Як правильно і точно в житті зазначено – не все, що думаєш, кажи. Вероніка відчула це на собі, вона себе сварить і докоряє, на чому світ стоїть. А все через те, що не подумавши, і не простеживши за своєю мовою, зіпсувало сімейне, безхмарне життя, і не тільки.

Вероніка з Денисом познайомилися на дискотеці, туди вона прийшла із подружкою, а Денис із другом. Причому він не любитель ходити такими веселими місцями, але друг Михайло витяг його з гуртожитку.

Денис готувався до захисту диплома, тож не хотілося йому гаяти час на танцульки, але як відмовити другу? Озирнувшись, побачив Вероніку, вона стояла в блакитній сукні з величезним декоративним бантом на плечі, світле волосся гладко зачесане і зібране в пучок.

Вона стояла до нього в півоберту і про щось жваво говорила з подругою. Денис не міг відвести погляду від незнайомки. Друг звернув увагу, куди спрямував свій погляд Денис, і задоволений хмикнув:

– Ну, а ти не хотів іти. Он які екземпляри тут водяться. Ти що застиг, пішли познайомимося, – підштовхнувши Дениса, вони попрямували до дівчат.

Денис не був таким спритним, як його друг, і якби не Михайло, стояв би і дивився на гарну дівчину.

– Привіт дівчата! – весело звернувся до них друг Дениса.

– Привіт, привіт, – відгукнулися обидві, і Вероніка уважно подивилася просто у вічі Денису.

Той зовсім почервонів від її погляду, від її кольору очей, як зазвичай кажуть, колір польових волошок. Познайомились, Михайло запросив подругу, а Денис пішов танцювати з Веронікою. З того часу він не міг прожити й дня без її очей, кольору волошок. Вона працювала на підприємстиві після закінчення коледжу, а потім і Денис після інституту прийшов на туди.

Зустрічалися близько року, потім побралися, народився син Андрій. Денис виявився дбайливим і добрим чоловіком, любили один одного, він порошинки здував з дружини.

Денис працював у цеху інженером з техніки безпеки, а начальником цеху був його добрий знайомий Ігор, вони навчалися в одній школі, тільки Денис молодший на п’ять років. Якось непомітно вони міцно потоваришували, познайомили своїх дружин та дітей, разом відзначали свята, дні народження. Іноді виїжджали на природу до озера з ночівлею, риболовля, багаття. Згодом вони стали, як рідні. Вже й діти до школи ходять, у Вероніки син у п’ятому класі, а у друзів донька вже майже доросла, за два роки закінчує школу.

Олена, дружина Ігоря працює фельдшером, спокійна та небагатослівна, але дуже гарна. З Веронікою вони балакали про все, ділилися секретами, нічого не приховуючи один від одного. Іноді скаржилися на своїх чоловіків, що вони всі в роботі, як тільки разом зійдуться, розмова про роботу, можна подумати більше нема про що поговорити.

Новий рік цього разу вирішили зустрічати у Дениса з Веронікою. У передсвятковій метушні Вероніка готувала салати, запікала курку в духовці, навіть вирішила пиріг спекти, і нарядити ялинку. Ігор із Оленою прийшли одні без дочки, та зі своєю компанією. Друзі прийшли з ігристим, квітами, подарунками та ще щось у великому пакеті. Накритий стіл вийшов гарним та апетитним.

Новий рік зустріли чудово, весело посиділи, співали пісні, Денис грав на гітарі. Усі залишилися задоволені застіллям, зустріччю Нового року, друзів проводили десь під ранок. Спали до обіду, а ввечері зібралися у гості до батьків Дениса.

Вероніка раптом згадала про своє кільце, коли місила тісто, обручку зняла і поклала у вазу, що стоїть на полиці, вона завжди його туди клала. Золоте кільце з діамантами. Заглянувши у вазу, кільця не виявила, переглянула скрізь і навіть у ящиках на кухні, може засунула машинально, немає ніде.

– Денисе, я не можу знайти свою обручку, вчора поклала, як зазвичай у вазочку, ти випадково не бачив її, – питала засмучена Вероніка.

– Ні. Знайдеться, куди воно подінеться. Час уже, збирайся, потім приїдемо ще шукати будемо.

