– Василю, я більше так не можу. Ми з Діанкою тобі зовсім не потрібні. Навіщо цей фарс?

Мої слова зависли в повітрі, а чоловік, не піднімаючи погляду від телефону, байдуже сказав:

– А ти хочеш, щоб я що? Вдома сидів, як ти?

У горлі стало сухо, а в середині стиснулося. Переді мною сидів батько моєї дитини, але це був чужий чоловік.

Ще не досягнувши повноліття, я дізналася, що стану мамою. Мені було 17, і я тільки мріяла про навчання, плани на майбутнє та кар’єру. Звістка про цікавий стан змінила все. Спочатку був подив, потім паніка. Мама з батьком, дізнавшись, мовчали, а потім почали вирішувати за мене.

– Весілля буде через два тижні. І крапка, – безапеляційно заявила мама.

А я мовчала. Василь, тоді мій хлопець, був на три роки старший за мене. Він не хотів одружуватися. Але його батьки теж наполягали, навіть сказали, що виженуть з дому, якщо той відмовиться. Ми обоє були загнані в кут. І ось я, у білій сукні з легким рожевим акцентом на поясі, йшла до вівтаря з уже помітним животиком.

Ми з Василем швидко зрозуміли, що цей шлюб приречений. Але він тривав – не заради любові, а через звички й страх перед суспільством. Я народила Діанку, і моє життя стало нескінченним колом обов’язків. Навчання довелося покинути, адже хто буде доглядати за дитиною? Мама допомагала, але постійно дорікала:

– Ти вже наробила помилок. Тепер хоча б будь відповідальною матір’ю!

Василь вів себе так, ніби його роль закінчилася після того, як я подарувала йому дочку. Він жив, як і раніше, тинявся з друзями, інколи навіть не ночував удома. А я була наче невидима – ні як жінка, ні як його партнерка.

Одного разу я побачила його в кафе з іншою жінкою. У той момент у мені щось обірвалося. Ми з Діанкою сиділи за сусіднім столиком, і я спостерігала, як він сміється, жартує, тримає її за руку. У той момент я остаточно зрозуміла: ми для нього нічого не значимо.

Того вечора я вперше заговорила про розлучення. Мама тільки розсердилася:

– А як же Діанка? Вона повинна рости з батьком.

– Мамо, у нас немає сім’ї! Він не вірний мені, – зірвалася я. – Я не хочу, щоб моя донька бачила цей фарс і вважала це нормальним!

Наступного дня я зібрала речі Василя. Він пішов, голосно грюкнувши дверима.

Після розлучення все стало складніше. Свекри налаштовували Василя проти мене, намагалися втягнути Діанку в конфлікт. Вони купували їй подарунки, пригощали морозивом, натякаючи, що зі мною їй не місце. Я мовчала, бо не хотіла обмежувати її спілкування з ними.

Моя мати теж не підтримувала мене. Вона постійно бурчала:

– Ніхто тебе тепер не візьме. Кому ти потрібна з дитиною?

І я почала в це вірити.

Діанка виросла, пішла до школи. Я працювала у невеликому магазині взуття, і мої дні перетворилися на рутину. Здавалося, життя зупинилося.

Аж ось одного разу Діанка принесла додому радісну новину: вона склала вступні іспити до університету. Ми обнялися, плакали від щастя. А потім вона сказала:

– Мамо, а тепер твоя черга!

Я здивувалася:

– Що ти маєш на увазі?

– Ти завжди казала, що хочеш навчатися, що мріяла про кар’єру. Так от, чому ти не спробуєш?

Мені було лячно. Я думала, що вже пізно, що з моїм минулим і дитячими обов’язками мені нічого не світить. Але її слова запалили у мені іскру.

Я подала документи до університету на заочне навчання. Перший курс був важким: поєднувати роботу, навчання і домашні обов’язки було непросто. Але я відчувала, як у мені з’являється нова енергія.

На другому курсі мого навчання у магазин прийшов постійний клієнт – Петро. Ми кілька разів перекидалися словами, але того дня я наважилася:

– А може, вип’ємо кави разом?

Він здивувався, але погодився. Ми зустрілися в невеликій кав’ярні, і я зрозуміла, що давно не була такою щасливою. Петро був вдівцем, виховав доньку, і його історія чимось нагадувала мою.

Тепер ми часто бачимося. Мама бурчить, але я більше не звертаю уваги. Адже нарешті я відчуваю, що живу.

Чи правильно я вчинила, покинувши чоловіка? Чи варто було боротися за стосунки, навіть якщо вони були безнадійними? Чи можливо почати життя заново після стількох років, прожитих у страху і сумнівах?

Я вірю, що мій досвід може надихнути когось із вас. Адже ніколи не пізно повернути собі право на щастя. Що б ви порадили жінці, яка опинилася в такій ситуації?

Джерело