Ігор розумів, що доведеться жити йому з важким тягарем до кінця життя…

Хоч ще й не старий, п’ятдесят один рік, начебто. Ще й не вік для порядного чоловіка.

Про таких, як Ігор говорять – «народився під щасливою зіркою».

З молодості все йому давалося легко, можна сказати щастило у всьому. Одружився з прекрасною дівчиною Веронікою. З майбутньою дружиною познайомився у відрядженні.

Агроном за освітою, от його і направили із села до сусіднього району. А потім періодично він їздив до неї, доки не вирішив одружитися.

– Веронічко, давай одружимося з тобою, а то мотаюся до тебе, вже набридло, туди-сюди. А так будемо завжди разом, завжди поряд. Це ж чудово! Як ти на це дивишся? У нас у селі теж є дитячий садок, працюватимеш так само вихователькою, якщо що, – запропонував він Вероніці.

– Добре я на це дивлюся, звичайно я згодна! Мені теж хочеться бути поряд з тобою, а то все чекаю і чекаю, коли приїдеш, – зраділа вона.

Ось так і побралися.

Вероніка переїхала до села до Ігоря, і невдовзі вже жили у своєму новому домі. Він працював агрономом, а вона у дитячому садку вихователькою. Коли ще зустрічалися, Ігор не хотів упустити красиву і поступливу Вероніку.

– Потрібно терміново одружитися, не можна проґавити цю красуню, напевно, багато хто поглядає в її бік. Вона скромна, добра. Ніколи не ображається, якщо раптом не приїхав до призначеного дня. Зустрічала завжди привітно. Не те, що інші, трохи хлопець затримається, все, сварки та образи забезпечені. А ще можуть і не розмовляти кілька днів.

Були в Ігоря такі друзі, які скаржилися на своїх дівчат, які з тижнями не розмовляли з ними з незначної причини.

А Ігор любив і розумів свою Веронічку і вона його. Сімейне життя теж проходило з легкістю, порозумінням, все йшло так гладко, що часом він навіть не вірив у своє щастя.

Часто його друг Мишко здивовано цікавився:

– Слухай, Ігорю, як не подивлюся на тебе, у тебе завжди усмішка на обличчі, ти що так задоволений своїм сімейним життям? Тебе дружина не відчитує?

– Ні, а за що? У нас все добре, не гульбаню, люблю її, гроші приношу, з дітьми займаюсь, допомагаю дружині, – весело відповів Ігор.

– Ну не знаю, моя знайде до чого причепитися. То їм не так, голосно чавкаю, то ходжу не так, голосно тупаю, то сплю не так, голосно хропу, та й можу звичайно погульбанити. Тоді вже точно тримайся. Сварка стоїть на весь будинок і двір, – скаржився Мишко.

– Ні, у мене Вероніка хороша, прекрасна з неї дружина вийшла і мати. Не можу нічого поганого сказати. А як смачно готує! Все встигає, хоч і працює, і виховує двох синів, – задоволено і ніжно відгукувався Ігор про свою дружину.

Мишко звичайно особливо не вірив, думав:

– Лукавить, напевно, Ігор, ну не може так бути у сімейному житті. Просто не хоче виносити сміття з хати. Та й добре, нехай мовчить.

Мишко спеціально часто заходив до них у гості. На подвір’ї у Ігоря з Веронікою завжди порядок, влітку навколо квіти, взимку доріжки прочищені. А в будинку затишок і чистота, хорошу господиню впізнають по порядку в домі.

– І справді, все в них добре і чисто, а може й не бреше Ігор. Все встигає його дружина. Не те що моя, все їй не так, нічого не встигає, там випраний одяг купою валяється на стільці по тижню, там посуд не вимитий. І як тільки Вероніка все встигає? – іноді замислювався він.

Але дружині ніколи нічого не говорив, знав, що все обернеться проти нього. Дружина цілий тиждень його відчитує, що він не допомагає, з роботи вчасно не приходить, та багато чого наговорить.

Мишко знає свою половинку, багато років прожито і теж двоє дітей. Сини Ігоря та Вероніки поступливі та слухняні, вони прикрасили їхнє сімейне життя.

Будинок – повна чаша. Ігор хазяйський мужик, молоко і м’ясо здавав оптом у місті в кафе і в магазин. Гроші водяться. Вже й машину поміняв, купив дорогу. Все в них добре, в селі шанують і Ігоря, і його дружину.

Але настає мабуть такий час, звикає людина до всього хорошого. Не цінується це все. Ні хороша дружина, ні спокійне сімейне життя, ні спосіб життя.

Незважаючи на те, що все в Ігоря було добре, він почав поглядати на інших жінок.

Деколи навіть сам себе ловив на думці:

– І що я знайшов у Каті, адже моя Вероніка набагато красивіша, а мене тягне на ліво?

Такі думки у нього виникали, коли він повертався додому з гулянки. Доводилося брехати дружині, викручуватися – затримався по роботі в сусідньому селі, чи машина зламалась, чи ще щось…

Причому Ігор завів не одну жінку на стороні, а міг урізноманітнити свої розваги, і жінок у нього було багато.

Все це було до певного часу. Сільське життя на виду, і приховати свої пригоди Ігор не зміг.

Донесли «добрі» люди до Вероніки про його велелюбність.

Дружина сваритися не стала, переживала все в собі.

Мишко знову дивувався:

– Ну ти даєш Ігорю, навіщо так вчиняєш? Від такої дружини гріх ходити набік. Мабуть правильно кажуть – з жиру вже. А чого ще? Як друг тобі кажу, не вчиняй так з Веронікою своєю, не заслужила вона.

