— Такий сором, — зізнається Вероніка Ігорівна. — Я не знаю, куди очі подіти перед родичами, сусідами. Та й на роботі вже в курсі, сваха постаралася.

У пані Вероніки Ігорівни є донька Орина, їй тридцять один, і сором мати відчуває саме через неї. Орина зруйнувала, на її думку, свою родину, та ще й як!

— Троє дітей, адже, троє! — хитає головою пані Вероніка Ігорівна. — Марійці шість, двійнятам Іванку та Петрусику по два роки.

Місяць тому Орина оголосила матері про своє бажання розлучитися з чоловіком. Заявила, що кохання минуло, а дзвінки від його колег-жінок викликають у неї підозри в зраді.

Історія почалася кілька років тому, коли Орина та Ярослав тільки одружилися. Зять Вероніки Ігорівни — з амбіціями, працював інженером у великій компанії, де більшість співробітників були жінками.

Теща тоді раділа: видно було, що чоловік Орину зуміє забезпечити, що донька виходить заміж за надійного чоловіка.

— Не в приклад мені, вискочила заміж по коханню відразу після інституту, а як почалися перші труднощі, чоловічок руки вмив, сказав, що сім’я його сковує, — розповідає пані Вероніка Ігорівна про власне заміжжя.

— Залишилася в 90-ті з донькою і в гуртожитку. У країні все руйнується, аліментів не виб’єш, їсти нічого. Як згадаю той час, так здригаюся.

Потім життя налагодилося, вони змогли з Ориною приватизувати кімнату в гуртожитку, через деякий час її вигідно продали, купили скромну двокімнатну квартиру.

Затишне житло, хоча й малогабаритне, всього 35 метрів. Але матері й доньці вистачало, заміж  Вероніка більше не виходила. Та й особистого життя, по суті, не було, тільки зараз з’явився на горизонті чоловік. Начебто.

У доньки складалося все непогано. Зять швидко зростав кар’єрними сходами, родина ні в чому не потребувала.

Пані Вероніка Ігорівна тільки ойкнула, коли донька з чоловіком купили трикімнатну квартиру в хорошому районі. В іпотеку, але все ж. Орина займалася будинком і дітьми, а Славко заробляв.

Після появи Марійки зять попросив у дружини сина, два роки тому Орина подарувала одразу двох хлопчаків. Чоловік був радий, але, на погляд Орини, у родині стало все не так.

Жінка почала помічати, що чоловік усе частіше затримується на роботі. Вечірні дзвінки, повідомлення, корпоративи — все це викликало в неї тривогу.

— Ярославчику, хто тобі дзвонить о десятій вечора? — питала Орина, колисаючи на руках когось із синів.

— Та це Олена з відділу контролю якості, по проєкту треба обговорити, — відповідав Славко, не відриваючись від телефону. — Ти ж знаєш, у нас терміни горять.

— Олена, Марійка, Катерина… — дорікала Орина. — Чому у вас вічно жінки в цих проєктах?

— Орино, не починай, — роздратовано відповідав Славко. — Я працюю, щоб ви ні в чому не потребували. Я винен, що на роботі в нас одні жінки? Хочеш, щоб я на СТО серед чоловіків гайки крутив?

Ці розмови відбувалися все частіше. Орина почувалася самотньою. Марійка вимагала уваги, двійнята не давали спати ночами. А чоловік приходив, вечеряв, сидів у телефоні, зрідка міг пограти з дітьми, і все на цьому. Вона намагалася говорити, але щоразу все закінчувалося сваркою.

— Я втомилася! — кричала Орина одного разу вночі, коли двійнята плакали в унісон. — Ти вдома тільки спиш, а я тут з трьома дітьми сама!

— А що ти хочеш? — огризався чоловік. — Я гроші заробляю! Хочеш, я звільнюся?

Орина мовчала, але відчувала, що більше не може так жити, а ще почала помічати дрібниці: запах чужих парфумів на сорочці, повідомлення з незнайомого номера, занадто веселий сміх у телефонних розмовах. Може, це була її фантазія, але сумніви отруювали життя.

Одного разу Орина вирішила піти, прийшла до матері, сподіваючись на підтримку.

— Мамо, я не можу більше, — сказала Орина, стоячи в дверях. — Славко мені зраджує, я впевнена. Ці дзвінки, ці його «колеги». Допоможеш? Мені б тільки цей рік якось пережити, потім ми квартиру поділимо, я на роботу вийду.

