Останнім часом Вероніці не щастило. На роботі новий начальник робить натяки, що переведе її до іншого офісу. Але вона може залишитися, якщо буде з ним добра. Чоловік загуляв. Спочатку почав приходити додому добряче «веселим», а потім сусідка взагалі сказала, що він бігає в будинок навпроти якоїсь Люди. А та всіх пригощає та всіх приймає. Вероніка хотіла зловити його на гарячому, але не встигла. Не до того, не стало її мами.

Вероніка сиділа мими. Маленька в житті, вона здавалася ще меншою в чорному одязі. Чоловік так і не поїхав на прощання до тещі. Сказав із роботи не відпустили. Та й добре. Толку від нього нуль. Сусідки матері допомогли зі столом. Однокласник привіз священика до будинку матері. Все зробили як належить. Поховали.

До дев’ятого дня Вероніка залишилася в селі. Мати жила сама. Батька не стало п’ять років тому. А будинок величезний. Мама останнім часом жила тільки в кухні та маленькій кімнатці, де й її не стало.

Вероніка прибрала в будинку, перемила посуд.

– Господи. Чому мені так не щастить? – вигукувала вона.

– Що ти так голосиш? – долинуло їй у відповідь.

– Ой. Це ви, тітка Марія. Дістало все. Я не думала, що хтось почує. Проходьте, – запросила Вероніка сусідку.

– А я тобі принесла пиріжки. Пам’ятаєш, ти так любила мої пироги. Їж поки теплі та потеплішає на душі. Горе відпустить і негаразди пройдуть. Все владнається.

Тітка Маруся тихенько перехрестила тарілку з пирогами.

– А давайте разом.

– Ні, ми з дідом уже наїлися. А ти поспішай. Ще теплі. Виїжджатимеш – я за будинком догляну. Любила твоя мати дім.

– Дякую.

Тітка Марія пішла, а Вероніка взялася за пиріжки.

– Як смачно! Ось сусідка, вміє порадувати.

Вранці треба повертатися до міста. Робота. Що там начальник ще вигадає?

Але зранку Вероніка проспала. Сама не зрозуміла, як це вийшло. Вона прокидалася завжди до будильника, а тут навіть не чула.

Прибігла на зупинку, розклад змінили. Все. Тепер звільнять. Автобус до міста буде лише за дві години.

– Дівчино, вам у місто?

– Так. Я вже спізнилася на роботу. А ще автобус. Підвезете?

– Сідайте. А ви тут живете?

– Мама тут жила. Поховала.

– Вибачте.

– Та нічого. В мене зараз інші проблеми.

– Чи можу я вам допомогти?

– Думаю що ні. Я на роботу спізнилася. І взагалі… краще б не було цієї роботи.

– Звільніться. Я ось звільнився. Хочу перебратися до села. Будинок зняв спочатку. За речами поїхав. Тут раніше дід мій жив. Але його син, мій дядько, будинок продав. Жаль, але не поробиш нічого. Він був спадкоємцем.

– А я ось одна у батьків була. Пізня дитина. А тепер батьків нема. Тато з мамою все працювали, будинок будували, а потім вже про дітей замислились. Тепер я сама.

– Чоловік? У вас, напевно, є чоловік.

– Є. Навіть не поїхав зі мною на прощання. Йому важливіше до сусідки збігати. На розлучення подам. І з квартири з’їжджати доведеться.

– Не хвилюйтесь. Все на краще. Бабуся моя так казала.

– Вибачте, завантажила вас своїми проблемами. Навалилося все одразу. Дякую, що підвезли.

– Ти ще до обіду прийшла б, – зауважив її начальник, – зайди до мене. У мене до тебе пропозиція. Я можу тебе призначити своїм заступником. Або підеш до іншого офісу, але простим кур’єром. Та й зарплата відповідно там упаде, а тут підніметься. Що вибираєш?

– Заяву писати.

– Пиши. Тільки як ти житимеш. Чоловік твій, я чув, гуляє.

– А ось не ваша справа. Ми розлучаємося. Тож прощайте і ви, і чоловік.

Вероніка звільнилася. Тепер можна і на розлучення подавати. Чоловіка вдома не було. Вероніка збирала речі, коли зателефонувала господарка квартири. Чоловік так і не спромігся заплатити їй. Сказав, що дружина приїде та все віддасть. Прострочення якраз два тижні, яких була відсутня Вероніка.

– Вибачте, але я більше тут не живу. Ми з ним розлучаємося. А він буде пізно ввечері, приходьте.

Маленька Вероніка з двома великими валізами вийшла на автобусній зупинці. До будинку матері було недалеко. Вона сяк-так дісталася хвіртки і присіла на лавку біля паркану.

– Звільнилися? – Це був ранковий знайомий.

– Звільнилася і на розлучення подала.

– Тепер нове життя. Адже ми з вами так і не познайомилися. Я Анатолій. Вам куди? Давайте допоможу.

– Вероніка. І я вже прийшла. А ви де живете?

– Давай на ти. Он у тому синьому будинку.

– Давай. А тут що ти робиш?

– Та я Барсика шукав. Десь побіг.

– Барсика?

– Сусідка цуценя дала. А воно десь постійно біжить. Тільки двері відчиниш, а він вже вперед тебе. Якщо допомога не потрібна, то я пішов. Бувай.

– Бувай.

Вероніка розкладала речі, коли прийшла тітка Марія.

– Невже жити тут зібралася? Все вирішила у місті? Швидко ти за день встигла.

– Вирішилося. На розлучення подала, з роботи звільнилася, зібрала речі. Сама не зрозуміла, що день пройшов.

– Ти хоч їла?

– Ні. Я й забула. Але в мене є все із собою. Кава, печиво. А завтра куплю.

– Та що там у тебе є? Зараз я тобі принесу картоплю, яйця, молочко, огірочки.

За десять хвилин вона вже повернулася.

– Ось принесла. А це їж зараз, я як знала, більше насмажила. – тітка Маруся поставила на стіл тарілку зі смаженою щукою, – дід ловив.

– Щоб я без вас робила?

– Мати твоя просила доглядати тебе. Дружили ми з нею з самого дитинства. Та ти знаєш все.

– Знаю. Тільки я не маленька вже.

– Не маленька, а голодою сидиш. Не можна забувати себе. А з Толіком, звідки знайома? Він же нещодавно приїхав. Хороший хлопець. Раніше до свого діда їздив. Ти не пам’ятаєш його, мабуть. Будинок винайняв.

– Та ми зранку познайомилися, до міста разом їхали. Адже я запізнилася на автобус, проспала.

– Все на краще. Все. Ти назовсім чи поїдеш потім?

– Поживу. Роботу треба знайти.

– Поживи. А я пішла, дід чекає.

Анатолій став часто заходити до Вероніки. То одне, те інше. Вечорами вони разом ходили до річки, іноді ловили рибу. Вероніка влаштувалася на роботу до школи бухгалтером. Анатолій у цій же школі викладав фізкультуру. Хороший викладач, позитивний з усіх боків. Багато хто заглядався на нього. А дехто мріяв про такого чоловіка. Але Анатолій зробив пропозицію Вероніці.

– Ну ось і владналося, – сказала тітка Марія, – я ж тобі казала, що все буде добре. А про минуле не шкодуй. Все погане завжди піде. Вір і піде.

– Яка ви мудра, тітка Марія.

– Життя навчило. І тебе навчить. Та тебе й учити вже не треба.

Вероніка часто згадує слова сусідки: “Горе відпустить і негаразди пройдуть. Все налагодиться.”

Все налагодилося.

КІНЕЦЬ.