– Ви його знову взяли на руки? – Інна стояла у дверях дитячої, обурено підібгавши губи. – Він потім всю ніч репетуватиме. Привчите до рук, а мучитимемося ми.

– Так він сам потягнувся, — розгублено відповіла свекруха. – Він заплакав, я хотіла заспокоїти.

– Не треба. Це маніпуляція. Йому лише три місяці, але діти чудово розуміють, як вити мотузки з дорослих.

З першої зустрічі з молодшою ​​невісткою Аліна відчувала себе не досвідченою матір’ю, не бабусею, а підозрюваною.

Кожен рух доводилося прораховувати, ніби за найближчим кутом на неї чекав експерт із блокнотом в особі Інни. Невістка контролювала все: від запаху у квартирі до того, який мультфільм увімкнули Артему.

– Ми з Пашею вирішили, що дитину виховуватимемо самі, – повідомила Інна ще до терміну. – Без бабусиних порад. І тим більше без «а ось у наш час».

– Ну, як хочете, – відповіла тоді Аліна, хоч серце неприємно стислося. – Ваша дитина – ваша справа.

Спочатку вона намагалася не втручатися. Просто раділа, коли рідні запрошували їх, чи самі приїжджали до гостей.

Але навіть ці рідкісні візити швидко стали схожими на перевірку санепідемстанції. То їм килим запорошимо – «на ньому ж дитина повзає!», то у Віктора надто голосно клацає мишка — «у нас тиха година, Артем прокинеться».

– Кішка все ще у вас? – насупилась Інна, зазирнувши до кімнати. – Треба її хоча б на якийсь час ізолювати. Може пошукати перетримку. Пил, шерсть, алергени. Все це шкідливе.

– Так ми вже майже двадцять років з нею живемо… – почала Аліна.

Але Інна перервала її.

– От і чудово. Значить, настав час розлучатися.

Після цієї розмови Аліна вийшла на балкон і довго стояла там, дивлячись в осінню сірість. До горла підступила гіркота.

Не від слів, а від дивного відчуття, ніби їх із Віктором просто терплять. Невістка ніби проводила експеримент під назвою «дитина за методикою Інни» і стежила, щоб свекри не зіпсували його.

Павло в цих суперечках мовчав. Усміхався, кивав, лише зрідка кидав на матір винний погляд. Але жодного разу не став на її бік. Аліна розуміла, що він уже зробив вибір. Не на їхню користь.

Коли онук трохи підріс, бабусі з дідусем дозволили бачитися з ним за графіком – двічі на місяць по одній годині.

Але навіть у ці короткі візити вони все робили не так. Не тим тоном говорили, не ту іграшку дали, не так дивилися.

– Краще не підходьте, – говорила Інна, коли дитина починала вередувати. – Ви його нервуєте. Мені потім його пів дня заспокоювати.

Якоїсь миті Аліна просто припинила приїжджати та пропонувати допомогу. Не через образу, а через втому.

Постійне відчуття, що ти чужий у своїй сім’ї, витягувало всі сили. Додому свекруха поверталася вся вичавлена.

Згодом вони з Віктором почали триматися трохи далі. І що менше ходили до Павла, то спокійніше було на душі. Хоча б не доводилося доводити, що ти не недруг.

Якось Павло сам зателефонував і запросив батьків на Новий рік. Сказав, що вони хочуть зустріти свята разом, як сім’я. Аліна здивувалась, але зраділа – хоч онука побачить.

Вона купила подарунки, спекла печиво, набрала тістечок в одній із найкращих місцевих кондитерських. Свекри жили в передчутті та очікуванні.

– Але ж Новий рік. Усі їдять солодощі, – почав виправдовуватися Віктор, коли Інна, побачивши коробки, миттю скривилася.

– Ви його постійно перегодовуєте своїми гостинцями! – спалахнула вона. – А потім у нього живіт болить, і він опівночі кричить!

– Так йому вже майже чотири… – обережно вставила Аліна. – Він же не немовля.

