигукнула Єлизавета.

– У мене нігті! Я не можу руки псувати землею. Це не комільфо! Я артистка, мені потрібне натхнення! Я на дачу їжджу душею відпочивати, вона мені дає сили.

– Так-так-так, чула вже, – осмикнула її Катя.

– Це ви на дачі душею відпочиваєте, і сили вона лише вам дає. Ось тільки в мене останні забирає. Я за день втомлююся так, що заснути потім не можу.

– Чому ти втомлюєшся? – щиро здивувалася Єлизавета.

– Я так само, як і ти, цілий день на дачі, але ж я не втомлююся! А мені вже шістдесят років!

– Ви не втомлюєтеся, бо нічого там не робите!

– Обурилася Катя.

– Я б теж не втомлювалася, якби цілий день у шезлонгу лежала!

– Шезлонг ще треба заслужити, – скривила обличчя Єлизавета.

– Мою допомогу теж, – відповіла їй Катя.

– Я вам не служниця.

– Втомлюється вона, чи бачите!

– Закотила очі Єлизавета Степанівна, коли відключила телефон. – Навіть почуття прекрасного в ній немає – квіти не хоче садити! Одна робота у неї на думці.

Тоді Єлизавета вирішила зателефонувати до своєї давньої подруги, з якою не бачилася вже майже рік:

– Валю, а давай завтра поїдемо до мене на дачу! Шашличків посмажимо, посидимо, відпочинемо.

– Ага, знаю я твої шашлики! – відповіла їй Валентина.

– Я шашлики смажитиму, а ти будеш у шезлонгу відпочивати і вказівки роздавати. Ні! Шукай служниць в іншому місці!

– Ні на кого не можна покластися! – зітхнула Єлизавета.

– Добре, що Боря в мене є.

А Боря і радий би відмовитись від маминого “запрошення”, але не може. Совість йому не дозволяє ображати її. Як не крути, – мати є мати…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.