Чи є у вас такі знайомі, що так дивляться на вас, примруживши очі, наче поблажливо, наче з сумом, наче їм відкрита якась велика таємниця, а, коли ви питаєте отак в лоба:

– Що?

– Та нічого.

– Не хочу аби від мене це пішло..

– Ти скоро сама все зрозумієш….

Тому свою сусідку Тамару Петрівну я просто обожнюю – вона просто не може стриматися аби не розповісти все, що знає, думає, що знає і те, що взагалі не знає і придумує.

Любить вона мене зачепити, бо мій чоловік працює переважно з дому, а я ходжу на роботу. І вона спочатку питала, чи чоловік часом не має якоїсь болячки, що з дому не виходить. Далі питала чи він вміє щось робити руками, бо у неї кран тече та перегнили труби.

А останнім часом я почала бачити в Тамари Петрівни той погляд, який я описала вище і почала вже турбуватися.

– Тамаро Петрівно, щось сталося, – питаю її.

– Та нічого..,- каже і останній склад аж тягне і тягне з мене тим жили.

Я вже давай до чоловіка приглядатися: чи не змінилося щось в його поведінці, чи не почав, боже збав, в барбершоп ходити та гантелі тягати. Наче нічого такого, все в нашій маленькій квартирі як було, так і є. Але… Я отетеріла… Точно!

Останнім часом, чоловік перестав готувати вечерю. Тобто, я готую ввечері на наступний день, щоб перекусити зранку і на обід, а, коли не вистачає наготовленого, то чоловік щось готує. Це не якісь там вишукані страви, може бути гречка з сосискою чи макарони по-флотськи, чи просто лечо.

І ось, останнім часом, я вже який день готую вечерю сама, а чоловік щось там в своєму комп’ютері цикає.
Якщо взяти до уваги це і погляд Тамари Петрівни, то можна впевнено сказати, що у нашій родині не все добре. Все вияснилося на наступний день.

Вертаюся я з роботи з важкими пакетами і бачу попереду Тамару Петрівну, яка вже без свого погляду, але зі словами співчуття:

– Ой, Танечко, як же мені шкода.

– Що? Що? Що?, – не витримую я.

– Та ти тільки не хвилюйся так! З ким не буває?

– Що?, – я вже не просто хвилююся, а вже й трясуся і вже мене в піт холодний кинуло та морозить.

– Твій дівчат водить. Кожного дня по кілька штук. Геть втратив …

Тамара Петрівна ще щось говорила, а я вже нічого не бачила.

Мало не вирвала замок в дверях, наче планувала застати “оту” та на нашому дивані. Чоловік здивовано відірвався від комп’ютера і подивився на мене.

А там, скажу я вам, було на що дивитися: очі світяться, обличчя червоне, волосся дибки.

– Ти… ти… ти…

– Таню, щось сталося?, – бачу, що вже й чоловік почав хвилюватися.

– Ти дівок до нашої хати водиш?, – вичавила з себе головне, бо думала, що вже тільки тикатиму до кінця життя

– О, Господи! Та ти чого?, – розсміявся чоловік, але побачив, що мені геть не смішно, то забігав по квартирі, – Ось сядь, попий водички, тобі жарко, давай пальто… Я все можу пояснити, люба, то я брав репетиторство, дав оголошення і до мене приходили не тільки дівчата, так, не тільки дівчата, але й хлопці! Так от, я брав додаткову роботу аби ми з тобою могли поїхати відпочити, не щось таке, але, головне, удвох… Дивися, я вже все забронював.

Чоловік показував готель, процедури, місто, говорив… А я пила воду і думала, як же ми віримо іншим людям, а людині, з якою живемо, ні. Чому воно так? Я не розумію?

Ми ж разом спимо, обговорюємо щось, їмо, розподіляємо обов’язки. І я віру Тамарі Петрівні з її всезнаючим поглядом, а не чоловікові чи дружині, чи дитині.

Чому це так відбувається?

КІНЕЦЬ.