— Ось вас, дядько Михайло, візьме і раптово не стане, і що станеться з будинком? Він дістанеться тещі моїй!

А вона — жадібна, швидко продасть майно і всі гроші собі захапає. Нам з Веронікою нічого не дістанеться!

Давайте, ви дарчу на мене оформите? ! Своїх дітей у вас все одно немає, тому нас ощасливите…

… Михайло Сергійович залишився один 3 роки тому, його дружина Клавдія пішла після тривалої хвороби.

Практично рік літній чоловік звикав до самотності, найбільше Михайла тяжіла думка, що він тепер ніколи не побачить свою кохану дружину.

Дітей у подружжя не було, 45 років вони прожили в любові та злагоді.

На тлі постійних переживань загострилися хронічні хвороби і Михайло Сергійович почав здавати.

Вранці прокидатися йому тепер було складно, поратись по господарству – теж.

У сусідів жила молода сім’я, яка безкорисливо допомагала літньому чоловікові.

Ігор, господар будинку, практично щовечора приходив до дядька Михайла, допомагав йому годувати худобу і подовгу з ним розмовляв:

— Вам, дядько Михайло, напевно, потрібна помічниця по господарству. Вибачте мене за таку тему, але зараз самотні люди похилого віку оформляють ренту.

Вони заповідають своє житло людям в обмін на догляд. Може, і вам так само вчинити? Ви ж Августину знаєте?

Через дві вулиці від нас тимчасове житло знімає, в дитячому садку вихователькою працює.

— Знаю, — кивнув Михайло Сергійович, — хороша жінка, чесна. А ти чого про неї згадав?

— Та ми з дружиною розмовляли нещодавно і подумали, що Августина погодиться за вами, якщо щось раптом трапиться, доглядати. А ви їй будинок за це потім залишите!

Троє дітлахів ростуть, а родина без власного житла. Ви ж самі знаєте, Августина і її чоловік Віталік — люди не чесні, шкідливих звичок не мають.

Якщо, не дай Бог, щось трапиться з вами, цей будинок все одно через десяток років завалиться. Доглядати за ним буде нікому.

Михайло Сергійович подякував сусідові за цю ідею, але все ж поки оформляти свій будинок на когось не поспішав. Вирішив, що ще поскрипить, але поживе самостійно.

З кожним днем здоров’я погіршувалося, і пенсіонер став все частіше замислюватися про те, щоб знайти собі помічників.

У сусідньому місті у Михайла Сергійовича жила рідна молодша сестра. Родичі бачилися рідко, більше спілкувалися по телефону.

Якось Михайло Сергійович своїй сестрі поскаржився:

— Ноги зовсім вже не ходять. Щось я останнім часом розхворівся. І голова вже не така ясна, як раніше. Почав все забувати.

— Вік, Мишко, що ти хочеш, — поскаржилася Наталія Сергіївна, — ми ж не молодіємо! Я тебе на 12 років молодша, і то вже не дуже добре себе почуваю.

Тиск постійно скаче, живу, можна сказати, тільки завдяки таблеткам. Добре, що в місті живу, поліклініка он через три будинки. Якщо щось турбує, відразу туди біжу.

А ти один, знайшов би собі стареньку, одружився б на якійсь. Разом вже не так страшно.

— Та що ти, Наталка, який з мене наречений? Я ось думаю весь час про те, що треба мені помічника якогось знайти.

Я готовий навіть з пенсії платити йому, щоб з господарством справлявся та за городом доглядав. Жінка, напевно, все-таки потрібна, помічниця.

Михайло Сергійович, договоривши із сестрою, попрощався і поклав слухавку.

Тільки він хотів сходити до Августини і запропонувати їй підробіток, як раптом Наталя Сергіївна передзвонила:

— Слухай, Михайло, навіщо тобі потрібно селити у себе сторонніх? Давай Вероніка з Ванькою до тебе переїдуть? Зять у мене все одно тут без роботи сидить, весь день на дивані проводить, толку від нього ніякого.

А там, у селі, напевно, заняття знайдеться. Вероніка, знову ж таки, у мене до праці привчена, всю роботу домашню на себе візьме! І за городом догляне, і з господарством впорається.

— Та хіба вони погодяться переїхати? — засумнівався Михайло, — що молоді в нашому закутку робити? Всі навпаки звідси в місто тікають, а ти доньку намагаєшся в село відправити. Вона не поїде.

— Та хто її питатиме? — раптом розлютилася Наталя Сергіївна, — Мишко, ти навіть не уявляєш собі, як вони мені набридли!

З Ванькою щодня сваряться, з’ясовують стосунки, кричать, як ошалілі. І це все в двокімнатній квартирі!

На мене вже сусіди косо дивляться, зауваження роблять, просять бути тихіше. Нам втрьох у двох кімнатах тісно.

З Веронікою теж постійно сваримося, коли на кухні зустрічаємося. Мені не подобається, як вона готує, а вона терпіти не може, коли я до плити встаю.

Виручай, Михайле! Нехай вони до тебе переїжджають. І сам без допомоги не залишишся, і мене від цього вічного нервування врятуєш!

Вероніка приїхала в село до дядька через тиждень після цієї розмови.

За виразом обличчя племінниці Михайло Сергійович зрозумів, що вона незадоволена переїздом:

— Ой, дядьку Мишко, як у вас брудно, — скривилася вона, — три дні тільки безлад розгрібати доведеться! Що ж ви будинок так занедбали? Таке відчуття, що спеціально мого приїзду чекали.

— А чого ти одна? — перевів розмову Михайло Сергійович, — Ваня твій де?

— Ваня приїде завтра. Залишився речі збирати, машину потрібно ще вантажну знайти, деякі меблі забрати.

