Весілля було в розпалі, гості якраз сіли за святковий стіл, аж раптом до нашого двору під’їхало авто, з якого вийшов доволі симпатичний чоловік, я навіть не відразу впізнала в ньому Юрія.

Свого колишнього чоловіка я не бачила багато років, він не цікавився ні моїм життям, ні життям нашої доньки, тому я аж ніяк не сподівалася, що він приїде на її весілля.

А він не просто приїхав, а зробив це так ефектно, що аж музики грати перестали, а всі гості замовкли.

Юрій підійшов до молодят, вручив їм ключі від новенької квартири, а потім сказав такий тост, що ні додати, ні забрати нічого не можна.

“Діти, ви знайшли одне одного у цьому величезному світі, бережіть те, що у вас є. Шукайте взаєморозуміння, дійте тільки з принципу любові. Бо знайти важко, а втратити – дуже легко”.

Донька запросила батька до столу, він присів на кілька хвилин, а потім зібрався і поїхав – зник так само швидко, як і з’явився.

Після цього я вже ні про що думати не могла, я ж навіть не уявляла всі ці роки де він, і що з ним. А у нього, виявляється, все чудово – он яким вишуканим паном став.

Я дивилася на свою щасливу доньку, яка у весільному вбранні будувала собі плани на майбутнє, і згадала наше весілля. Юрія я дуже любила, я ладна була заради нього на все.

Як і моя донька, я теж мріяла про щасливе майбутнє, але чомусь у нас з Юрієм не складалося, ми не хотіли терпіти одне одному, не хотіли чути одне одного. Не було зрад, не було сварок, але ми розійшлися і кожен став жити своїм життям.

Коли ще можна було щось змінити, і треба було лише поговорити і попросити пробачення одне в одного. Та ми цього не зробили, і відпустили одне одного.

Доньку я піднімала сама, і мені часами було дуже нелегко. Тому я їздила на заробітки в Польщу, щоб будинок до ладу привести, а потім щоб на весілля нашій доньці заробити.

Юрій весь цей час теж жив сам, відкрив свій власний бізнес, прибутковий, напевно, якщо він зміг купити квартиру доньці.

Приїзд мого колишнього чоловіка не давав мені спокою, і я через кілька днів попросила доньку, щоб вона набрала батька і ще раз запросила його до нас.

Я не була впевнена, чи Юрій приїде, але він мене здивував ще раз – відгукнувся на запрошення доньки і приїхав до нас в гості. Ми сиділи за столом в тісному сімейному колі, я дивилася на свого чоловіка, і не могла зрозуміти – чому ми в молодості так легко відмовилися від свого щастя.

Донька з зятем якось непомітно вислизнули з кімнати, і залишили нас одних. Я вирішила, що час нам поговорити.

– Чому ти так легко відмовився від нас? – питаю я Юрія.

– Тому що ти мене образила і не попросила пробачення, – відповів він.

Найцікавіше, що Юрій навіть не міг згадати, чим конкретно я його образила, але почуття образи він проніс крізь роки.

Я теж не пригадую, що конкретно тоді відбулося, бо в молодості я і справді була дуже емоційною. Не виключаю, що я могла повестися некоректно чи сказати яке слівце. Але ж це можна було обговорити по гарячих слідах, а не нести цю образу крізь роки.

– Вибач мене, будь ласка, – щиро сказала я.

І то був переломний момент. Юрій більше нікуди не їхав, відтоді ми знову разом.

Виявляється, одне маленьке слово “вибач”, може змінити усе життя. Не розкидаймося словами, які ранять. Говорімо більше слів, які лікують і які роблять нас щасливими!

Джерело