Як я стала зайвою у своїй родині. Моя мама обожнює невістку, а мене бачить лише тоді, коли треба щось зробити.

– Оленко, а чому ти не принесла те печиво, яке я люблю? – мама дивилася на мене з таким виразом, наче я щойно розчарувала її всією своєю сутністю. Я принесла свіжі яблука з ринку, трохи домашнього сиру і ще теплий борщ у банці. Але це все не мало значення.

І ось я знову відчуваю це – ту невидиму межу, яка розділяє мене і мою маму. Її голос, її погляд, її слова – все це стає нестерпним, коли поруч заходить Антонова дружина, Світлана. А вчора це дійшло до кульмінації.

Світлана прийшла до батьків з черговою дрібницею – набором дешевих кухонних рушників. Мама розцвіла. Її очі сяяли, коли вона розгортала подарунок, і вона ледве не кидалася цілувати невістку.

А що я? Декілька тижнів тому я подарувала мамі масаж у спа-центрі, про який вона мріяла. Її реакція? – Дякую, Оленко, ти, як завжди, перебільшуєш.

І все це повторюється знову і знову. У Світлани завжди знаходиться щось “особливе”. Зварити мамі каву – це вже майже подвиг. Мама обіймає її, гладить по плечу, повторює, яка вона чудова, а я стою осторонь і ловлю себе на думці: “Чому це не про мене? Чому я завжди на другому плані?”

Я роблю для своїх батьків усе, що можу. Щотижня приїжджаю, привожу продукти, допомагаю в городі, організовую все, що їм потрібно.

Мій чоловік ремонтує їм меблі, лагодить старий водонагрівач, а коли щось не так, то мама лише зауважує, що Антон би зробив краще. Хоча Антон, мій брат, приїжджає лише раз на два тижні, щоб випити кави, розповісти пару анекдотів і зникнути. Ніхто не питає його, чому він не допомагає.

Минулого місяця я купила новий телевізор для батьків, бо старий зламався. Мама чітко сказала, який саме хоче, і я вибрала найкращий варіант. Але й тут мій брат зумів вставити своє слово: – Такий великий? Я б узяв інший, трохи простіший.

– А чому ти тоді сам не купив? – не втрималася я. – Батьки два тижні чекали, поки ти знайдеш час хоча б щось порадити.

Він лише знизав плечима: – У мене багато роботи.

Моя невістка ідеальна у всьому – в очах мами. Вона навіть примудрилася якось неохайно спекти кекс, а мама все одно кричала: – Боже, як ти мене балуєш! Оленко, візьми приклад.

А що я? Я постійно чую лише критику. Моє печиво надто солодке, мій борщ занадто густий, а мої подарунки – надто дорогі або невчасні.

Вчора, на мамин день народження, ситуація досягла піку. Я подарувала їй вишукану хустку, яку спеціально шукала в майстрів народного ткацтва. Вона сухо подякувала і повернулася до невістки, яка принесла – дешеву постільну білизну. Радість мами була такою, наче Світлана щойно вручила їй квиток на кругосвітню подорож.

Коли всі сіли за стіл, я мовчала. Здавалося, моєї присутності ніхто не помічає. Лише мій чоловік стискав мені руку під столом, мовчки підтримуючи. Але і це було важко. У моїй голові крутилися думки: “Чому? Що я роблю не так? Чому я завжди повинна доводити, що мене варто любити?”

Коли ми їхали додому, я сказала чоловікові: – Я більше не можу. Я відчуваю себе зайвою у своїй родині. Моя мама обожнює Світлану, а я для неї просто обслуговуючий персонал.

Він відповів: – Може, настав час поговорити з нею про це? Чітко і відверто.

Я мовчки кивнула, але всередині щось зупиняло мене. А що, якщо мама не зрозуміє? А якщо ця розмова лише погіршить наші стосунки?

І тепер я запитую вас, хто це читає. Як бути в такій ситуації? Чи варто мені відкрито сказати мамі про свої почуття? Чи, можливо, змиритися і прийняти, що є речі, які я не можу змінити?

Джерело