– І що? – відрізала Інна. – Я краще знаю, що йому можна, а що не можна.

Із самого початку атмосфера була напруженою. Артем сидів у кутку на спеціальному килимку, за парканом з подушок, наче малюк. Інна періодично бігала перевіряти його здоров’я.

Подарунки, принесені бабусею та дідусем, вручати онукові не стали. Інна сказала, що спочатку “все потрібно протерти антисептиком”, потім “подивитися, чи немає дрібних деталей”, і тільки після цього “через пару днів можна буде дати”.

– А можна ми з ним трохи пограємося? – з надією спитала Аліна.

– Тільки он тими кубиками. І не підіймайте його, хай сидить. А ви мили руки?

Навіть батьки Інни, які сиділи на іншому кінці столу, поводилися, як дресовані сторожові собаки. Ні обіймів, ні спонтанних усмішок.

Все суворо за планом, у визначених невісткою дозах. Артем виглядав розгубленим, наче не розумів, навіщо всі прийшли, якщо з ним ніхто не може поспілкуватися.

– Ви так і не віддали його до садка? – обережно спитав Віктор, коли Інна пішла на кухню.

– Ні, звичайно, – відповів Павло, не зводячи очей. – Там антисанітарія. І вихователі… Ну, сам знаєш, на таку зарплату професіонал не піде. Ми вирішили самі, вдома.

Аліна мовчки кивнула, більше сама собі, і нервово відвела погляд. Вона не могла погодитися з такими методами виховання, але жодні аргументи не мали сенсу.

Їхній онук жив у скляній колбі під пильним оком матері, і світ за межами квартири був йому не знайомий.

Після вечері Інна пред’явила всім список з десяти пунктів: як правильно чіпати дитину, чи можна підходити до неї з їжею, який рівень шуму вона вважає допустимим. Навіть гучні розмови потрапляли під заборону, адже Артем починає нервувати.

Список був не метафоричний, а буквальний, бо Інна все акуратно написала на листочках. Аліна пройшлася очима по пунктах, склала папір навпіл і поклала в сумку.

– Дякую за вечерю, – тихо сказала вона. – Ми, мабуть, підемо.

Віктор уже в коридорі накинув куртку і прошепотів:

– Я не розумію, навіщо нас взагалі звали.

Аліна тільки знизала плечима. Усередині було порожньо. Надія на возз’єднання сім’ї знову розбилася об глуху стіну.

Через рік у них з’явилася друга дитина. Ні вона, ні син навіть не повідомили про це. Аліна дізналася про поповнення від їхньої сусідки.

Ні дзвінка, ні повідомлення, ні формального запрошення на виписку… Здавалося, їх зовсім викреслили з родинного дерева. Аліна промовчала, лише привітала сухо, але осад залишився.

А ще за кілька тижнів несподівано зателефонував Павло.

– Ми тут подумали, – почав він обережно. – Може, ви візьмете Артема на вихідні?

– Щось сталося? – Напружилася Аліна.

– Ні, просто… Настав час соціалізуватися, йому скоро до школи. Ми переглянули деякі речі.

Аліна з Віктором переглянулись. Все було зрозуміло і без пояснень – немовля, втома, нерви.

Можливо, почали виявлятися помилки у вихованні старшої дитини. Але сперечатися свекри не стали. Нова надія на зближення пересилила образу.

Коли Аліна вимкнула телефон, Віктор скинув брови.

– Думаєш, правда передумали? – спитав він.

– Думаю, їм просто важко із двома. Але хай. Потрібна соціалізація – дамо.

У п’ятницю Інна привезла Артема. Хлопчик стояв, притулившись до її ноги, і відмовлявся заходити до квартири.

З собою він привіз рюкзак, пляшку з фільтрованою водою та нову інструкцію. Цього разу правил було набагато більше.

– Тут розписано, – суворо сказала Інна. – Не підвищуйте голос, не вмикайте телевізор, не давайте солодке, не примушуйте їсти, не торкайтеся без дозволу. І обов’язково питайте, чи не хоче він повернутись додому.

