У світі все змінюється. Життя тече то бурхливою річкою, то трохи повільніше, але тече й тече.

Вероніка весь час була в кругообігу життя. Вона за вдачею лідер, яскрава, діяльна, і честолюбна, до того ж іще й красуня.

Коли вона навчалася у медичному інституті, студенти та навіть викладачі її поважали.

Вона ніколи не викручувалась, завжди відкрито й чесно говорила:

-Ну, не знаю я відповіді на це запитання. Чесно, зізнаюся, не читала. Наступного разу обов’язково відповім.

Адже викладачі вони теж поважають чесність, і можуть іноді заплющити очі на промахи студента.

Серед подруг-однокурсниць вона мала славу дипломата, вміла помирити непримиренних, залагодити якісь суперечки, а ще вигадувала різні заходи, походи в музеї, одним словом багатогранна і універсальна людина Вероніка.

Після інституту працювала лікаркою в одній із лікарень, тут же познайомилася з Романом, теж лікарем.

Знайомство швидко переросло у велике кохання, спільні інтереси, а закінчилося все це гарним весіллям та народженням сина Степана.

Роман прекрасний і вихований юнак, згодом став блискучим та успішним хірургом, багато врятував життів, і місцеві жителі люблять його, як знаючого лікаря.

Так само, як і Вероніку, вона також надійна лікарка.

Степан уже навчався на першому курсі інституту, улюблений син батьків та надія на майбутнє.

Аж раптом батько з матір’ю розійшлися…

Син не розумів, що сталось між батьками. Не знав кого з них підтримувати, але вирішив залишитися з матір’ю, бо вона жінка, а поруч має бути чоловік. Так його виховали.

Проживши дев’ятнадцять років у шлюбі, і раптом для всіх, як грім серед ясного неба, Вероніка пішла від Романа.

Особливо страшного нічого не сталося, так думав Роман. А Вероніка чомусь не повірила чоловікові і важко переконати її. Навіть якщо й не сталося, як каже чоловік, то могло статися.

Якось Роман був на чергуванні, а Вероніка вранці приїхала раніше на роботу, приготувала чоловікові гарячий сніданок.

Одразу після нічної зміни він додому не поїде, ще нарада у головного лікаря, потім ще якісь справи.

Вероніка не стукаючи відкрила двері в кабінет чоловіка й ахнула.

Там її Роман лежав на кушетці, а молода медсестра Катя робила йому масаж спини…

Обоє голосно сміялися. А сміялися вони тому, що Роман розповів якийсь кумедний анекдот.

Вероніка не вірила своїм очам.

Вероніка увійшла якраз у той момент, коли він перестав розповідати. Вона звичайно не зрозуміла, а побачивши цю картину, обурилася і різко розвернувшись, пішла.

Роман зрозумів, дружина йому цього не пробачить. Хоча до нього питань у цьому плані у неї ніколи не виникало, Вероніка була впевнена у своєму чоловікові, як і він у ній, але ця картина все всередині в неї перевернула. Роман схопився і крикнув услід:

-Вероніка, ти неправильно все зрозуміла.

Але вона швидко йшла по коридору. Медсестра Катя засмутилася:

-Романе Сергійовичу, ну що тепер робити, як виправдатися?

-Катю, ти не хвилюйся, це я повинен думати. Що робити, якщо в мене слаба спина?

У нього справді прихопило спину, але Роман сам попросив Катю втерти мазь, а Вероніка якраз у цей час і зайшла.

На нараді Вероніка сиділа на одному, чоловік на іншому кінці столу.

Вона не дивилася в його бік, а він розумів, що дружина ображена. Він сподівався, що вдома розберуться, він усе пояснить.

Але ні, Вероніка приїхала з роботи, мовчки зібрала деякі речі й пішла. Роман намагався пояснити:

-Віро, ти неправильно все зрозуміла! Катю я просто попросив втерти мазь!

-Я бачила та чула, не пояснюй мені нічого, не хочу чути. Я тобі не вірю.

Роману теж стало прикро, дружина не вірить, у нього навіть і в думках не було нічого поганого, і чомусь йому доводиться виправдовуватися. Ну ось такий збіг обставин…

Одразу після цього вона звільнилася і перейшла до іншої лікарні. З того часу минуло два роки, Вероніка живе у матері, додому не повертається, син живе то в батька, то з нею в бабусі. Роман неодноразово вибачався, намагався поговорити з дружиною, але все марно.

У Вероніки задзвенів телефон, дзвонили з лікарні, де працює її чоловік:

-Вероніка, привіт, нам з тобою треба поговорити, давай зустрінемось у кафе о сьомій.

Головний лікар Ілля Леонідович, колишній однокласник Вероніки, інтелігентний чоловік, доброчесний та шанований керівник. Вони розмовляли напівголосно:

-Віро, я тебе прошу, приходь назад до мене в лікарню, мені просто терміново потрібен такий фахівець. Я цього Романа звільнив, тричі гульбанив на роботі, як тобі це? І попереджав його, він обіцяв, але на жаль. Ну, де я зараз знайду спеціаліста?

-Ілля, ти знаєш, що з чоловіком я розлучена, не хочеться мені повертатися, він може неправильно витлумачити моє повернення, – говорила Вероніка, дивлячись у чашку з чаєм.

-Віро, не турбуйся, я вже з ним розмовляв. Це, звичайно, не моя справа, але Роману без тебе погано, він любить тебе.