— Орино, ти з глузду з’їхала? — Вероніка Ігорівна сплеснула руками. — У тебе троє дітей, ти в декреті, а ти про зради вигадуєш! Де докази? Він для вас старається, гроші в дім тягне, а ти нісенітницями страждаєш!

— Це не нісенітниці, мамо! — крикнула Орина. — Я не можу жити з людиною, якій не довіряю! Я хочу почати все спочатку!

— Почати спочатку? — завила мати. — А діти як? Ти їх у своє нове життя потягнеш? У мене двокімнатна квартира, донечко! Як ми вп’ятьох? А на мою зарплату як? Живи з чоловіком і не вигадуй!

Орина стиснула губи, пішла, грюкнувши дверима. Вероніка Ігорівна залишилася сидіти на кухні, відчуваючи, як усередині все кипить.

Вона думала, що донька схаменеться, якось поговорить з чоловіком, розбереться, але незабаром прийшла новина — Орина зняла однокімнатну квартиру, зібрала речі й забрала тільки Марійку.

Двійнят залишила Славкові, заявивши, що він завжди хотів сина, ось нехай і займається.

Сваха, Ніна Петрівна, була в люті. Вона дзвонила пані Вероніці Ігорівні майже щодня, виливаючи обурення.

— Вероніко, це що за мати така? — кричала вона в слухавку.

— Покинула дітей! Славко на роботі з ранку до ночі, а я повинна з двома малюками возитися? У них памперси, каші, крики! Я не справляюся! І Марійка, бідна дівчинка, тягається по орендованих квартирах, замість того щоб у своїй кімнаті спати!

— Ніно Петрівно, я сама в шоці, — відповідала пані Вероніка Ігорівна, відчуваючи, як щоки горять від сорому. — Говорила їй, умовляла, а вона своє гне. Соромно перед людьми, що за донька така!

— А Славко? — продовжувала сваха. — Він взагалі нічого не розуміє! Він для родини старався, а вона його звинувачує в чому завгодно! Яка ганьба!

Пані Вероніка Ігорівна намагалася достукатися до Орини, але розмови ні до чого не призводили.

— Я зробила вибір, — холодно відповідала донька.

— Батько хлопчикам потрібніший. А з Марійкою я впораюся.

— Орино, ти про що взагалі? — кричала Вероніка Ігорівна, стискаючи телефон.

— Ти мати чи хто? Як ти можеш своїх дітей покинути? Це ж твої сини!

— Не починай, — відрізала Орина.

— Я не можу всіх забрати. Славко впорається. У нього зарплата хороша, найме няню.

Я не хотіла цього, просила тебе про допомогу, ти відмовила. Ти не почула, що я більше так не можу. Що тепер? А що тепер? Розлучення, поділ, аліменти платитиму на синів, бачитимуся з ними по вихідних. У чому трагедія?

— Няню?!

— Вероніка Ігорівна ледь не задихнулася від обурення.

— Ти їм дала життя, щоб няні віддати? У чому трагедія? Совість у тебе є?

Орина кинула слухавку. З тих пір вони майже не розмовляли.  Вероніка Ігорівна почувалася розчавленою.

Їй було соромно за доньку, за всю цю ситуацію

. Сусіди вже почали косо поглядати, шептатися за спиною. Родичі дзвонили з питаннями. Вона не знала, як дивитися в очі Ніні Петрівні, як пояснити, чому її донька так вчинила.

У глибині душі  Вероніка Ігорівна сподівалася, що Орина схаменеться, повернеться до чоловіка і все налагодиться. Але дні йшли, а ситуація тільки погіршувалася.

Ярослав найняв няню, але його мати все одно була на межі зриву. Марійка, на думку свахи, виглядала пригніченою.

— Знаєш, Вероніко, ми позов готуємо, — сказала якось мама зятя.

— Не ображайся, але дітей ми в Орини маємо намір відсудити. Якщо двох кинула, де гарантія, що й Марійку не залишить?

І потім, нам важливо, щоб діти разом росли, а не по різних будинках. Твоя дочка не може, а ми можемо. Ось так.

Пані Вероніці Ігорівні слова свахи додали неприємних емоцій, як докір, мовляв, виховала єхидну, але жінка визнає: мати зятя має рацію.

Якщо її донька не потребує синів, то й доньку їй залишати не можна. Сором все одно є, а про інтереси дітей думати теж треба.

А чи доводилося вам бачити, як родинні зв’язки розриваються через такі складні рішення?

Як ви вважаєте, що є найголовнішим у таких ситуаціях – почуття чи обов’язок перед дітьми?