– А як захоче? – спитав Віктор.

– Зразу дзвоніть. Ми приїдемо.

Артем зайшов у квартиру так, наче прийшов у музей. Він дивився на всі боки, судомно притискаючи до грудей свою пляшечку.

Коли його намагалися обійняти, хлопчик усувався, відвертався, починав пхикати. Про ігри й мови не було: він не знав, що робити без мами поряд.

– Збудуймо вежу з кубиків? – лагідно запропонувала Аліна. – Можемо почитати книжку. Або пазл зібрати. Чим хочеш зайнятися?

Хлопчик тільки похитав головою, не сказавши жодного слова. Він сів на килим і почав тихо плакати. Через десять хвилин він уже ридав, здригаючись усім тілом. Його неможливо було заспокоїти. Ні іграшки, ні мультфільми, ні м’який голос не допомагали.

Аліна набрала номер Павла.

– Заберіть його. Він у паніці. Це не соціалізація, а стрес.

За пів години батьки вже стояли у передпокої. Інна відразу почала з докорів:

– Він не звик до чужих! Ми даремно пішли на це! Мабуть, ви щось зробили не так!

– Ми намагалися, – тихо промовила Аліна. – Але ж він нас боїться, а ми його не знаємо.

Коли двері зачинилися, Віктор тяжко опустився на диван.

– Так… Мені здається, вони навіть не намагаються налагодити стосунки. Просто хочуть скинути вантаж. Самі бачать, що щось пішло не так.

Аліна мовчки кивнула. У її серці оселилося гризуче відчуття. Не образа, не сум – скоріше, відчайдушне спустошення.

Після того самого візиту, який закінчився істерикою, вони так і не мали повноцінної розмови. Інна не писала. Павло не дзвонив.

Аліна з Віктором вирішили, що не нав’язуватимуться самі. Нехай молодята трохи подумають, проаналізують свої помилки.

За кілька тижнів на екрані телефону знову висвітився номер сина.

– Ну, ви не передумали? – голос Павла лунав натягнуто. – Артему треба спілкуватись. Ви ж знаєте.

Аліна зітхнула і, перш ніж відповісти, подивилася на чоловіка. Віктор лише кивнув. Мовляв, це тяжка правда, але її треба озвучити.

– Знаєш, Пашо, ми не можемо знову так. Ми онука не знаємо. Він нас теж. Зв’язок між нами розірваний. Адже Інна сама казала, що не можна змушувати Артема нервувати. Ось ми й не хочемо, щоб він нервував.

– А він нервує навіть тоді, коли хтось просто дихає поруч, – з гіркотою подумала Аліна, але не стала сипати сіль на рану.

Павло різко змінив тон.

– Вам просто мої діти не потрібні! Зізнайтеся, ви завжди більше любили Сашка та його дітей! А ми незручні!

Аліна закусила нижню губу, щоб не зірватись, не заплакати, не закричати. Вона заговорила повільно, без докору:

– Це ви самі нас відштовхнули. Із самого початку. Ми все робили не так, все вам заважало. А тепер, коли стало тяжко, ми раптом потрібні? Вибач, але ми не служба за викликом. Раніше треба було думати. Ми тепер чужі для Артема!

Повисла тиша. Не було ні виправдання, ні спроби обговорити ситуацію. Просто глухе мовчання.

…З того часу минуло кілька місяців. Павло та його родина зникли з усіх радарів. Іноді Аліна нудьгувала, іноді злилася.

Але частіше відчувала, що все зробила правильно. Вони щиро пропонували любов і участь із самого початку, але їх відкинули.

У їхньому будинку все одно звучав дитячий сміх. Старші онуки приїжджали із задоволенням, без напруги, істерик та заборон на кожному кроці.

Аліна дивилася на них і думала: «Ось так і має бути». Без боротьби за місце поряд. Без умов та списків. Просто з любові.

Як вам матір року? Як ви вважаєте, це турбота, чи діагноз? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.