Якщо у вас щось не дуже страшне трапилося, то подумай і переглянь своє ставлення до нього. Він переживає, я бачу.

Але я ще раз наголошую, мені потрібна ти насамперед як чудовий фахівець, ти ж знаєш у нас обласна лікарня, роботи багато.

-Ну добре, я подумаю, швидше за все повернуся, тут цікавіше, та й зарплата пристойніша, – обіцяла Вероніка.

-Завтра чекаю тебе на нараді о десятій ранку, як завжди, – задоволений і радий сказав Ілля Леонідович.

Вранці в кабінеті керівника Роман побачив її і серце його тьохнуло. Втім, його це не здивувало, вперше таке сталося у день їхнього знайомства в інституті.

І тепер через два роки після розлучення мимовільна реакція лише підтвердила його неконтрольовані почуття.

Хоч вона і підстригла своє темне волосся коротко під хлопчика, але ні її великі зелені очі, опушені довгими підфарбованими віями, ні класичні риси гарного обличчя, він ніколи не забував.

У свої сорок три роки вона виглядала жіночно та чуттєво. Після розлучення вони майже не бачилися, тільки син Степан тримав їх у курсі її життя.

Зустрівшись очима, Вероніка швидко посміхнулася йому, кивнула головою, і зосередила свою увагу на головлікарі.

А її швидкоплинна посмішка пробудила в колишньому чоловікові непрохані спогади, яких за два роки він не позбувся.

Минуло десь два місяці, як Вероніка повернулася на роботу, але спілкування між ними немає, вона спілкувалася по роботі і все.

Роман не наполягав, не поспішав, але десь у глибині душі сподівався все повернути назад. Він ні з ким не зустрічався, і вона теж, він знав про це точно…

Стрілки годинника наближалися до сьомої ранку, Вероніка дивилася у вікно, дерева трохи погойдувалися, листя на них тремтіло і шелестіло, сонце давно встало.

Вона втомилася в цій нічній метушні. Вперше після розлучення їй захотілося, щоб Роман опинився тут, обійняв її міцно, заспокоїв і підтримав.

Вона б сказала йому, як за ним скучила. Але він не йшов, він зайнятий, вона знає. Він провів усю ніч на роботі, їй навіть шкода стало його, виглядав він там дуже втомленим, з червоними від напруження очима.

Вероніка зрозуміла, що любить свого чоловіка, але перша не наважиться на примирливий крок. Вона поїхала додому після сьомої години ранку, треба виспатися, привести себе до ладу.

Через три дні Вероніка вийшла з роботи, підійшла до своєї машини, її гукнув Роман:

-Віро, почекай, як ти?

-Нормально!

-Давай зайдемо у кав’ярню, випʼємо кави, перш ніж їхати додому? – запропонував він.

На його подив вона погодилася. Невелика кав’ярня була через дорогу від лікарні. У меню не було вигадливих страв, тільки кави та булочки, печиво та маленькі кекси.

Вони вибрали місце біля вікна, Роман замовив каву. Він дивився на колишню дружину, вона дивилася у вікно, і здавалася йому такою тендітною, як ніколи.

Він узяв її руку в свою, вона навіть не спробувала забрати руку, а другою вона взяла чашку з кавою.

Потім вона вивільнила руку і обхопила двома руками чашку з кавою. Вероніка відпила кави, а Роман сказав:

-Ти виглядаєш стомленою.

-Так, останнім часом я багато працюю, приходжу додому і лягаю спати. Ти знаєш, що на всю лікарню такий фахівець один, це я. А ти запросив мене оцінити мій стан душевного спокою?

-Ні, я дуже скучив. Ти мені постійно снишся, важко мені без тебе, Віро! Поїхали додому, повертайся, будь ласка. Степан мене давно вмовляє, щоб я помирився з тобою, але це, на жаль, не залежить від мене. Сама знаєш…

Він знову взяв її за руку, таку теплу та рідну, вона дивилася прямо йому в очі.

Та правда полягає в тому, що вона теж хоче повернутись до нього. А він дуже хотів почути від неї саме це. Вже по очах Роман здогадався, вона згодна. Не випускаючи її руки зі своєї, вони вийшли та перейшли через дорогу до його машини.

Вона легко піднялася на сидіння поряд з ним, і поїхали додому, назустріч своєму щастю, і в того, і в іншого від радості стрибало серце, в душі грала музика.

Коли вони зайшли у квартиру, Степан здивувався, побачивши їх:

-Батьки, мої любі! Оце так! Ну нарешті, як давно я на це чекав, ну тепер я спокійний! – він сміявся від радості і продовжував:

-А ви знаєте, я скоро від вас піду, ми з Вікою вирішили одружитися. Жити будемо в квартирі її бабусі, вона залишила їй у спадок. Тож готуйтеся до весілля!

Батьки стояли приголомшені, але потім Вероніка запитала:

-Ну, чоловіки, мої любі, на сьогодні це всі новини, чи ще щось є?

-Віро, я теж вперше чую це від сина, – з усмішкою говорив Роман.

Вранці Вероніка прокинулася, і дивлячись на чоловіка, який спав, раптом подумала:

-Ну ось, кажуть, в одну річку не можна увійти двічі, а я наперекір усім прислів’ям і приказкам змогла, – і радісно посміхнулася своїм думкам…

КІНЕЦЬ.