Приїхали з гостей, Вероніка знову почала шукати обручку, але так і не знайшла. Нема ніде. Наступного дня зранку, знову пошуки, вона вже зрозуміла, що, швидше за все, не знайде. Що на неї знайшло, не знає, але вирішила зателефонувати до Олени.

Поговоривши трохи про те – про це, Олена запитала:

– Вероніко, щось у тебе голос сумний, не радісний, щось трапилося?

– Так сталося. Я свою каблучку загубила. Ну ту саме, що тобі дуже подобається.

– Може впустила десь?

– Ні. Я його поклала у вазу, коли тісто місила. Завжди туди кладу, і там його нема, не знайшла. Вже квартиру перевернула, ніде немає.

– Може хтось приходив до вас?

– Ні, крім вас нікого не було, ми в гості виїжджали вчора до батьків Дениса.

Повисла тиша, Олена мовчала, пауза, що тривала, перервалася питанням Олени:

– Це що виходить, що я забрала твоє кільце?

– Ну, не знаю… Більше нікого не було, – говорила Вероніка.

– Як тобі не соромно? Вероніко? Як ти могла так подумати про мене? Більше не хочу тебе бачити, – вона вимкнулася.

Вероніка раптом зрозуміла, яку помилку вона зробила. Відразу знову набрала номер Олени, щоб перепросити, але та не відповіла. Правильно кажуть: «Слово – не горобець, вилетить, не зловиш». Вероніка розплакалася, чоловік почув, якби він був поруч, можливо з Веронікою такого не сталося б. Вона розповіла чоловікові, а він сів на диван та обхопив голову руками.

– Вероніко, ну що ти наробила? Як тобі не соромно звинуватити в цьому Олену? Як мені тепер йти на роботу і дивитися в очі Ігору?

– Денисе, ну я не хотіла, якось так сказала, не подумавши.

Денис переживав, на дружину образився, на душі тужливо, їсти не хочеться. Ближче до вечора пролунав дзвінок у двері, Денис відчинив. На порозі сусідка з другого під’їзду:

– Привіт, а Вероніка вдома?

Почувши, Вероніка вийшла з кімнати:

– Привіт Катю, проходь. Якось несподівано.

– Вероніка, ти не свари свого Андрійка, у них з моєю Вірочкою любов. Вона йому дуже подобається. А що робити, хоч і п’ятий клас, а отак. Звичайно, діти, але річ в іншому, ось візьми.

Вона поклала в руку Вероніки кільце, що пропало, а та дивилася на нього з пережиттям і нерозумінням.

– Не свари Андрійка. Він подарував Вірочці на Новий рік подарунок. А вона лише сьогодні мені показала. Я сама мало не впала, коли побачила дороге кільце.

– Дякую, Катю, – тільки й змогла вимовити вона.

Сусідка пішла, Вероніка сиділа з обручкою в руці, на сина вона не могла подумати, про все розповіла чоловікові.

Тут же поїхали до магазину, купили ігристе, квіти, поїхали до друзів. Зателефонували у двері, але ніхто не відчинив. Дзвонили ще раз і почули через двері голос Олени:

– Не приїжджайте більше до нас. До побачення! – мабуть дивилася в вічко.

Засмучені, опустивши голову, поверталися до машини, а Олена, мабуть, дивилася з вікна на них. Вероніка не могла підвести голову. З Андрійком була серйозна розмова, він вибачався і обіцяв, що більше ніколи і нічого подібного не зробить. Він не розумів, що каблучка дорога, а Віра йому дуже подобається.

Вероніка переживає, чоловік замкнувся, змінився, перейшов працювати в інший відділ. Напевно, йому тяжко працювати під керівництвом Ігоря, який теж дивиться на нього напружено.

Вона розуміє чоловіка, він їй сказав із гіркотою:

– Розумієш Вероніко, каблучку можна купити, а ось хороших друзів не купиш ні за які гроші.

Вона розуміє чоловіка, але як це все виправити? Ось так, сказане поспіхом, не обдумане слово, зіпсувало всім життя. Олена надіслала смску Вероніці зі словами: «Якщо ви сказали не подумавши, значить ви сказали те, що думаєте». Вероніка зрозуміла, що її подруга ніколи не пробачить.

Ось так Вероніка із чоловіком втратили близьких друзів.