— Ви мені не мати, щоб вказувати, як жити! — я обурилася на свекруху. Тепер для неї я — ніхто.

Три роки… Три довгих роки я прожила мов у важких умовах. Три роки під пильним, оцінювальним поглядом Ніни Василівни — свекрухи, яка, здавалося, бачила в мені когось іншого, а не дружину свого єдиного сина.

Після весілля з Дімою ми відразу переїхали до його квартири. Квартира, треба віддати належне, була простора — трикімнатна, у спальному районі. Тоді Діма переконував мене, що це тимчасово:

— Поживемо з мамою, назбираємо на власне житло, зате не будемо знімати й віддавати гроші чужим людям, — казав він, обіймаючи мене своїм милим поглядом.
Я повірила.

Спочатку все йшло, як він і обіцяв. Терпимо. Ніна Василівна навіть здавалася привітною. Пригощала нас своїми фірмовими пирогами, цікавилася моїми справами, хвалила, як я готую Дімі сніданки. Я наївно думала, що мені пощастило зі свекрухою. Але, як то кажуть, тихе болото…

Перші тривожні дзвіночки пролунали за два місяці. Спочатку це були дрібні зауваження:

— Оленочко, ну навіщо ти так крупно ріжеш огірки в салат? Чоловіки люблять, коли все дрібнесенько, акуратненько.

Або:

— Олена, а чого ти повісила рушники на цей гачок? Тут же зазвичай Дімині сорочки висять.

Я сміялася, погоджувалась, переробляла. Здавалося, це дрібниці, до яких можна звикнути. А потім почалося щось серйозніше. Ніна Василівна почала критикувати мій стиль одягу, мої захоплення, навіть моє бачення життя:

— Оленочко, ну що це в тебе за робота — бухгалтер? От я все життя працювала лікарем — це і повага, і престиж. А бухгалтерія — це так, папірці перебирати.

Або:

— Олена, ти що, справді віриш у ці свої жіночі тренінги? Краще б борщу навчилася варити.

Діма при цьому займав позицію спостерігача. Він казав, що мама просто хоче як краще, що вона все життя сама його ростила, тому так і хвилюється.

— Мамо, ну чого ти чіпляєшся до Олени? Вона ж старається, — іноді промовляв він, але його слова губилися в потоці свекрушиних докорів.

Справжнє випробування почалося після появи Сашка. Ніна Василівна миттєво перетворилася на «головну маму країни». Вона краще за мене знала, як годувати, як одягати, як укладати дитину спати:

— Оленочко, ну чого ти його так закутуєш? Йому ж спекотно!

Або:

— Олена, навіщо ти даєш йому цю дорогу суміш? Я Діму в його віці козячим молоком вигодувала — і нічого, виріс здоровим.

Особливо мене дратували її методи виховання. Вона могла дати однорічному Сашкові шоколадку, поки я не дивилась, і промовляла при цьому:

— Ну що ти, бабуся тебе пригостить, це ж смачно!

Коли я обурювалась, вона закочувала очі:

— Ой, ну що з ним буде від однієї цукерки? Зате який задоволений!

Одного дня я не витримала й спробувала поговорити з Ніною Василівною. Довго підбирала слова, щоб не образити:

— Ніно Василівно, я розумію, що ви дуже любите Сашу й хочете як краще. Але мені здається, ви надто втручаєтесь у наше життя. Я хочу самостійно виховувати сина, робити свої помилки й вчитися на них. Мені важко, коли ви постійно мене контролюєте й критикуєте.

У відповідь Ніна Василівна розплакалась.

— А-а-а! Ось воно що! Я, значить, вам заважаю? Я — погана бабуся? Все життя присвятила Дімі, а тепер ти хочеш мене вигнати з мого ж дому?!

Діма, звісно, встав на бік матері.

— Олена, ну навіщо ти так з мамою? Вона ж літня жінка, їй треба увага. Невже тобі важко трохи потерпіти?

Я почувалася повністю самотньою. Я жила у чужій квартирі, за чужими правилами. І ніхто, абсолютно ніхто не розумів, як мені важко.

Кульмінація настала одного ранку. Ми снідали. Діма повідомив, що його відправляють у відрядження на три місяці — з наданням житла. І я з Сашком можу поїхати разом із ним.
Я щиро зраділа. Три місяці без Ніни Василівни! Три місяці свободи!

— Ну, хоч у хаті буде порядок, а то ви тільки заважаєте, — пробурмотіла вона, зиркнувши на мене з-під лоба.

У ту мить щось у мені зламалося. Всі три роки образ, постійного контролю й критики — вирвалися назовні.

— Знаєте що, Ніно Василівно? — закричала я, підіймаючись зі стільця. — Я вам не донька і не зобов’язана перед вами звітувати й кланятися! Це теж мій дім, і я маю право жити тут так, як мені зручно! Ви мені не мати й не маєте права вказувати, як мені жити!

Я схопила зі столу тарілку й поставили її в мийку. Хотіла відволіктися. Проте тарілка розкололася. Ніна Василівна завмерла з відкритим ротом, дивлячись на мене. Діма сидів, мов громом прибитий.

Я вибігла з кухні, грюкнувши дверима.

Того ж дня я зібрала речі, дитину й переїхала до подруги.

Свекруха більше не телефонувала. Діма дзвонив щодня, благав повернутися.

— Олена, ну що ти вчинила? Мама дуже засмучена, будь ласка, повернись додому, все налагодиться…

Я відмовилась.

Я розуміла, що вчинила не найкращим чином — зірвалася, розбила тарілку. Але я більше не могла жити отак. Не могла дозволити іншим диктувати мені, як жити.

За тиждень Діма приїхав до мене. Виглядав винним.

— Олено, я поговорив із мамою. Вона обіцяла, що більше не буде втручатися у наше життя. Будь ласка, повернись. Я люблю тебе й не хочу тебе втратити.

Я подивилась на нього й зрозуміла, що теж його люблю. Але я не могла повернутися до того дому, де почувалася нещасною.

— Дімо, я тебе люблю. Але я не повернуся. Я більше не зможу жити під одним дахом з твоєю мамою. Якщо ти справді хочеш бути зі мною — ми маємо жити окремо.

Він довго мовчав, переварюючи мої слова. Потім зітхнув і сказав:

— Добре. Я згоден. Будемо шукати свою квартиру.

Минуло кілька місяців. Ми з Дімою винайняли невелику квартиру в сусідньому районі. Ніна Василівна спершу ображалася й не розмовляла з нами, але з часом відтанула. Тепер вона приходить у гості, грається з Сашком, але більше не втручається в наші справи.

Я ні про що не шкодую. Я розумію: мої стосунки з Дімою й з його мамою ніколи не будуть ідеальними. Але я знаю, що вчинила правильно. Я обрала себе. Своє щастя. Свою свободу.

Іноді потрібно сказати правду — навіть якщо це призведе до самотності. Бо тільки так можна знайти себе й побудувати власне, щасливе життя. І я впевнена: більше ніколи, за жодних обставин, не житиму під одним дахом із родичами. Цей урок я засвоїла назавжди.

Джерело