Ви нам якусь кімнату виділите, дядько Мишко? Мені б хотілося жити в тій, що поруч із вітальнею — вона найбільша.

Михайло Сергійович спочатку радів переїзду племінниці, Вероніка дійсно виявилася господарською. Вона взяла на себе всі домашні справи.

Єдине, що затьмарювало тепер життя пенсіонера, так це її чоловік, Іван.

До недавнього часу Михайло Сергійович бачив зятя всього кілька разів, можливості поспілкуватися з родичем у літнього чоловіка раніше не було.

Зараз, коли Іван став жити в його будинку, характер його розкрився у всій красі.

— Ваню, — щоранку Михайло Сергійович прокидався від крику племінниці, — вставай, давай! Скільки можна валятися?

Ходімо, допоможеш мені корову з сараю в стійло перегнати, мені її давно вже доїти потрібно.

Погодуй поросят, курям зерна насип. Ти вчора обіцяв, що сьогодні сходиш в адміністрацію і запитаєш про роботу! Підіймайся, кажу!

— Відчепися, Вероніко, — кричав Іван у відповідь, — дай виспатися, врешті-решт! Я вчора пізно ліг, подрімав всього три годинки.

— Тому що телевізор майже до ранку дивився! Ваня, підіймайся! Ти мене прекрасно знаєш, я від тебе не відстану. Давай, вставай і на двір швидко!

Іван виявився тим ще ледарем.

Якщо Вероніка щодня піднімалася до світанку і лягала спати далеко за північ, то її чоловік недовго зображував бурхливу діяльність, а потім валився на диван.

Подружжя сварилося щодня, у Михайла Сергійовича тепер постійно боліла від них голова:

— Веронічко, — якось обережно завів розмову з племінницею Михайло Сергійович, — може, це не моя справа, але я давно хочу у тебе запитати. Навіщо ти взагалі з Ванькою живеш?

Від нього ніякого толку немає, на нього навіть покластися не можна! Він не працює і на роботу влаштовуватися не збирається.

Тобі по дому не допомагає, ти все одна тягнеш. Розлучайся з ним і жени його геть!

У нас тут у селі холостяків, розумних чоловіків багато, зустрінеш ти ще своє щастя.

— Та що ж ви думаєте, дядько Мишко, я його не виганяла? Тричі ми з ним розходилися, він весь час повертається, в ноги кидається, плакати починає, благає повернутися.

Каже, що виправиться. Перший час після примирення шовковий, а потім починається все спочатку!

Я і сама, якщо чесно, від такого шлюбу вже втомилася. З мамою через Ваньку постійно сваримося, а йому як з гуся вода.

Мати на нього лається, а він на неї навіть уваги не звертає!

— Це недобре, Веронічко. Він ненадійний. Якщо хочеш, давай я його виставлю? Зрештою, це мій будинок, я тут господар!

— Не треба поки, дядько. Може, і справді диво трапиться, може, Ванька за розум візьметься. А вигнати я його завжди встигну.

Загалом Іван у будинку Михайла Сергійовича прожив майже 4 місяці.

Терпіння господаря закінчилося, коли зять відкрито почав примушувати пенсіонера переписати на нього будинок:

— Ось вас, дядько Михайло, візьме і раптово не стане, і що станеться з будинком? Він дістанеться тещі моїй!

А вона — жадібна, швиденько майно продасть і всі гроші собі захапає. Нам з Веронікою нічого не перепаде!

Давайте, ви дарчу на мене оформите?! Своїх дітей у вас все одно немає, тому нас ощасливите.

— А чому саме на тебе — якось поцікавився Михайло Сергійович, — ти начебто мені навіть не родич.

Ось Веронічка — так, вона моя племінниця. Та й за що тобі такий щедрий подарунок, Ваня?

Ти в цьому будинку пальцем не поворухнув. Все вона на собі тягне — і за худобою доглядає, і за городом, і за будинком дивиться.

— Дивні питання задаєте, дядько Михайло. Я ж в родині чоловік, тому я і повинен всім майном володіти.

Цей будинок чомусь оформлений на вас, а не на вашу дружину, правильно? Та й Вероніка — людина ненадійна. Жінка, самі розумієте…

— Я цей будинок, — розлютився Михайло Сергійович, — сам, своїми руками побудував, тому ним і володію!

А ти, Ваню, такі розмови припиняй.

Не подобаються вони мені! Живеш тут без року тиждень, а вже господарем стати намагаєшся.

Якось Михайло Сергійович повернувся з медпункту і побачив у дворі свого будинку Івана в компанії якогось незнайомого чоловіка.

Гість поправив окуляри і розкрив чорний дипломат:

— Я так розумію, це власник будинку? Може, зайдемо? Я вас з договором ознайомлю.

— Це ще з яким? — поцікавився Михайло Сергійович.

— І ви, власне, хто?

— Нотаріус, — відповів гість, — мене Іван Андрійович запросив для оформлення дарчого договору.

Як я зрозумів, він збирається від вас прийняти в дар ось цей будинок.

Михайло Сергійович пізніше сам дивувався: невідомо звідки взялися сили.

Пенсіонер схопив граблі, що стояли біля паркану, і погнав зі свого двору і нотаріуса, і зятя.

Вероніка, яка з вікна спостерігала за тим, що відбувається, тільки мовчки схвально кивала.

Пізніше Іван повернувся, йому вручили речі і веліли більше ніколи за цією адресою не з’являтися.

З непутящим чоловіком Вероніка розлучилася. Жінка залишилася жити зі своїм дядьком, совість кинути пенсіонера не дозволила.

Через півроку після розлучення вона знову вийшла заміж за чоловіка, з усіх сторін позитивного, переїхала до нього, але до дядька щодня забігати не перестала – все так само допомагала Михайлу Сергійовичу по господарству.