Весілля було просто шикарне. Гуляло дуже багато запрошених гостей, серед них була і Наталя Іванівна – мати нареченої. Чесно кажучи вела вона себе не гарно і весь час всім розповідала, яка вона бідна мати і як важко було їй виховувати доньку самій.

Після весілля Наталя Іванівна не поспішала повертатися в село. Коли Ірина її про це запитала, вона нахабно відповіла: — А чому це я маю кудись їхати, я твоя мати, я тебе виростила і буду з вами жити, – Ірина розгубилася. Та теща сказала, що житиме у зятя

Ірина народилася в селі і прожила там до закінчення неповної середньої школи. Вона жила у двох з мамою. Свого тата Ірина ніколи не бачила. Так сталося, що її мати Наталя Іванівна, познайомилась з ним у юні роки, вони зустрічалися всього декілька разів, а потім він просто зник.

З дитинства, мати майже не приділяла уваги дитині, більше того, Наталя Іванівна просто не любила Ірину, вона вважала її причиною всіх своїх негараздів, що саме через доньку вона не досягла всього про що мріяла.

Дівчинка росла сама по собі, як то кажуть – мов бур’ян при дорозі. Більшу частину свого часу Ірина проводила на вулиці. То з дітьми до лісу втечуть, то на річці днями бовтаються. Коли Ірина пішла до школи, її мати навіть не знала, як вона там навчається і взагалі чи відвідує школу.

Після закінчення дев’яти класів, мати відправила Ірину до тітки, в місто, щоб вона закінчила десятий, одинадцятий класи. Там Ірина також нікому не була потрібна, в тітки своїх двоє дітей, а тут ще й третя на шию.

З рештою, як би там не було, Ірина закінчила школу і вступила в медичне училище. Там їй дали гуртожиток і вона зітхнула з полегшенням, що нарешті нікому не псує життя. В училищі вона навчалась гарно, їй це подобалось. Занять, як це було в школі, вона не прогулювала, і з повною відповідальністю ставилася до навчання. Мати як і раніше не цікавилась долею доньки, не кажучи вже про якусь допомогу.

З фінансами було дуже складно, стипендія була крихітною, тому Ірина влаштувалась в кафе офіціанткою, працювала по вечорах. Зарплата була не великою, але з чайовими їй вистачало.

Одного вечора, в те кафе завітав молодий хлопець, раніше Ірина його не бачила. Він був в компанії друзів, вони посиділи пару годин і розійшлися, залишивши досить великі чайові.

На наступний день він знову з’явився, але вже сам. Повечерявши, знову залишив щедрі чайові, пішов. Так продовжувалось тиждень. А одного дня він не прийшов, Ірина навіть занервувала. Але коли вона закінчила роботу і поверталась в гуртожиток раптом почула:

— Ірино! Здається так Вас звуть? – Запитав знайомий голос з темряви. Ірина не розгубилась, вона впізнала голос відвідувача кафе.

— Так, Ірина, а як звуть Вас? І може Ви вже вийдете з темряви, – сказала дівчина.

Хлопець не сміливо підійшов, в руках він тримав букет квітів, сором’язливо протягнув їх Ірині і тихенько сказав.

— А я Богдан, вибачте, що налякав, ось, це Вам.

— Та я зовсім і не злякалася. Ну, то може проведете мене до гуртожитку. – Посміхаючись сказала Ірина.

Хлопець провів її до гуртожитку, потім трохи зам’явся і запитав:

— А можна я завтра знову Вас проведу?

— Ну я ще подумаю. Можливо і можна. – Ірина дістала блокнот, щось швидко написала і простягнула папірець Богдану.

Хлопець розгорнув папірець і радісно посміхнувся, там був номер її мобільного.

Богдан був старший за Ірину на три роки. Він був з забезпеченої сім’ї і працював в сімейному бізнесі. Загалом, забезпечена молода людина. На наступний вечір вони знову зустрілись і так зародився їх роман. Він частенько зустрічав її після роботи і вони могли всю ніч кататися по нічному місту, а перед самим світанком, Богдан відвозив Ірину в гуртожиток. Всі дівчата їй заздрили.

Через пів року, Богдан зробив Ірині пропозицію і вона погодилась. Ірина почувала себе найщасливішою дівчиною в світі. Весілля було просто шикарне. Було дуже багато запрошених, серед них була і Наталя Іванівна. Чесно кажучи вела вона себе не гарно і весь час всім розповідала яка вона бідна мати і як гарно виховала свою доньку. Це було дуже огидно і соромно.

Після весілля Наталя Іванівна не поспішала повертатися в село. Коли Ірина її про це запитала, вона нахабно відповіла:

— А чому це я маю кудись їхати, я твоя мати, я тебе виростила і буду з вами жити. – Ірина розгубилася. Найменше за все вона хотіла бачити поруч свою матір.

Богдан, можливо і не хотів, але таки дозволив Наталі Іванівні жити з ними . Квартира в них була трикімнатна, тому місця вистачало. Виганяти її не збиралися, яка ніяка, але все ж мати.

Але спокійно Наталя Іванівна жити не могла, почала просити у Богдана гроші на свої дрібні витрати. Богдан не відмовляв їй, але суми, які їй були потрібні, росли все більше і більше і це почало вже набридати. Мало того, Наталя Іванівна почала запрошувати у квартиру якихось незрозумілих друзів, які вели себе зовсім по хамські. Це продовжувалось рік. І тоді терпець у молодят увірвався. Вони виставили Наталю Іванівну за двері.

Скоро в молодят в сім’ї буде поповнення. Вони живуть щасливою і дружньою сім’єю, але відчуття провини перед Наталею Іванівною їх ніяк не покидає.

КІНЕЦЬ.