Весілля мало стати найщасливішим днем мого життя. У розкішному залі, заповненому гостями з усіх куточків України, лунав сміх, дзвеніли келихи, а музика створювала атмосферу справжнього свята. Я була вбрана у білосніжну сукню, тримаючи за руку чоловіка, якого вважала своїм єдиним і неповторним.

Олег завжди говорив, що я – його єдине кохання. Він запевняв, що наші стосунки міцні, як скеля, що він ніколи не заподіє мені шкоди. Я вірила кожному його слову, адже за роки наших стосунків він не давав мені жодного приводу сумніватися в його почуттях. Однак доля вирішила інакше.

Під кінець вечора один із друзів, який займався фотографією та відеозйомкою, підготував особливий сюрприз – відео з побажаннями від наших рідних і близьких. Ми всі зібралися перед великим екраном, очікуючи чогось зворушливого та радісного.

Світло в залі пригасло, і почалося відео. Усміхнені обличчя друзів і родичів з’являлися на екрані, вітаючи нас зі щасливим днем. Я радісно сміялася, стискаючи руку Олега. Але раптом щось змінилося.

Картинка зблиснула, і замість привітань на екрані з’явився запис, зроблений у якомусь кафе. Я придивилася уважніше – Олег. Він сидів за столиком, ніжно тримаючи за руку іншу жінку. І це була не просто якась стороння особа, а моя найкраща подруга – Марина.

Моя усмішка зникла, серце впало в п’яти. Я не могла повірити своїм очам. За кілька секунд Олег і Марина почали цілуватися. Не просто випадковий поцілунок, а романтичний, той, що не залишає жодних сумнівів у їхніх стосунках.

Зала отетеріла. Чути було лише мій прискорений подих і здивовані шепоти гостей.

– Що це, Олеже? – мій голос здригнувся, але в ньому ще було місце надії. Можливо, це якась помилка? Можливо, це монтаж?

– Я… Це не те, що ти думаєш, – розгублено промовив він, але погляд його метався з боку в бік, наче шукаючи вихід.

– Це не те, що я думаю? – моє обурення наростало. – То що це, Олеже? Поясни мені!

Марина, яка досі сиділа за одним із дальніх столиків, раптом почала нервово стискати руки. Вона опустила очі, уникаючи мого погляду.

– Марино?! Як ти могла?! – у залі почулося обурення гостей, і хтось навіть вигукнув: – Це ж її найкраща подруга!

– Я… я не хотіла… – прошепотіла вона, але ці слова не могли змити провину.

Мої руки тремтіли. Це був подив, ступор, зрада, усе разом. Гості перешіптувалися, атмосфера загострювалася.

– Це була помилка, – почав виправдовуватися Олег. – Це сталося один раз, і я клянуся, що більше нічого між нами не було!

– Один раз?! – я відчула, як гнів наповнює кожну клітину мого тіла. – І що це змінює? Я мала про це ніколи не дізнатися, так?

Олег мовчав. Його очі благали про прощення, але я вже не могла бачити в них нічого, крім брехні.

Я повільно зняла з пальця обручку. Цей жест був настільки красномовним, що у залі запанувала абсолютна тиша. Я кинула її на стіл перед Олегом.

– Ти зробив свій вибір. Я роблю свій, – промовила я, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Але я не дозволю їм потекти. Я не дам йому цього задоволення.

Моя мама, яка сиділа неподалік, з болем у голосі вигукнула:

– Як ти міг так вчинити з моєю донькою?!

– Послухайте, можливо, варто поговорити без емоцій? – втрутився батько Олега, але його голос потонув у вигуках обурення.

– Ти ще й захищаєш його після всього?! – вигукнула одна з моїх тіток.

Зала закипіла. Хтось намагався заспокоїти ситуацію, хтось уже виходив із зали, не бажаючи брати участь у цьому фарсі. Я бачила, як Марина схопила свою сумочку і поспішно вийшла з-за столу, намагаючись уникнути ще більшого скандалу.

Олег залишався на місці. Він виглядав розгубленим, мов не до кінця усвідомлював, що тільки що сталося.

– Дано, прошу тебе, дай мені шанс усе пояснити, – його голос був майже благанням.

– Шанс? Ти зрадив мене з моєю найкращою подругою. У нас мав би бути найкращий день у житті, а натомість це стало ганьбою. Вийди, – сказала я твердо.

Він ще мить стояв нерухомо, але потім, розуміючи, що все втрачено, розвернувся і, опустивши голову, покинув залу.

Я залишилася серед розбитих ілюзій, з розкиданими трояндовими пелюстками на підлозі та обручкою, що лежала на білосніжній скатертині, нагадуючи про те, що так і не сталося.

Я підняла її, відчула холодний метал у руці. І зрозуміла – це не кінець, а початок. Так, мені буде боляче, мені доведеться відбудовувати себе заново. Але я не буду жити в брехні.

Зітхнувши, я рішуче скинула вуаль, яка ще хвилину тому була символом кохання. Розвернулася і, не озираючись, вийшла з весільного залу. Холодний нічний вітер освіжив моє обличчя, а десь у глибині душі з’явилося відчуття – попереду на мене чекає нове життя. І воно буде кращим.

Джерело