Вчора був мій день народження. Мені виповнилося 70 років. Я стільки всього наготувала, чекала сина з невісткою і двома онуками. А син з невісткою заїхали машиною, попросили їм спакувати їжу з собою. І поїхали додому, сказали, що залишать їсти дітям, а у самих у них квитки в кіно. Уявляєте мій стан? Я стояла біля вікна, дивлячись, як їхня машина від’їжджає, і не могла зрозуміти, що щойно сталося

Вчора був мій день народження. Мені виповнилося 70 років. Я стільки всього наготувала, чекала сина з невісткою і двома онуками.
А син з невісткою заїхали машиною, попросили їм спакувати їжу з собою. І поїхали додому, сказали, що залишать їсти дітям, а у самих у них квитки в кіно. Уявляєте мій стан?
Я стояла біля вікна, дивлячись, як їхня машина від’їжджає, і не могла зрозуміти, що щойно сталося.
На столі залишилася частина тортика, який я спекла спеціально для онуків, та гарячі страви, що тепер нікому було їсти. Порожня квартира, пустота в душі.
Я не знаю, чого чекала. Ну нехай би не сиділи довго, нехай би навіть на годинку заскочили, але ж хоч трохи, а не отак. Хоча б посиділи, чаю випили, запитали, як я, чи добре мені.
Але їм важливіше було в кіно.
Я сіла за стіл і глянула на гарячу ще каструлю з борщем, на печеню, на голубці, на салати, які я нарізала, сподіваючись на теплий вечір у колі сім’ї.
— Ну, мамо, ти ж розумієш, у нас квитки, — знизав плечима син, коли я глянула на нього здивовано. — Дітям залишимо їжу, їм буде смачно, а ми з Настею давно планували цей вечір.
Настя, моя невістка, стояла поруч, поглядала в телефон. Їй це було абсолютно нормально.
— Я вам усе спакую, — прошепотіла я, намагаючись приховати розчарування.
І от я сиджу, дивлюся на святковий стіл, а в голові тільки одне питання: невже я так багато просила?
Пригадалося, як я святкувала свої дні народження раніше. Коли син був ще маленьким, як радісно він бігав навколо столу, допомагав запалювати свічки на торті. Як чоловік обіймав мене, дарував нехитрі подарунки, які я досі бережу.
Згадала, як я його ростила сама, після того як чоловіка не стало. Як не доїдала, щоб він мав усе необхідне. Як бігала по роботах, аби дати йому освіту, аби він мав майбутнє.
І ось це майбутнє заїжджає на хвилинку, забирає їжу й їде розважатися.
У мене в голові роїлися думки. Чи це я щось робила не так? Чи це часи змінилися? Чи, може, батьки стають просто непомітними для своїх дітей, коли ті виростають?
Сусідка Галина Петрівна, дізнавшись про це, тільки похитала головою:
— Ой, моя дорога, тепер так усюди. Синові я теж не потрібна. Онуки мене бачать раз на рік.
— Але ж я його ростила, все краще віддавала. Для чого?
— Щоб потім він жив своїм життям, а ти залишилася сама, — зітхнула вона.
Мені стало гірко.
Я завжди думала, що сім’я — це підтримка, це коли збираються разом, коли діляться теплом. Я не прошу нічого великого. Я не прошу грошей, допомоги.
Я просто хотіла відчути, що я важлива. Що я не просто якась зручна кухарка, яка може нагодувати їхніх дітей.
І от тепер думаю: що мені робити? Як говорити з сином? Чи взагалі говорити? Чи прийняти все як є і більше не чекати нічого? Чи, може, вчитися жити для себе, а не для когось?
Не знаю. Справді не знаю.
А що б ви зробили на моєму місці?