– Льоша, будь ласка, візьми слухавку… – слабкий голос Марії переривався від хвилювання, поки вона судомно набирала номер сина.

Вокзал вирував гучними оголошеннями та квапливими кроками пасажирів, а вона стояла посеред цього галасу, самотня, з двома важкими пакетами в руках.

Крізь динаміки телефону долинали короткі гудки, але відповіді не було. Марія видихнула, заплющила очі та подумала:

“Може, має важливу нараду?”.

Зрештою, її син Олексій – серйозний фахівець у великій фірмі, має величезну відповідальність. Дочка Ірина теж не відповідає вже третю добу:

“У лікарні, напевно, чергує допізна…” – намагалася виправдати її Марія.

Але було погане почуття: не можуть же обоє бути настільки зайняті, щоб зовсім не знаходити часу на матір.

Незабаром вона поклала телефон у кишеню і пішла до автобуса, який повезе її до будинку сина.

Марія виховувала сина і дочку одна з того часу, як її чоловік Віктор пішов із сім’ї. Грошей не вистачало, їй доводилося підробляти ким тільки могла: розносила газети, ночами мила підлогу в офісах, удень працювала в їдальні, аби накопичити дітям на гарний одяг та гідну освіту.

Олексій був талановитим математиком, Ірина мріяла вступити до медичного. Здавалося, життя змушує їх усіх трьох жити на межі сил, але вона сподівалася, що якось усе це окупиться.

Вже тоді мама бачила, як Олексій ночами сидить за підручниками, а Ірина перечитує медичні енциклопедії ще в школі. Марія пишалася ними, вірила, що коли діти стануть на ноги, вона нарешті зможе відпочити, а вони підтримуватимуть її хоча б морально.

Власне, заради цієї мрії вона роками приховувала втому та біль у суглобах, жодного разу не скаржилася на життя.

Час минав. Олексій відучився у престижному університеті, після випуску йому посміхнулася вдача: високооплачувана робота, у перспективі підписання контракту з іноземними партнерами.

Ірина вступила до медичного інституту, кілька років опановувала теорію, а потім проходила інтернатуру у столичній лікарні. Марія в радісному нетерпінні чекала:

“Ось вивчаться, почнуть отримувати зарплату, збудують сім’ї, а потім… зустрічатимемося, як справжня дружня велика сім’я”.

Однак, коли діти вирішили одружитися, мати вклала всі свої заощадження на їхнє весілля. Олексій одружився з Юлею – дівчиною із забезпеченої родини, яка звикла жити на широку ногу.

Весілля було пишним, гості з різних міст. Ірина одружилася трохи пізніше – у чоловіка теж виявилося багато заможних родичів. Обидві церемонії пройшли розкішно, а Марія мало не до копійки спустошила свою заначку.

Після цього діти, немов виконавши програму, перестали активно контактувати з матір’ю. Спочатку йшли відмовки: “У нас медовий місяць”, “Стільки справ після весілля”, “Поки облаштовуємося”.

Але минув місяць, другий, пів року… І ось вже рік вона спостерігала, як Олексій та Ірина все рідше відповідають на дзвінки, а самі не дзвонять майже ніколи.

Нарешті настав день, коли Марія наважилася сама приїхати до Олексія без попередження. Після тригодинної поїздки на автобусі, тремтячи від втоми й хвилювання, вона постукала у двері його квартири. На порозі з’явилася Юлія, з тонкими нервовими губами та дорогим манікюром.

– Добрий день… Це ви? – холодно запитала невістка, оглядаючи пакунки Марії.

– Привіт, Юлечка. Я ось вирішила провідати вас. – Марія змусила себе посміхнутися. – У мене тут домашнє варення, пиріжки, Льоша зрадіє.

– Він, до речі, на роботі. В нас, знаєте, все розписано. Могли б зателефонувати заздалегідь…

“Наче я – чужа”, – майнуло в голові Марії, але вона стрималася.

– Вибач, що несподівано. Може, можна зачекати на нього?

– Ну, коли ви наполягаєте… Тільки я зараз йду, у мене зустріч. Ключів зайвих немає, тож… Невістка знизала плечима. – Може, ви краще підете?

Марія прикусила губу. Приїхала здалеку, і як її “вітають”. Невістка вже одягала пальто, дивлячись на годинник, потім додала:

– Поставте пакети в коридорі, я Олексію скажу, що ви заходили.

Сперечатися було безглуздо. Довелося покинути квартиру.

Минуло близько години: Марія просто блукала двором нового житлового комплексу, де стояли дорогі машини, все говорило про достаток.

Коли Олексій подзвонив, він говорив тихим засмученим голосом:

– Мамо, Юля сказала, ти приїжджала. Вибач, що не можу зараз… Справ багато. Я подзвоню на тижні, може, зустрінемося у кафе?

– Так-так, звичайно, синку, – поспішила погодитися Марія, ледве приховуючи гіркоту. – Я просто скучила… Ну гаразд, працюй.

На душі було гидко: якщо навіть взяти таксі та поїхати додому, все одно дорога довга, сил у неї мало, а виходить, син не планує бачити її цього ж дня. Вона сіла на лавку і подумала:

“А на що я чекала? Його світ вже інший. Там я – перешкода”.

Але є й дочка – Ірина. Їй дзвонила напередодні, та не взяла слухавку, потім надіслала коротке повідомлення: “Дуже заклопотаний день, мамо, напишу пізніше”.

Раз не написала, отже, забулася. Марія вирішила поїхати до дочки, яка мешкала на іншому кінці міста. У сумці все ще лежали пара баночок варення та скромний весільний подарунок, який вона не встигла вручити у день одруження.