– Та знаю я Мишко, що не заслужила моя дружина такого ставлення до себе. Але не можу нічого з собою вдіяти. Тягне мене на бік і все.

– Ох, Ігорю, яка терпляча вона в тебе. Моя давно б уже мене виставила. Я навіть боюся про це подумати, тримає мене в покорі, – казав Мишко.

Діти вже дорослі, старший син школу закінчив поїхав навчатися в місто, а Ігор все також зраджував дружині, а вона знала і терпіла.

І коли він збирався ввечері йти з дому, іноді казала йому:

– Ігорю, не йди. Чого тобі не вистачає вдома? Який приклад ти показуєш синам?

Але його неможливо було втримати. Майже щовечора знаходив він причину і йшов з дому.

Але бувало і замислювався:

– Ось чому чоловіки зраджують дружинам? Хтось перестає любити дружину, дивляться на неї, як на матір своїх дітей та домогосподарку, а в когось постійні сварки. Від цього теж біжать чоловіки розвантажитися, заспокоїтись, от і шукають втіхи на стороні, – відповідав він сам собі на запитання.

А чому йшов сам від дружини, на це запитання не міг відповісти, тільки й приходили на думку слова Мишка – «з жиру бісишся».

Дружина спокійна і любляча, а зараз навіть прощає його пригоди. А Ігор з кожним разом дедалі більше йшов у загули. Навіть кілька разів звозив жінок до санаторію. А з дружиною нікуди не їздив – у неї влітку город, а взимку діти навчалися у школі. А коли подорослішали, все одно він уже не міг поїхати із дружиною, були інші жінки.

Якось Вероніка сама особисто переконалася у зрадах чоловіка. Вона ніколи не стежила за ним, не випитувала ні в кого.

Але якось Вероніка поверталася з роботи. Раптом вона побачила машину свого чоловіка.

Машина стояла біля хати такої собі Валентини – відомої на все село легковажної жінки.

Ноги Вероніки самі понесли її у двір до неї, а потім у хату. Вона натиснула на ручку дверей, не постукавши. Двері були не зачинені…

Вероніка глянула в хату.

Її чоловік одягав сорочку, а поруч стояла в короткому рожевому халатику Валентина і голосно сміялася.

– Ти що, Ігорю, не можеш сорочку застебнути?! – запитувала вона. – Ой не можу… Не сміши мене. Зараз допоможу!

Почувши за спиною скрип дверей, вони обоє одночасно озирнулась. Посмішка вмить злетіла з обличчя Валентини.

– Здрастуйте, є хто вдома? – тільки й спитала Вероніка.

Вона глянула на все це й оторопіла, а потім розвернулася й вибігла з хати.

Всю дорогу вона йшла і плакала. З чоловіком не розмовляла весь вечір, а коли збиралася лягати спати, раптом схопилася за серце…

– Швидка приїхала не зразу, але забрали дружину до лікарні.

Лікар сказав Ігорові:

– Ваша дружина не повинна нервуватися і засмучуватися.

Привіз Ігор дружину додому.

Вдома після виписки він намагався кілька разів відверто поговорити з Веронікою.

– Вибач, мене, пробач за все. Я обіцяю більше не засмучувати тебе. Вибач.

Але дружина нічого не відповідала, мовчки гляне прямо в очі і відвернеться.

Вона не гнала його і не підпускала до себе. Вона знала, що він їй давно зраджує, але сама не бачила. А той випадок із Валентиною вивів її з рівноваги.

Минуло близько місяця після виписки з лікарні Вероніки, Ігор припинив усі свої зв’язки із жінками, додому приходив вчасно, намагався допомогти дружині.

Його брала совість – через нього заслабла дружина. Він докоряв собі, що не цінував її.

Якось Ігор увійшов до будинку з роботи, і почув якусь прямо дзвінку тишу.

Зробивши крок на кухню він побачив дружину… Підскочивши до неї, він взяв її за руку, а вона – холодна.

– Веронічко, прокинься, – тряс він її за плече, але було пізно…

…Пройшло вже кілька років після поминок дружини. Ігор жив один.

У сорок п’ять років не стало його дружини.

Дуже шкодував Ігор дружину, докоряв собі, що не цінував її.

Адже любив по-справжньому тільки її, свою Вероніку. Купував подарунки чужим жінкам, возив їх у санаторії, розважався, а дружина залишалася вдома. Дружина була вірною та терплячою…

– Я сам усе зіпсував. Як шкода, минуле не повернеш. Коли Вероніка була поруч, я дивився на інших жінок, які були не варті її. А зараз мені не потрібні інші жінки, я зараз обміняв би їх усіх на свою дружину. Ах, якби це було можливо… Тільки я винен, що так рано пішла моя Веронічка, тільки я винен… Тепер мені жити з цим тягарем до кінця моїх днів. Мені цього не забути, – розмовляв сам із собою Ігор.

Час іде, роки летять, сини іноді приїжджають у гості до одинокого батька, але не часто.

Йому здається, що сини теж звинувачують його.

Приходить іноді Мишко, як завжди простий і вже підгулявший:

– Ось Ігоре, живеш один, тільки гуляти й гуляти. Ніхто не заважає тобі тепер. А ти сидиш сам, нікуди не ходиш. Ось яке ж життя у тебе. Мабуть, усе своє ти вже взяв тоді, відгуляв…

А Ігор тільки кивав головою. Йому ніхто не потрібен. Він сумує за своєю дружиною, яка рано пішла.

Часто бачать його за селом на цвинтарі. Влітку носить польові квіти на могилку до своєї Веронічки.

Ось таке в нього пізнє каяття…