На весілля моя мама зробила шикарний подарунок подарувала нам квартиру. Ну як подарувала? Просто в урочистій атмосфері повідомила про це. Звісно, ​​нас із чоловіком ця новина дуже порадувала. Адже ми думали й надалі знімати житло, а тут свої квадратні метри!

Квартира ця однокімнатна, раніше належала моїй бабусі, мама була її законною власницею. Багато років вона її здавала, і ось зважилася нарешті мені подарувати.

Чесно кажучи, квартирка була в поганому стані. Самі розумієте, там жила бабуся, потім знімали всякі студенти та всякі приїжджі. Тобто ніхто про ремонт навіть не думав.

Але, як то кажуть, дарованому коневі в зуби не дивляться, і ми з чоловіком після весілля в’їхали в наше житло. Документи на квартиру мама не підготувала, але ж це було тимчасово. Що ми, рідні люди, не розберемося?

Насамперед ми розпочали ремонт у нашому новому житлі. Думали, обійдемося косметичним, але за детального огляду зрозуміли, що роботи набагато більше.

Треба було міняти проводку, санвузол, двері. На кухні та у ванній ще грибок завівся, тому треба було все зчищати, дезінфікувати. І лише потім уже фарбування, шпалери тощо. І, коли ця наша квартира, ми ще стелі натягнули, ламінат поклали.

Заробляли ми з чоловіком нормально, і майже всі гроші вкладали у ремонт. Чоловікові ще довелося взяти невеликий кредит, щоб точно на все вистачило. А що? Для себе ж робим.

Мама весь час, що йшов ремонт, до нас приїжджала, охала, ахала, хвалила. Квартира справді стала як цукерка. Але це приблизно через рік, а весь цей час ми ще й винаймали житло. Але ж це дрібниці. Тепер ми маємо свій кут!

І ось з того часу минуло три роки. За цей час ми оновили всі меблі, облаштували квартиру так, що душа раділа. Хоч і невелика, але цілком простора. А потім я завагітніла, і замислилися ми з чоловіком про розширення нашої квартири. Хотіли цю квартиру продати, а натомість щось інше купити, взявши позику в банку.

Як розумієте, за ці три роки мама так і не спромоглася переоформити житло на мене. Звичайно, я багато разів їй про це нагадувала, але вона щоразу знаходила причину цього не робити: то на роботі у неї завал, то зі здоров’ям проблеми.

А потім вона взагалі заміж збиралася. Ну, гадаю, зачекаємо. Мама також має право на особисте життя. Тим більше, що після смерті тата минуло вже десять років, і вона завжди була одна. А тут такий красень з’явився. Кавалеру маминому, як і їй, трохи більше п’ятдесяти, вдівець, нещодавно до них на роботу влаштувався.

У нього ще донька була, студентка, вона разом із ним у маминій квартирі оселилася. Я прийняла нових родичів нормально. Начебто цілком адекватні люди. І Оленка ця, донька маминого чоловіка, гарне дівчисько.

І ось коли все влаштувалося, я вкотре нагадала мамі про переоформлення документів на квартиру бабусі. Мама пом’ялася, а потім раптом заявила:

— А я не на тебе її оформлятиму. Бажаєте купувати нове житло, купуйте. У вас багато грошей. А я в цю квартиру Олену заселю, вона вже доросла дівчинка, їй окреме житло потрібне. І ви не тягнете з переїздом, збирайте речі.

У мене щелепа так і відвалилася. Це що виходить? Мати зібралася вигнати рідну дочку заради доньки свого коханця? А як же обіцяний подарунок? І скільки ми вклали в цю квартиру, не рахується, чи що? Не соромлячись у виразах, я все це висловила мамі.

— Безсоромна, — у відповідь сказала мені мати, — ти стільки років користувалася безкоштовно квартирою, і ще смієш щось мені пред’являти.

Про те, що це був обіцяний подарунок, вона якось забула. Я спробувала поговорити з її чоловіком, з його дочкою, щоб вони напоумили матір. Але вони тільки посміхалися і плечима знизували. Мовляв, вони що можуть зробити. Зрозуміло, їхній такий поворот подій влаштовував.

Коли я все розповіла чоловікові, він був в люті. А потім заспокоївся, подумав і запропонував влаштувати матері підлянку: пожити у квартирі ще півроку, але не платити ніяких комунальних. А самим за цей час оформити іпотеку, і коли мені декрет іти, з’їхати на нове, своє законне, житло.

Так, ми протрималися менше ніж півроку. Нас завалили квитанціями про несплату, але ми спокійно їх складали чаркою. А що? Адже житло не наше. Потім матері зателефонували колектори, і вона прибігла до нас розбиратися.

Ох, як вона кричала, проклинала, соромила мене! Її навіть не бентежив мій живіт, який виріс. У відповідь на це мій чоловік їй спокійно сказав, що сума платежів набагато менша за все, що ми вклали в цю квартиру.

— Дякувати не треба, мамо,— усмішливо сказав він їй на прощання, коли ми з’їжджали.

І ось уже минув рік, у нас тепер уже точно своя квартира, народилася донька. Ми з чоловіком сподіваємось лише на себе. А мама? Вона так і живе з новим чоловіком, а в колишній нашій квартирі господарює Оленка.

Внучку бабуся навіть не бачила, хоч ми не відмовляємося від спілкування. Мати має інше життя, і в ній, на жаль, моїй родині немає місця.

КІНЕЦЬ.