Вже стемніло, як у двері постукали. Вероніка відчинила, на порозі стояв її 38-річний син Сашко. Він поставив біля входу валізу і в пальті пройшов до зали, так само ліг на диван.

-Синку, щось трапилося? – ледве стримуючи свою радість, запитала Вероніка. Сашко довго мовчав і дивився кудись у далечінь.

Але потім тяжко зітхнув і сказав: -Ми з нею розлу чилися.

-А я ж говорила, я так і знала, що все цим закінчиться. Вона тебе взагалі не варта, я тобі це не раз говорила.

-Так, так, мам, саме ти і стала причиною того, що я розлу чився зі своєю дружиною.

-Це ще чому? Вона відібрала у тебе рік життя, ти на неї витратив стільки часу, а я ще у чомусь винна?

-Тому що ти не втрачала будь-якої можливості сказати мені, що вона мені не пара. Ти завжди повторювала це, навіть коли вона чула. Сашко перейшов на крик, але потім різко зупинився. Він заплющив очі і наморщив лоба, щоб якось стримати свої емоції.

-Не треба зараз мати у всьому зви нувачувати, я просто одразу побачила, що вона не та, за кого себе видає. Я намагалася тебе захистити. Я ж твоя мама, я тебе дуже сильно люблю.

-І вона любила, і я її любив, може й зараз люблю.

-Зараз? Сашенька, та хто вона взагалі така? Це твоє минуле, забудь її зовсім. Вероніка знову почала розповідати синові про те, яка у нього була жахлива дружина, а потім нахвалювати себе, що вона одразу її розкусила. Вона не розуміла, що зараз Сашкові так погано, що він не хоче всього цього слухати.

-Я піду розберу твою валізу.

-Ні, мамо, не чіпай. Я прийшов попрощатися. Я вирішив, що просто поїду звідси. Це місто нагадує про неї і про тебе.

КІНЕЦЬ.