– Василю, ти знову до мами? – спитала я, стоячи на порозі, поки чоловік одягався.

– Вона попросила допомогти полагодити кран, Оленко, – відповів він, навіть не дивлячись на мене.

– А наш кран ти коли-небудь полагодиш?, – я не стрималась.

Василь зітхнув і замість відповіді тихо вийшов. Я залишилася на кухні з холодним борщем та своїми думками. Уже не вперше я чула, що свекруха, Ніна Степанівна, «просить допомоги». Але ці прохання перетворювались на щоденні візити, які ставали важливішими за наші спільні справи.

Ми з Василем одружені два роки. І весь цей час я намагалася знайти спільну мову зі свекрухою. Але здається, Ніна Степанівна вирішила, що втрата сина у ролі «маминого хлопчика» для неї – неприйнятна. Вона завжди знаходила причину критикувати мене: не так варю борщ, не так прасую сорочки, а її улюблене – «Оленко, ти взагалі знаєш, як це – бути хорошою дружиною?».

Василь, звісно, не захищав мене. «Мама добра, вона нічого такого не каже», – це його стандартна відповідь. І ось, коли я одного разу зібрала подруг за чашкою чаю, вони сказали прямо: «Твоя проблема – не в Ніні Степанівні, а в Василеві».

І тут мене наче осяяло. Я раніше про це не думала, але правда ж очевидна. Він обожнює свою маму. Вона для нього – взірець у всьому. І якщо у нас виникали сварки, він завжди ставав на її сторону.

Я вирішила, що цікавий стан може змінити ситуацію. Якщо Василь стане батьком, він нарешті зрозуміє, що головна людина в його житті – це я і наша дитина. І коли я побачила дві смужки, моє серце сповнилось надії.

– Василю, я чекаю дитину, – сказала я за вечерею.

Його очі наповнились подивом, а потім він усміхнувся: – Це прекрасно, Оленко. Але треба сказати мамі.

Мої надії знову почали тріщати. І коли ми разом приїхали до Ніни Степанівни, щоб поділитися новиною, я отримала чергову “порцію любові”: “Вона не готова до материнства, Василю. Що ти собі думав, коли одружувався з нею?”

І, як завжди, мій чоловік промовчав.

Тижні минали, а Василь продовжував жити, ніби нічого не сталося. Щоденні візити до мами не припинялись, а на мене дивився, як на «виконавця побутових обов’язків». І одного дня я не витримала.

– Василю, досить! Ти або починаєш жити зі мною, як чоловік, або залишайся у своїх маминих обіймах. Але знай: я не дозволю, щоб наша дитина росла в такій атмосфері.

На моє здивування, Василь усміхнувся і відповів: – Ну, нарешті ти сказала це. Мама буде щаслива.

Тієї миті я зрозуміла, що втратила не чоловіка, а ілюзію сім’ї. Від Василя більше нічого чекати.

Зараз я готуюсь до народження малюка сама. Це лячно, але я знаю, що зможу. Бо найголовніше – не повторювати його помилок.

А ви як думаєте: чи є шанс, що чоловік зміниться, якщо він завжди залишався під впливом матері? Як діяти в такій ситуації? Поділіться своїми думками, буду вдячна.

Джерело