Бабуся Олена сиділа біля вікна і з сумом спостерігала як по склу стікали струмочки від дощу. Третій день ллє, третій день небо плаче, ніяк не заспокоїться.

Прямо як життя моє, тільки сльози та більше нічого хорошого. Для чого жила? Для чого по землі ходила? Щоб мучитися?

Одна тепер, зовсім одна, на всьому білому світі нікого, ні одної рідної людини не залишилося.

Вчора її в черговий раз обдурили. Прийшли дві дівчини красуні, подарунки почали роздавати, заговорили зуби та залишили без копійки.

Ну а як не повіриш? Адже люди ж вони, не звірі безсовісні. Адже не перший раз обманюють і я все вірю людям. Та що там говорити все життя обманювали.

У бабусі Олени по щоках потекли сльози. Не щастило їй у житті.

Чоловік непутящий, пішов з життя. Сина посадили, там і згинув. Все здоров’я віддала заводу, за копійки, та за грамоти. Скільки разів людям допомагала, а що на заміну, тільки обман і сльози.

Бабуся Олена підійшла до холодильника. Як тепер до пенсії дожити. Ще цілих десять днів. Навіть на хліб немає. Займати у сусідів? Та ви що, ніколи не займала і не буду.

У холодильнику лежали два сирі яйця, пів пляшки молока і чверть батона.

Ні, сьогодні не буду їсти, завтра поїм. Або може одне яйце сьогодні, друге завтра. Ні. Краще завтра обидва.

Бабуся Олена знову вмостилася біля вікна. Погляд впав на сміттєвий контейнер. Ні, ні, ніколи вона не піде до сміттєвого контейнера, сором який.

Що люди подумають. Краще лягти та заснути навічно відразу. Сльози самі собою потекли по зморшкуватому обличчю.

У двері подзвонили. Бабуся Олена пішла відкривати.

– Іду, йду. Хто там?

– Розтираючи сльози запитує стара.

– Це я Іван — пролунав глухий голос за дверима.

– Іванко, — відчиняючи двері розчулилася бабуся, — Іванко мій приїхав.

Іван, колишній сусідський хлопчисько з яким вона часто няньчилася і доглядала за ним поки його батьки були зайняті. Багато років його приводили до баби Олени.

Спочатку приводили, ну а потім він сам став приходити, і проводити з нею більшу частину свого часу. Іван для неї став як син рідний. Коли Ваня виріс то поїхав до Києва щастя шукати. І ось як повернувся, одразу до неї, до бабусі Олени.

– Проходь Ваню, проходь, — засміялася стара, — оце порадував.

– А ти що, плакала чи що, баб Олено? – Знімаючи куртку запитує Іван.

– Ну що ти Іванко… чого мені плакати… Задрімала я просто – знітилася бабуся.

– Я тепер фірму свою в наше місто переведу, так що тепер часто бачитися будемо. Та що з тобою баб Олено? Знову сльози на обличчі.

Баба Олена хитнулася та уперлася рукою о стіну.

– Це від радості Іванко, від радості. Голова щось запаморочилась.

Іван підхопив бабусю, посадив на стілець і прямим ходом пішов до холодильника.

– Тепер я бачу від якої радості у тебе голова крутиться, – почула вона невдоволений голос Івана.

Через пів години Іван приніс два пакети з продуктами та почав годувати бабусю. Він підливав бабусі чай і розповідав про своє життя.

А та збентежено посміхалася дивлячись на стіл завалений продуктами, і потай сльози витирала. Ну звідки вони тільки беруться, ці сльози?

Так вони проговорили до самого вечора. Коли Іван збирався уходити у бабусі Олени тремтіли губи та вона спробувала щось сказати.

– Що, що баб Олено? – Запитує Іван.

– Синку, — прошепотіла бабуся

– Баб Олено, – обійняв він стару, – Ніколи я тепер тебе не залишу. Тепер я буду завжди поруч.

Іван пішов, а бабуся Олена сіла на своє улюблене місце біля вікна і знову заплакала. Тільки сльози це були зовсім іншими.

– А я вже грішною справою про людей стала погано думати, — каже сама собі бабуся, — Хіба можна про людей погано думати? Он Іванко мій яким став.

І гроші його зовсім не споганили. Все такий же добрий і уважний. Як приїхав відразу до мене. Не забув стару. Ріднішого ніж Іванко нікого у мене немає. Ніби син рідний. Тепер і на той світ йти не хочеться. Пожити ще хочеться…

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!