Піднявшись ліфтом на потрібний поверх, Марія довго натискала кнопку дзвінка. Двері прочинилися, здалося обличчя дочки.

– Мамо, та що ж ти не попередила? Ми з Дімою збираємось приймати його родичів, у нас весь вечір зайнятий.

– Ірочко, вибач, я не встигла зателефонувати… Приїхала до Льоші та так не зустрілася з ним. От подумала, може, у тебе заночую?

– Мамо, чесно, не вийде. Свекруха приїде, тітка Діми приїжджає з іншого міста, всі кімнати вже зайняли. Ти ж розумієш, що у нас невелика квартира…

– Невелика? Та тут три спальні… – обурилася Марія, глянувши вглиб, де майнула простора вітальня.

– Вибач, я не хочу тебе образити… Але ж ти можеш повернутися додому, правда?

– Я всю ніч їхала автобусом, – прошепотіла Марія, – зовсім вимоталася. У мене тиск скаче.

– Вибач, може, подивишся готель? Або у Льоші зупинишся?

Марія не могла повірити своїм вухам: дочка, яку вона виростила, запропонувала “пошукати готель”. Зять, визирнувши з кухні:

– Добрий вечір. Вибачте, ми справді сьогодні зайняті, тут треба накривати стіл для гостей.

У душі все обірвалось, сльози підступили на очі. Ноги стали ватяними. Вона тільки змогла прошепотіти:

– Гаразд… не заважатиму.

Двері зачинилися, а Марія знову залишилася на сходовому майданчику, почуваючи себе викинутою старою валізою. Вона спустилася і присіла на лаву поруч із квітковими клумбами та відчула, як темніє в очах.

Сутінки густішали. Марія розуміла, що автобуси до рідного містечка вже не ходять. Залишитися на вулиці? Подзвонити знайомим, яких тут майже нема? Чи спробувати докричатися до сина?

Вона дістала телефон і знову набрала Олексія:

– Мамо, – почувся розсіяний голос сина, – ну що? Я ж сказав, що зараз зайнятий.

– Льоша, синочку, я розумію. Але я на іншому кінці міста, на лаві. Невже я не можу переночувати у вас? Мені нема куди йти.

– Мамо, може, викличеш таксі та поїдеш додому? Завтра все обговоримо.

– Таксі дорого… – вирвалось у Марії. – І я вся виснажена…

– Вибач, мамо, я зараз не можу розмовляти, дуже зайнятий…

“Ви кинули мене на старості років?!” – кричала душа Марії.

Колись вона мріяла, що її діти опікуватимуться, що вони – опора в старості. Але реальність показувала, що їхні власні шляхи забирають їх далеко від материнського будинку.

Втомилася, промокла, вона все ж таки попрямувала на центральний автовокзал, де знайшла зал очікування. На холодній лаві провела ніч, чекаючи першого ранкового рейсу до рідного містечка.

О шостій ранку вона дісталася своєї обшарпаної квартири. Хитаючись від втоми та образи, Марія лягла на диван, не роздягаючись, відчуваючи, як кудись витікають останні сили. Так проспала цілий день, а отямилася від стукоту у двері.

Це виявилася сусідка Галина Петрівна, яка помітила, що Марія вже два дні не показується, і хотіла дізнатися, чи все гаразд. Побачивши бліду подругу, сусідка злякалася:

– Маріє, та що ж ти так виглядаєш? У тебе обличчя біле, як простирадло.

– Та тут… – почала Марія, не стримавши сліз.

Вона розповіла про свою поїздку, про те, як обидві дитини та невістка з зятем демонстративно “випроводили” її. Як вона провела ніч на лавці в залі очікування.

Сльози котилися, голос тремтів:

– Напевно, я їм не потрібна. У них все добре, а я – пляма на їхньому гарному та чудовому житті.

Галина Петрівна тихо вилаялася:

– Та що це за діти такі! Ти виростила їх одна. І ось подяка… Вони хоч знають, що в тебе тиск скаче?

– Їм ніколи… – гірко посміхнулася Марія.

Сусідка поклала її в ліжко, принесла гарячий чай, виміряла тиск: він виявився неймовірно високим. Довелося викликати швидку. У лікарні лікарі діагностували гіпертонічний криз на тлі стресу.

Її поклали у стаціонар. Коли запитали, чи є близькі, хто може допомогти придбати ліки чи відвідати, Марія похитала головою:

– Вони далеко. У них свої справи.

Три дні вона лежала під крапельницею, осмислюючи те, що сталося. Ні дзвінка, ні повідомлення від дітей. Лікарі та медсестри дивилися на неї зі співчуттям: мабуть, розуміли все без слів.

Сусідка Галина Петрівна принесла трохи фруктів, теплий халат і сказала:

– Марія, тримайся. Може, вони ще зрозуміють… Але сама бачила: час іде, а діти не з’являються.

Минув тиждень. Марія потроху оговталася, хоча серце залишилося пораненим від образ. Лікар, виписуючи її, запропонував:

– Треба уникати хвилювань, забезпечити спокій. У вас є кому за вами доглядати?

Жінка тихо відповіла:

– Ні… Нікого. Сама якось впораюся.

Вона вийшла з лікарні, дивлячись на осінні дерева, що скидали золоте листя на сирий тротуар. Згадала, як колись у дворі бігали маленькі Льоша та Іринка, як раділи їй, бігли обійматися. Здавалося, це було у минулому житті.

Вона йшла додому, притискаючи до себе маленький вузлик з ліками, а осіннє листя падало під ноги, наче символ вислизаючої надії.

“Ви кинули мене на старості років!” – це питання звучало в серці, розчиняючись у тяжкому сірому небі.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.