Вчора моя сусідка сказала, що хоче хату свою вже зараз переписати на дітей, поки при здоровому глузді, адже у її чоловіка є ще дитина від першого шлюбу і вона боїться, щоб їх хата дісталася лише їх спільним дітям, адже вони її у шлюбі купили.

Я прошу її не робити цього, та сусідка зовсім не прислухається до мене, каже, що думає про своїх дітей. Але чому вона не думає про себе.

Я зараз згадала історію, яка відбулася колись у нашому селі в селі. Відбулася вона, звичайно, ще чимало років тому, але це питання, на жаль, і зараз залишається дуже актуальним, адже таке дуже часто зустрічається і в сьогоднішній день.

В наш час багато людей роблять ті ж самі помилки, на жаль, що й тоді, не задмислюючись про майбутнє своїх найрідніших людей.

Якраз десь в той час, біля нас жила сусідка – бабуся Одарка. Дуже хороша, добра така собі старенька жіночка була, весь час приходила до нас в гості мало не щодня, коли ми були ще зовсім маленькими дітьми, приносила з собою постійно парне молочко і власні свіжоспечені булочки і пироги з яблуками та сиром.

А я ще в школі навчалася тоді та дуже любила коли бабуся Одарка приходила вечорами до нас додому, розповідала дуже цікаві, іноді сумні, історії про своє життя.

Бабуся Одарка мала двох своїх доньок. Дочок сусідки я не знала, вони лише зрідка приїжджали в село провідати свою матір, хоча жили і не так далеко від неї, десь в сусідньому районі, туди автобус ходив декілька разів на день.

Одного разу моя мама прийшла додому якась сумна та заклопотана, я зрідка бачила її такою, тому відразу поцікавилася у неї що сталося, чому вона без настрою, а вона відповіла, що сусідка наша, бабуся Одарка, до якої ми вже звикли за всі ці роки, надумала свою власну хатину продавати.

А ми ж так звикли до неї, особливо мама, бабуся Одарка вже була для нас дуже близькою людиною, іноді навіть близьких людей і своїх родичів так не любиш, а її ми усі щиро любили всією душею, вже й життя свого просто не уявляли без неї, вона була частинкою нашої родини.

І мама дуже турбувалася хто тепер буде нашими новими сусідами, хвилювалася, щоб то були хороші люди. А ще вона відразу сказала, що бабусі Одарці не варто отак просто продавати хатину свою і залишатися без власного куточка.

Та хто ж її – чужу людину, буде слухати, тим паче, коли бабусі дві дочки з усіх сторін пропонували свою турботу та піклування. Мама це розуміла відразу, тому, коли розмовляла про це з сусідкою, особливо не наполягала на цьому.

Виявляється, що бабуся Одарка продавала хату, адже дві дочки не могли поділити будинок матері між собою, а одній з них гроші були дуже потрібні, вона казала, що має проблеми, які потрібно вирішувати.

Ось і зійшлися на тому, щоб хату матері швидко продати, гроші поділити між собою, а маму свою забрати до себе. Все б добре, але все вийшло зовсім не так як хотілося старенькій жінці. Бабусину хату вони продали дуже швидко, у нас з’явилися нові сусіди.

І, як згодом виявилося, мама хвилювалася даремно. Вони хороші і дуже порядні люди, ми з ними відразу потоваришували і у нас були теплі стосунки багато років, ми й досі дружимо тепер вже цілими родинами.

А ось зі старенькою бабусею Одаркою сталася ще та історія, чесно кажучи, для мене вона дуже сумною виявилася вона! Дочки домовилися, що мама буде жити у них по одному місяцю в кожної, щоб не втомлювати їх. І як тільки місяць закінчувався, одна дочка з усіма речами відправляла маму з радістю до іншої. Як то було мамі всі ці переїзди сестер не цікавило, адже думали весь час лише про себе, як і завжди.

Ось так і возили цю стареньку бабусю щомісяця з її речами одна донька до іншої доньки. Все село сміялося над ними, а мені було дуже шкода нашу колишню сусідку, я уявляв собі, як їй важко зараз на душі, адже добре знав її і знав, що її хатина для неї означала.

А одного разу я бачила, коли приїжджав до мами в село, як вона їхала в машині і так сумно дивилася у вікно на свою хатинку.

Я помахала їй привітно рукою, вона мене ніби як і не впізнала зовсім, вона виглядала дуже сумною та зажуреною, і ще якось так швидко зовсім зістарілася, я ледве впізнала сама її. Я до цих пір не можу забути ту таку давню, але таку сумну історію.

Як можуть рідні діти, а тим паче дві рідні доньки так вчинити з рідною мамою? Як можна позбавити бабусю рідного гніздечка і продати будинок, де бабуся прожила все життя? Невже не можна вже ділити той спадок тоді, коли батьків вже немає з нами, нехай живуть у своїй хаті все життя, вони ж люблять свою домівку, для стареньких це сумна розлука.

Так і зараз кажу сусідці нашій, щоб не робила дурниць. Адже зараз вона думає, щоб хата дітям дісталася, турбується про майбутнє їх. А хто тоді потурбується про неї? Хіба мало таких історій є?

Джерело